Новини з рубрики «Шоу-бізнес»

У суботу Ужгород відві- дав із концертом відо- мий український рок-гурт „Табула Раса”. Давно ми не чули її пісень — і скучили за нею. Після виступу гурту нам вдалося взяти ексклюзивне інтерв’ю для „Старого Замку” у вокаліста Олега Лапоногова.
- Олеже, чим ви займалися останнім часом?
- Я був у відпустці. Вдома, у Сумах. Працював на городі, допомагав батькам, сусідам, катався на велосипеді. І так – усі п’ять років. Втомився я від трудових буднів, тому необхідно було відпочити: фізично і морально.
- Вам лікарі поставляли якийсь діагноз?
- Ні-і, що ви! Хоча про мене чого тільки не писали! І що я мало не при смерті, і що я поїхав до тибетських монахів! Усе це дурниця. Я просто був удома, відпочивав і набирався сил для нових творчих проектів.
- А хто ви за професією?
- Я — актор театру та кіно. У 1989 році закінчив Київський інститут ім. Карпенка-Карого. Після закінчення мені пропонували працювати у молодіжному театрі оперетти, але з пропискою на той час у Києві було важко. Та й не було бажання, чесно кажучи, працювати у театрі. Потім побачив об’яву, що для молодіжного гурту потрібен вокаліст. Так я опинився у гурті. Спочатку його назва була „Абрис”, тільки пізніше назвали „Табула Раса”. Із 32 пропозицій ми зупинилася саме на цій. До речі, ця назва — ідея київського журналіста Олександра Євтушенко.
- Ви багато гастролюєте?
- Так, звичайно, ось щойно я повернувся з Одеси, з гастролей.
- Як вас після довгої перерви зустрічає публіка?
- Чудово. Хоча, як сприйняли мене в Ужгороді, я так і не розібрався. Зал слабо аплодував. А коли в залі не аплодують, це означає, що публіці або концерт не подобається, або вона добре слухає.
- А що робила ваша публіка? Слухала?
- Я ще не розібрався (ми розмовляли відразу після виступу, і в Олега був досить втомлений вигляд).
- А ви б поїхали до тибетських монахів?
- Ні, навіщо? У мене все є.
- Цікаво, а що це — усе?
- Це дуже інтимна і особиста справа.
- А все-таки?
- Перш за все, у мене є любов, спокій у душі, улюблена робота. Скоро ми підпишемо угоду з однією відомою фірмою про запис нашого нового альбому.
- А про що будуть ваші нові пісні?
- Як завжди – про кохання. Звичайно, не про якусь там плотську любов. Я пропагую справжню любов, закликаю шукати шлях до себе. Це – основне в житті. І якщо хоча б одна з моїх пісень допоможе комусь, мені це принесе радість.
- Ви співаєте про любов до кого? До жінки, до мами, чи до людей взагалі?
-І до жінки, і до мами, до усіх і всього, що є навколо мене. Ця любов всеохоплююча і багатогранна.
- Ось чому ваша музика така голосна і об’ємна?
- А що, було дуже голосно? Мені вже двоє сказали, що ми дуже голосно налаштували звук. Напевно, потрібно було зробити тихіше. Я запевнила Олега, що тихіше не потрібно було робити, звук був чудовий. Просто в залі сиділа особлива публіка, яка перед цим проігнорувала камерний оркестр обласної філармонії, мало не засвистала. Соромно. Я б, наприклад, не ображала кращі взірці вітчизняної рок-естради. До речі, 5 жовтня гурту „Табула Раса” виповниться 15 років. Отож, цей рік, коли гурт повернувся на сцену і став працювати над новим альбомом після такої перерви, — ювілейний для “Табули Раси”. А ще Олег пообіцяв приїжджати на Закарпаття частіше — і радувати прихильників своїми старими, і, звичайно, новими хітами.

Незважаючи на дощову погоду, минулого четверга біля 15 тисяч людей зібралися на стадіоні “Спартак”, щоб подивитися сольний концерт “зірки” російської естради Філіппа Кіркорова під назвою “Самотній і закоханий”. Його виступ у місті над Латорицею став можливим завдяки спонсорській допомозі колишнього мукачівця, а нині підданого США і Почесного громадянина Мукачева Алекса Ровта, який цим мистецьким подарунком висловив вдячність рідному місту.

