Туризм
Наші новини

Прирічанську Ізу називають Меккою й столицею лозоплетіння

Як тільки про себе нагадає осінній падолист й застигне кора на прутті, ізянські чоловіки з синами і зятями та сусідами вирушають на пошуки лозяних скарбів. Віднаходять їх здебільшого у сусідніх регіонах, на Прикарпатті і в Галичині. Бо у срібному земельному краї їх задовго до холодів вирізують.

Якщо театр починається з вішалки, то лозоплетільний промисел – із заготівлі пруття
Вирушаючи на дещо ризикований промисел, транспорт наймають вдома або безпосередньо на місці. Щоб дістатись бажаних верболозів, не воднораз загартованим заготівельникам дармової лози доводиться долати по пояс чи по шию холодні потоки і річки, підхоплювати нежить, ангіну, ревматизм, словом, частково жертвувати своїм здоров’ям. Не одного лозошукача в намоклому одязі затягувало у бистрину, вируючу калабаню. Але вони дивом виринали з тамтого світу.

Знайомий Мигаль розповідав, як біля Вилока на Тисі його з няньком затягло у річкове “валило” під корч, як подумки уже прощався під водою із життям. Та Божа сила в останній момент виштовхнула його на поверхню. А скількох “мисливців” за лозою безжальна течія навіки затягла на дно!

Рубаючи далеко від домівки річкове галуззя, заготівельник мусить дивитися вусібіч, щоб не засікли злодії, а з настанням темноти нарубане ретельно сховати в густих заростях, аби не поцупили. Наче тать, бродиш мочарами і заплавами, заготовляючи зелені снопи. Природно, ночуєш у спартанській обстановці, де попало, вірніше, куди впустять добрі провінціали. Адже до чужака ставлення насторожене. Додому повертаєшся знесиленим, нерідко із підірваним здоров’ям.

Втім, можна поберегти організм і виграти у часі, якщо скористатись послугами заготівельників-негоціантів із сусіднього Вонігова, Тереблі, Буштина чи з притисянських сіл Виноградівщини. Реалізують вони пруття за доступною ціною – по 45-50 коп. за кілограм чорнового і по дві гривні почищеного, тобто білого пруття.

Надзвичайно вигідно те, що у примітивному лозяному промислі існує розподіл праці (кожен займається своїм бізнесом). Адже в українській столиці плетива лоза віддавна вважається стратегічною сировиною. Її навіть прирівнюють до головних сільгоспкультур і нарівні з нею вирощують побіля присадибних ділянок, на довиділених мочаристих сотинах. Як будь-яку іншу культуру, лозу також збирають восени.

Щоб гарантувати лозяний мінімум, ще за часів застійного соціалізму ізяни добились від колгоспу в Карпутлаші болотистої ділянки, де на 24 гектарах кілька сотень ізян нині вирощують культурним способом напрочуд продуктивну й прибуткову лозу. Сьогодні ці сотини їм зараховані в земельні паї. Одначе їхнього врожаю недостатньо, аби забезпечити сім’ю, родину безперебійною роботою на цілу зиму, доводиться заготовляти пруття на стороні. Адже потрібно не менше як півсотні снопів, а ще ліпше - цілий газонівський кузов.

Після благополучної доставки лози до власного порога, кмітливий ґазда одразу займає чергу до варильного котла. В Ізі ними володіють лише кілька аборигенів, а плетуть - пару тисяч. Процес варіння займає кілька годин. Цього досить, щоб розпарена лоза добре чистилась, сушилась, відтак кололась на частини. Ізянин був би не ізянином, якби не умудрився заощадити навіть на варінні. Кмітливці дослідили, що на процес варіння достатньо трьох “беушних” автошин з вантажівки. Обходяться вони на порядок дешевше, аніж складометр – два дров. Єдина незручність – кіптява, яка обличчя робить чорномазим.

Забравши снопи з котла, ізяни сім’ями й цілими родинами виходять на просторі обійстя, городи і дружно очищають вручну ту саму лозу, яка їх годує. Тут же розстеляють пруття на дерев’яні козли для природньої сушки. Подібно до сіна, лоза має висохнути до повної кондиції і гнучкості. Благо, затяжне “бабине літо” сприяло сушці до кінця листопада, за що прирічанці завдячують Всевишньому.

