Туризм
Наші новини

У румунській провінції Банат знайдено український острів

На запрошення Союзу українців Румунії і його голови пана Степана Ткачука відомий фольклорист України, кандидат філологічних наук, лауреат Всеукраїнської премії імені Володимира Антоновича Іван Хланта протягом кількох тижнів перебував у провінції Банат (Румунія), де записував народнопоетичну творчість від наших земляків, які компактно проживають у селах Копачеле, Зоріле, Корнуцел, Кричево і Падурень. Вони переселилися туди ще на початку ХХ століття із сучасних Міжгірського, Хустського, частини Іршавського, Тячівського та Рахівського районів, тобто з колишньої Марамороської жупи.

Українці в пошуках кращої долі розійшлися по цілому світу. Чимало їх і в сусідній Румунії. На Мараморощині і Буковині вони проживають з незапам’ятних часів. А в провінціях Банату й Добруджі українці поселилися в різні часи. Про ці поселення відомо дуже мало, хоча тут в основному живуть вихідці із Закарпаття. Банат - історична область на Південному Сході Європи між Дунаєм, Тисою, Мурешулом і Трансільванськими Альпами.

Сто років тому…

Масова еміґрація українців із Закарпаття за кордон або у рамках австро-угорського кордону розпочалася наприкінці ХІХ ст. Чоловіки-українці йшли на заробітки в південно-східну частину Австро-Угорської імперії, зокрема, в Сербію, Боснію, Словенію і Банат. У 1907 році закарпатці Іван Медяник та Василь Ціфрак із Синевирської Поляни приїхали в Банат у маєток графа Вереші, де найнялися лісорубами. Вони працювали на території сьогоднішнього села Копачеле. А 1909 року переселяються до села Корнуцел. Коли запитати вихідців із Закарпаття, звідки приїхали їхні діди, вони відповідають: “З Мараморощини”. Більшість людей може назвати ще й конкретне село, але дехто вже забув назву рідного поселення їхніх дідів, рідше батьків. За часів тоталітарного режиму заборонялося приїжджати до родичів у Закарпаття, тому до рідних місць добиралися нелегально. З поїздками стало краще після грудневої революції в Румунії 1989 року та здобуття Україною незалежності 1991 року. Однак протягом останніх кількох років ні з Румунії в Закарпаття, ні із Закарпаття в Румунію ніхто не приїжджає - не вистачає грошей на дорогу.

Вирубка лісу у місцевостях Копачеле та Корнуцел посилювалася, і власник маєтку Генрік Вереші посилає свого управителя Візела Лейбу на Закарпаття для залучення нових лісорубів. Щоб аґітація була успішнішою, він бере з собою Івана Медяника та Василя Ціфрака, які з метою пропаганди показували великі кукурудзяні качани, мовляв, яка вона там росте. За таку активну роботу вони одержали від пана безкоштовно по 7 гектарів найкращої землі.

На долю перших поселенців випали важкі випробування. Дехто, побачивши, що тут не кращі умови, ніж удома, повернувся. Але окремі сміливці за два тижні з Хустщини приходили до Банату пішки. У поселенні Копачеле жили у стайні, де колись перебувала худоба, по 10-14 сімей, поки не збудували собі якісь хатинки та колиби. Доріг не було. До поїзда доводилося йти пішки 8 кілометрів. До недавнього часу навіть порядної ґрунтової дороги не було. Лише в 1980 році з усіх українських сіл Банату тільки в Копачеле заасфальтовано дорогу, яка тепер зовсім розбита.

Чимало терпіли від недостатку води, доводилося брати її з потічків, поки не викопали в центрі теперішнього села Копачеле криницю. Пізніше кожен біля своєї хати викопував колодязь.

Перші житла переселенців - колиби. Однак більш надійними у той час були бореї (землянки). Вирубували довкола нього ліс, оголошували землю своєю і сплачували панові по 800 крон за голд (0,56 га). Кожний лісоруб намагався якнайбільше зрубати лісу довкола своєї землянки. Купивши місце, люди вирубували й викорчовували ліси, осушували болота й на вивільнених полях будували собі притулок — бідну хатинку з дерева або колибу. Перші такі хати побудовані в 1910 році у селах Зоріле, Копачеле, Корнуцел.