Відома українська рок-група “Океан Ельзи” звернулася до блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” з пропозицією підтримати його на виборах. Таке далекоглядне рішення робить честь “Океану Ельзи” і тільки збільшить число його прихильників, вважає фан-клуб “За Ющенка!”. А сам гурт став повноправним членом фан-клубу, який має свою сторінку в Інтернеті http://www.yuschenko.com. Клуб також сподівається, що це не останній музичний колектив у їхніх рядах.

У 2000 р., коли Сашко (О. Ксенофонтов - чоловік і продюсер Руслани - ред.) з Русланою привезли в Москву “Прощання з диско”, їх чемно відшили, сказавши, що такого добра тут і так вистачає, хоча всі дуже мило. І Євген Софронов, той самий директор “Ітермедії”, раптом сказав: “Хлопці, у вас там є все, щоб поставити на вуха Європу, а не лише Україну з Росією”. І згадав “Червону Руту” Софії Ротару - пісню українською мовою, “яку співали від першого до останнього слова навіть грузини, котрі не говорили російською”.

Руслана: ”Я боюся бути символом”

Сашко з Русланою, уперті тоді послідовники рок-н-рольних традицій і соул-блюзової школи, поморщилися, та все ж поїхали. У Карпати. Більше відпочити. Але наслухалися там, у гірських селищах, такого, що гуцульська етника просто поперла з Руслани мимохіть. Вона не складала, а строчила музичні рулади, немов оскаженілий Чайковський. Нині її етно-рок — практично еталонна одиниця української поп-музики.

Коли альбом “Дикі танці” уже прасував торік весь український ринок, уперше за всю українську історію шоу-бізнесу нагороджений титулом “платинового” (за 100 тисяч легально проданих копій) від IFPI (Міжнародної федерації фонограмної індустрії), розгорівся скандал. Районна рада Верховинського району, що високо в горах, обурилася назвою “Дикі танці”, сприйнявши її за образливу для всього гуцульського субетносу. Вони заявили про неприпустимість таких назв, які натякають, мовляв, на дикість народу і його культури. Від цієї дикості тепер в уматі вся Європа…

— Знаєш, чим далі, тим більше я розумію, що я точно не розуміла (у Стамбулі), що я насправді накоїла…

— У сенсі, перемогла?

— Вийти і добре відпрацювати — питання винятково “виробничого” характеру. Більш за все мене приголомшило те, що відбулося пізніше.

— Те, що з тебе живий монумент створили, другу “Матір-Батьківщину”…

— Мені здається, що багато речей страждають, якщо вони надмірно пафосно роздуті. Значно простіше дивитися на все звичайними людськими очима.

— “Надмірна радість” і пафос чи не краще, чим “немає пророка у своїй батьківщині”?

— Я боюся бути символом. І категорично проти такого галасу навколо мене. Адже річ не в тім, що я така велика, а в тім, що Україна, схоже, була в якомусь ідеологічному глухому куті, якщо зараз із цілковито пересічної, на мою думку, хоч і приємної речі влаштувала істерику національного масштабу. У політику не лізу, анічогісінько в ній не тямлю, не хочу навіть розбиратися… Балаканина про національну ідею, патріотизм саме завжди заводить у глухий кут. Треба робити щось. Я не базікала про національні ідеї, а просто взяла й зробила, а ті, хто теревені розводив і нічого не робив, зараз як з ланцюга зірвалися. Ніби це вони перемогли…

— З боку те, як тебе тут на руках носять, виглядає, певна річ, дуже позитивно й радісно. З іншого боку, звісно, важко собі уявити АВВА, яким після перемоги на “Євробаченні” присудили б звання народних артистів Швеції і просунули в радники прем’єр-міністра — займатися наступним конкурсом…

— Головне зараз — перебороти психоз загальної ейфорії. І почати тверезо міркувати. У мене дідусь — полковник. В Єкатеринбурзі живе. Пройшов від Курської дуги до Берліна. От дідусь і сказав після моєї перемоги в Стамбулі: рано радіти, якщо взяв тільки першу висоту. Треба на ній закріпитися, зміцнитися й продовжити наступ. Найпростішим у всій цій історії було саме перемогти в Стамбулі. Україна переможе, якщо гідно проведе в себе “Євробачення”. Не повіриш, але наступного дня я списала два зошити з думками про те, що та як нам робити.

— Це ще до того, як тебе призначили радником прем’єр-міністра?

— А що робити?! Мені ж відразу в Стамбул зателефонували звідти (тиче пальчиком у небо. — Авт.) і сказали, що чекають тепер від нас практичних рекомендацій. Адже подій такого масштабу на Україні ще не було. Треба продумати тепер, як далі рухатися в Європу. Це ж — величезна машина. Найскладніша інфраструктура!

