Туризм
Наші новини

Проживши в полоні хобі, він зберіг юначий запал

Коли б не побачив у натовпі цю заряджену на позитив солідного віку людину, мимоволі й сам проймаюсь життєдайним оптимізмом та енергетикою. Соромно стає за молодих нитиків та песимістів, котрі самі собі отруюють душу. Розмінявши дев’ятий десяток літ, Михайло Чопик теж не у захопленні від сірого одноманітного сьогодення, яке не настроює на мажорний лад. Проте старожил і не перебільшує нинішніх злиднів, криміналізованої обстановки й бездуховності.

З життєвого досвіду знаю, яку руйнівну силу має постійне невдоволення й озлоблення. Хустянин намагається не помічати їх і жити у нормальному душевному мікрокліматі, щоднини творити добро. Букету його хобі можна по-доброму позаздрити. Чим лишень Михайло не захоплювався у молодому і зрілому віці? Ще третину віку тому нічого не коштувало викроїти й зшити повсякденний або вихідний костюм, відправитись з мольбертом й пензлями на лоно природи з натурою. Для освітянина гірські пейзажі – це ковток цілющого повітря. Вже наступної миті мандрівника Михайла Чопика манило на Горгани, сивочолі Менчул, Чорногору, Говерлу. За командно-адміністративної системи він неодноразово організовував масові сходження молоді і літнього люду на місце висадки легендарного партизанського десанту – Менчул. А в якості рядового сходжувача знакову гірську вершину долав, коли було за сімдесят. Свого часу в якості досвідченого інструктора турбази “Нарцис” туристичне плем’я водив республіканськими і всесоюзними карпатськими маршрутами, самотужки уклав симпатичний путівник “Туристичні маршрути Хустщини”. Неодноразово його запрошували судити найпрестижніші турніри з туристичного багатоборства і спортивного орієнтування. Завдяки оздоровчому пішому туризму енергійний хустянин до глибоких літ не відає про елементарну простуду, задишку, серцево-судинну аритмію і дискомфортну гіподинамію. В недавньому минулому запеклому мандрівнику з-над Тиси і піонерові місцевого любительського туризму навряд чи хтось міг скласти гідну конкуренцію. Головний Карпатський хребет – Горгани, найвідоміші вершини й полонини Михайлом Чопиком сходжені вздовж і впоперек. Вони були біля його ніг. Ще й нині, після стількох житейських перипетій й негараздів йому сняться гори, які додають снаги і молодості. Попри поважний вік, Михайло Іванович, наче юнак, діяльний, жвавий і завжди перебуває у дорозі. Навіть якщо вона, всього-на-всього, веде в центральну частину міста заради жаданого людського спілкування. Без нього колишньому випускникові Празької мистецько-промислової школи ніяк не обійтись. 3 ностальгією мій добрий знайомий згадує, як свого часу освоював ази у Ясінянській різьбярській школі, потому у самого Василя Свиди – першого закарпатського шевченківського лауреата. До речі, його однокурсник по Празі ужгородський скульптор Іван Гарапко неводнораз зупинявся на затишній Пушкінській вулиці у свого давнього приятеля, коли творив у Ізі перед школою бронзове погруддя бунтаря-поета Дмитра Вакарова.

Спробувавши себе в скульптурі, Михайло Чопик встиг виліпити бюст Великого Кобзаря і автора “Педагогічної поеми” Антона Макаренка. Аби надати скульптурі більшої вірогідності і реалістичності, в минулому пан Чопик їздив навіть під Харків у колишню знамениту Макаренківську колонію.

Людина різносторонніх захоплень, він брався за все, що приносило вдоволення. Його житейським незрадливим супутником був і чарівний музичний світ. Надто після того, як до рук потрапила старовинна скрипка невідомого майстра з Судет. Зігравши для душі, відкладав музичний інструмент на чільне місце і зберігав, як найдорожчу реліквію. Чи не найбільшим святом для Чопиків була можливість зібратись разом – своєрідним скрипічним квартетом і “вдарити” по струнах. В музичну канву-поліфонію органічно впліталось жіноче соло. Милуючись людським душевним голосом німецького музінструмента, не один із колекціонерів пропонував хустянину за нього солідну суму і навіть “Жигулі”. Проте новоспечений скрипаль не піддавався на спокусу. Поєднавши в одній особі наставника, пристрасного мандрівника, живописця, гусляра, закрійника, кравця, освітянина, вже у “підтоптані” літа встиг проявити перекладацький дар.

Він чи не першим на незалежних теренах перекладав на українську мову знамениту “Велику дидактику” чеського педагога-просвітителя Яна Амоса Коменського і зумів видати її на власні кошти. Для цього ентузіасту з-над Тиси довелося ретельно виписати вправною рукою чотиристо тисяч граматичних знаків штриховим курсивом на першокласному ватманському папері.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com