Сади, школи, церкви і… асиміляція

Перші 10-15 років після вирубки лісів у Банаті земля давала добрі врожаї, з часом вона виснажилась, урожаї зменшились. Так, у 30-х роках через відсутність натуральних добрив земля стала малопродуктивною. Селяни обробляли її, садили кукурудзу, картоплю, сіяли пшеницю, жито, овес, доглядали худобу, розводили сади. Кліматичні умови українських сіл Банату дозволяють вирощувати різні фруктові дерева, передусім черешні. Їх у повоєнний період експортували в Чехію, Словаччину, Австрію, Німеччину та інші європейські країни. Так, у Копачеле раніше було по 3-4 прийомні пункти, де приймали денно по 20-30 тонн черешень і відправляли їх за кордон. В останні роки ця робота значно ослабла.

У 1926 році в Копачеле споруджено школу, в 1-й клас записалося 57 дітей, а 4-й закінчило 19 учнів. Батьки не пускали дітей до школи, бо треба було працювати. Ілько Медулич, 1928 року народження, із села Падурень, розповідає: “У батьків було 3 корови, 2-3 телят, 2 кобили, 2-4 лошат, 4 свиней, 18 овець. Бувало, втечу з дому до школи, а мама прийде до вчителя й каже, аби я йшов з худобою”. В селі Корнуцел за власні гроші почали будувати нову школу з одним класом для навчання і скромним помешканням (кухня і кімната) для вчителя. Будівництво завершено 1936 року. Через відсутність українських учителів був призначений румунський Іон Згирча. Школу відвідувало не більше 25 дітей, інші ходили з худобою, а деякі служили за одяг та харчі у навколишніх румунських селах.

Значна частина природного приросту українського населення Банату, особливо міського, поглинається асиміляцією українців румунами. Українці втрачають етнічну самосвідомість, для них характерні міжнаціональні шлюби, в основному з румунами. У таких сім’ях діти переважно не володіють українською мовою, і при одержанні паспорта визначають свою національність як румуни (хоч батько й українець). Трапляються випадки, коли навіть в однонаціональних українських сім’ях батьки і себе, і своїх дітей записують румунами. Проте цього не скажеш про інші національні меншини Румунії, наприклад, угорців та німців, у яких навіть у змішаних сім’ях діти володіють рідною мовою.

Одним із помітних українських сіл Банату слід назвати Зоріле. Перші поселенці з’явилися тут 1907 року. На місці села був колись ліс. Сюди прибули люди із 20 сіл Закарпаття, у 1919 році тут нараховувалось 329 дворів. Як нам вдалося вияснити від одного з найстаріших жителів села Кричева Івана Данчія (1918 року нар.), першими поселенцями села були жителі Нижнього Селища (тепер Хустського району).

В Косові українців

грабували албанці

У селі Падурень вдалося записати цікаву розповідь від найстарішого жителя — Теслевича Василя Федоровича. Він народився 1906 року в с. Студений, у 6-7-му віці разом із батьком прибув до Банату в с. Черешня. Незважаючи на свої 93 роки, Василь Теслевич почуває себе досить добре, сам себе обслуговує, має прекрасну пам’ять, детально розповідає про події минулого. Пригадує, що коли йому було 13 років, до Тіанату приїжджали емісари із Сербії і вербували туди наших людей. Таких виявилося 70 сімей. Із міста Лугоша у 17 вагонах відправилися в Косово у місто Пріштіна. Там їх забезпечили житлом, дали землю, корову, тільки щоб освоювали той край. Згодом побудували собі хати. Прожили там два роки. Далі не могли, бо албанці вночі з лісу нападали на них і грабували. Сербські стражі порядку брали з собою наших людей і щосереди й щосуботи вирушали в ліс, щоб виловити грабіжників-албанців. Вдавалося впіймати до десяти бандитів, але через це життя ставало нестерпним. Закарпатці з Косова відправилися у старосербське місто Крушовець. Там працювали один рік у лісі. Потім повернулися до Банату. Пан Василь пишається тим, що разом з батьком спорудили в с. Падурень у 1931 році дерев’яну церкву. А в 1976 році нову, сучасну церкву довелося зводити синові. Його батько Федір прожив 98 років, був першокласним теслярем у навколишніх румунських селах, багатьом побудував хати. Разом із дружиною виховали 11 дітей. Василь Федорович відзначив, що закарпатці, котрі приїхали до Банату, в основному жили до ста років, а нині люди помирають, навіть не доживши до 60. Він уже трьох синів поховав.