(…)

— А якби ти не перемогла в Стамбулі — коли тобі з тими ж “Дикими танцями” світило б звання народної артистки України?..

— Може, ніколи. Я просто волею долі перестрибнула через багато умовних сходинок. Сіла на дельтаплан і пролетіла те, що мала пройти пішки.

— Хвилювалася, коли стояла перед Кучмою, який зачитував указ?

— Він так по-батьківськи й галантно це все робив! Я просто була розчулена. Насправді в мене багато років гарні, дружні взаємини з його дочкою Оленою. Може, він від неї про мене щось чув, тому так і розчулився. Олена ж мене напучувала ще до поїздки. А відразу після перемоги зателефонувала дружина Леоніда Даниловича — Людмила. Потім — дружина прем’єр-міністра Януковича. Інші просто не могли продзвонитися, а їм удалося. Напевно, були задіяні якісь адміністративні ресурси. І це була не розмова, а просто вереск. Усі репетували в трубку: “Ми перемогли, ми перемогли! Чудово! Я тебе люблю!”

— А що колеги по цеху? Поскромничали?

— Софія Михайлівна Ротару ще до фіналу, єдина з артистів, зателефонувала мені до Стамбула й дуже тепло побажала удачі. Ну, а після перемоги вже дзвонили всі. Славко Вакарчук з “Океану Ельзи”, Сашко Пономарьов, який брав участь у попередньому “Євробаченні” в Ризі. Він зустрів мене в аеропорту з величезним букетом квітів. І Тая Повалій, і Ані Лорак… Так усі відомі наші артисти мене особисто й щиро привітали. Ця перемога об’єднала людей, стерла якоїсь миті багато пафосних умовностей шоу-бізнесу. Усі щиро радіють — тому хоча б, що їм багато в чому самим тепер легше стане. Адже раніше українську музику тільки тюкали, і треба було весь час щось доводити. А тепер доводити нічого. Україна — головна країна “Євробачення”. А щодо мене, то всі розуміють: я домоглася цього пекельною працею, і на мене важко ображатися.

Здійснилось! Україна - краща в Європі, в Україні кращі пісні й кращі виконавці! У суботу, пізно ввечері, у турецькій столиці - Стамбулі - трапилося те, про що ми навіть боялися подумати. Українка Руслана і її “Дикі танці” скорили всю Європу й стали переможцями самого престижного й дуже популярного в Старому Світі пісенного конкурсу - “Євробачення -2004″.

Уже до офіційного початку конкурсу багато хто називали саме нашу Руслану Лижичко фавориткою. Ще на півфіналі, який проходив 12 травня, наша співвітчизниця виділялась серед усіх країн-учасниць (їх у конкурсі було 36) національним колоритом і незвичайною енергетикою. У фіналі ж за перемогу боролися представники 24 країн - 10 виконавців потрапили у фінал, пройшовши попередній етап, у якому брали участь 22 країни.

За прямою трансляцією цього заходу спостерігали 100 мільйонів телеглядачів в 36 країнах, які під час телеопитування “віддали” 280 щасливих для Руслани й України балів.

Основну ж боротьбу вели між собою Україна, Греція й Сербія із Чорногорією. Але все-таки перемогла наша з вами землячка і її “Дикі танці”.

Руслана посіла перше місце, набравши при цьому 280 очок. От як голосували за Руслану: Андорра - 10 очок, Албанія - 5, Австрія - 4, Боснія й Герцеговина - 6, Бельгія - 5, Білорусія - 10, Швейцарія - 0, Сербія - 10, Кіпр - 8, Німеччина - 6, Данія - 5, Естонія - 12, Іспанія - 8, Фінляндія - 8, Франція - 2, Великобританія - 5, Греція - 7, Хорватія - 8, Ірландія - 7, Ізраїль - 12, Ісландія -12, Литва -12, Латвія -12, Монако - 6, Македонія - 8, Мальта - 8, Нідерланди - 7, Норвегія - 7, Польща - 12, Португалія - 10, Румунія - 6, Росія - 12, Швеція - 10, Словенія - 8, Туреччина -12, Україна - не мала права голосувати за себе.

Друге місце на 49-му конкурсі “Євробачення-2004″ по праву дісталося Сербії й Чорногорії, третє - Греції.

Що ж, Руслана і її “Wild Dances” довели, що Україна - сьогодні краща в Європі. І от тепер, після величезного тріумфу в Туреччині, ми повинні готуватися до ювілейного 50-го конкурсу “Євробачення”, що в 2005 році буде проходити в Україні.