В тому числі й представники лозяної династії Симуликів, яких застав у огороді. Погідної години дєлуванням галуззя на осонні займались представники трьох поколінь – від семикласника Міші до вісімдесятирічної бабусі Марусі, яка трудилась нарівні з донькою Василиною і внучками Емілією та Валентиною. Доки жінки очищали пруття, глава династії Василь Дмитрович з онуком Мишком на спеціальному пристрої вибирали кляту серцевину.

Аби впоратись із запланованим обсягом роботи, старші Симулики змушені прокидатись о п’ятій ранку. Свого часу ґаздиня Василина побувала з кошарками у родичів у Канаді (Монреалі) і в США (Каліфорнії). Там теж не відпочивають, але так тяжко, як вона, не працюють.

Плетуть, щоб вибитись зі злиднів, а при нагоді сколотити капітал й “піднятись”

Статистика засвідчує, що майже в кожному другому-третьому ізянському дворогосподарстві (а їх налічується 1640) плетуть кошики. Ази лозяної грамоти освоюють якщо не з пеленок, то, принаймні, з молодшого шкільного віку. Беруть уроки підлітки просто неба в своїх батьків, дідусів і бабусь, які, образно кажучи, виросли на лозі. В Ізі що не подвір’я – то своєрідний лозоплетільний цех в мініатюрі. В умовах анахронічного безробіття й безгрошів’я – це чи не єдиний спосіб прогодувати себе і власну сім’ю, вибитись із безпросвітніх злиднів, заробити хоч якийсь капітал для розкрутки власної справи, а для зайнятих на основній роботі – додатково підзаробити.

З цією тезою цілком погоджується головний економіст сільськогосподарського товариства “Колос” Марта Букатович. За її свідченням, до і після роботи, у вихідні дні лозоплетінням займаються й конторські працівники, зокрема завкадрами Марія Бадюк, бухгалтер Ганна Попович, головний зоотехнік Тома Ізай з дружиною, а також вчителька початкових класів Ольга Пасулька, математик Олександр Гайду, медсестра Мирослава Пристая, депутат райради Іван Пристая, знаний на всю округу майстер Михайло Кашков, представники церковної “дванадцятки”, кровні товариші і підприємці.

За інерцією значна частина надомників здає плетенки у господарство. Натомість їм нараховуються трудодні, трудовий стаж, видаються довідки на субсидії, а у перспективі “світить” пенсія. До речі, свого часу колишній колгосп ім. Мічуріна мав власний потужний цех з лозоплетіння, в якому було зайнято понад півсотні ізян. Вони мали стабільну роботу і заробіток, соціальний захист. Свою продукцію відправляли по всій Україні і в Росію, а ходові плетені кузови для дитячих колясок – у прибалтійські республіки.

Поголовне захоплення кошикарством мало й негативну тенденцію. Більшість ізян ігнорували участь у колективному сільгоспвиробництві. Тому кістяк рільничої і тваринницької галузей місцевого КСГП складали мешканці сусіднього Кошелева. Свого часу цей перекіс призвів до тертя між погордливою Ізою і несмиренним бригадним Кошелевом. Безкомпромісна суперечка зайшла надто далеко і мало не призвела до розподілу колективного майна та створення ще одного колгоспу в Кошелеві. На щастя, нездоровий ажіотаж вдалося вчасно загасити, а лозоплетільний досвід ізян знадобився тим же кошелівчанам, липчанам і кривчанам. Щоправда, вони ще неспроможні скласти гідну конкуренцію родоначальникам екзотичного промислу, завдяки якому Ізу здавна називають лозоплетільною столицею і Меккою України, а її громадянина Михайла Кашкова – заслуженим майстром народної творчості. Єдиний він з ізян удостоєний золотої медалі ВДНГ в Москві, тобто головної виставки країни, численних грамот і дипломів республіканського значення.

Довгі роки, десятиліття Михайло плів разом із батьком Дмитром, який помер у 90-літньому віці. А підвалини династії Кашкових заклав ще дід Кирило за Австро-Угорщини. Таким чином, древнім, як світ, ремеслом Кашкови займаються вже ціле століття.

Якщо предки й попередники знали плести здебільшого господарські корзини й оправи для винних бутлів, то вже Михайло Кашков освоїв виробництво півсотні плетених виробів (від лозяних хлібниць, фруктовниць, підносів, елегантних дамських корзинок, сумочок до крісел-качалок, екзотичних гнутих меблів). Здібний майстер з приємністю згадує, як на обійсті позував перед телекамерою, давав інтерв’ю репортерам й ніколи не робив комерційної таємниці із ремесла. До речі, його тонкощі залюбки передав донькам Олі й Василині, сину Михайлу, зятю Володимиру, який після скорочення втратив роботу водія і мусив перекваліфікуватись на кошикаря, на вдоволення внучкам Тетяні та Світланці. Без лозяного хобі Кашков не прожив би жодної днини. І не тому, що не прожив би на свою мізерну пенсію в пару десятків гривень, а, передусім, тому, що це його друга душа й незрадлива любов.

Елегантними кошиками прирічанці завоювали не лише Європу, а й Скандинавію

У столичній Ізі кожен вам скаже, що наплести корзин та інші вироби – це ще не заслуга, головне – віднайти ринок збуту. Ізянський люд його безпомилково віднаходить, розширюючи географію негоціанських вояжів. Приміром, кошикарі давно відкрили курортне Причорномор’я – Ялту, Алушту, Євпаторію, Бердянськ, Сочі, Адлер, Гагри, Симферополь, Одесу, північну російську столицю Санкт-Петербург і Москву. Між іншим, в білокам’яній ізяни почуваються, як у себе вдома. В кошиковому плані вони, по суті, “контролюють” такі московські ринки, як Ризький, Москворецький, Данилівський, Теплий Стан, Вихіно. Раніше, до їх освоєння, безпатентних торгашів ганяли, як “сидорових кіз”. Та помалу гості призвичаїлися до тамтешніх звичаїв і порядків. Отож досить було стражам порядку запропонувати плетений презент, як від їхнього грізного вигляду не залишилось жодного сліду.

Завдяки кошикарям добряче мались й автоперевізники. За один рейс у Москву чи на Чорноморське курортне узбережжя могли покласти до кишені від двохсот до п’ятисот “зелених” (в смислі чистого прибутку). До півтори-двох сотень “баксів” заробляв на реалізації корзин за поїздку й кожен лозоплет-торговець. Із подорожчанням пального ізяни переключились на залізничний багаж. Утім, кому поїздки не по кишені, годен продавати “крам” безпосередньо вдома. Такі, як правило, влаштовують багаті виставки-продажі в асортименті на воротах й терпеливо очікують свого покупця. Хоча більшість призупиняється, виходить із машини, аби помилуватись витворами. І лишень поодинокі водії та пасажири придбають сувеніри на пам’ять про Ізу. Подеколи поталанить й на вигідних перекупників, які хоча й зіб’ють ціну, зате придбають оптову партію з метою перепродажу на сході України чи у сусідній Словаччині, Польщі, Братиславі, Пряшеві, Угорщині.

Один знайомий якось сказав, що на перекупці він піднявся краще, аніж виробник. Адже скупляв ізянські плетенки за копійки, а реалізував у Словаччині і Угорщині по долару-два за штуку. Саме перекупники відкрили очі на світ прирічанським умільцям, ризикнувши першими податись у російську північну столицю Санкт-Петербург. Із тутешнього Фінляндського вокзалу найкращі витвори неждано помандрували у Швецію, Фінляндію, Норвегію. Попит виявився настільки стабільним, що рейси в Санкт-Петербург стали чи не найвигіднішими.

Прирічанці вважають, що майже півстоліття їх виручає звичайна річкова лоза, яка, по суті, стала конвертованою. Завдяки їй сільчани не бомжували, не просили милостині. Вибившись із скрути і тотального безробіття, вони розбудувались, обзавелися дорогими меблями, авто, суспільним становищем, відкрили перспективу дітям. На буденних лозяних виробах у Ізі виросли окремі приватні магазини та кафе, головою кооперативу споруджується сучасний торговий комплекс, дзвінкі газдівні котеджі на Косичній, Духновича, Раковського, Андрелли, Волошина. Лозяні витвори дозволили всерйоз піднятись десяткам підприємливих ізян. А одному з них – колишньому голові лозокооперативу — первісний капітал допоміг відкрити автозаправки, спорудити сучасні кам’яниці над Рікою. Споруджений на пожертви добродійників-лозоплетів чи не найкрупніший і не найвеличніший на Верховині православний храм у Ізі, освячений патріархом Київським і всієї України митрополитом Володимиром, став своєрідною візиткою одного з найбагатших сіл гірського краю. Сьогодні важко сказати, на чому прославилось рядове патріархальне село над Рікою – завдяки видатному місцевому письменнику-полемісту Михайлу Андреллі, священику-подвижнику Іоану Раковському, аскетичному служителю – монаху Димитрію, поету-бунтарю Дмитру Вакарову чи завдяки звичайному лозяному промислу…

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com