Нинішнє духовне і світське життя

Друга світова війна принесла чимало горя і страждань народові, в тому числі українцям Банату. Після визволення від німецько-фашистських загарбників лісорубство поступово почало забуватись. Переважна більшість чоловіків та юнаків знаходила собі роботу на фабриці у м. Рошіца, меблевій фабриці м. Карансебеш, а з 1970 року — на Карансебеському машинобудівному заводі. Села стали перебудовуватись. Майже повністю зникли давні низькі, з маленькими віконцями оселі, останніми роками тут будують хати з цегли на 2 -3, а то й чотири кімнати, з прибудовами, літніми кухнями, вкриті черепицею. Кімнати умебльовані, у них радіо, телевізор, холодильник, килими. Чимало сімей мають по дві корови, телят, пару свиней, коней, курей, гусей, качок. Земля в основному родюча, але вимагає людської праці.

Поселенці спочатку ходили до церкви в інші села, та богослужіння румунською мовою було для них незрозумілим. Вирішили відправляти літургію та інші молитви біля одного хреста і дзвону. У 1923 році корнуцеляни спромоглися на першу церкву, стіни якої сплели з грабових рудин, обмазаних глиною і покритих соломою. Оскільки священика не було, то літургію відправляли самі. Згодом став служити румунський священик. У 1925 році до корнуцельської парохії був призначений монах Агапій Росоха, переселенець із Закарпаття. Люди із греко-католиків перейшли в православну віру. У 1948 році було об’єднано греко-католицьку й православну церкви.

В українських церквах Банату богослужіння переважно ведеться церковнослов’янською та українською мовами. А в Копачеле, Кричево, Падурень літургію та проповіді священик виголошує румунською мовою, а вірники відповідають йому церковнослов’янською. Значна частина прихожан обурена, що потоптано їхні традиції, релігійні й національні почуття. Виглядає смішно, коли в церкві звучать дві мови, як колись вели свої передачі артисти Штепсель і Тарапунька. Вірники вимагають українського священика, але їх прохання поки що безрезультатні. Особливо гостро стоїть це питання в селі Падурень, у якому священик — румун, як розповідають прихожани, зумів підкупити кілька горластих жінок та чоловіків-п’яниць, які твердять, що вони — румуни, і треба, щоб служив румунський піп. Інші вірники протестують, крім цього, богослужіння проводяться тільки кожну третю неділю.

Українці Кричева стурбовані тим, чому саме навколо нині діючої старої дерев’яної церкви планується спорудити нову, більшу (уже викопано фундамент). Після завершення будівництва стару церкву знесуть. Вірники не хочуть знищувати церкву, споруджену на важко зекономлених грошах перших поселенців ще в 1908 році. Крім цього, в старій церкві знаходиться витонченої роботи іконостас, якому, кажуть, понад 400 років, він подарований жителями села Лисичево.

Груднева революція в Румунії дозволила розпочати будівництво в м. Лугош української православної церкви. За цю справу взявся голова Банатського крайового Союзу українців Румунії Юрій Семенюк. Члени Союзу відвідали українців міста і зібрали кошти для будівництва нової церкви, знайшли гарне місце на березі річки Тіміш, майже в центрі. Семенюк їздив до Югославії, щоб принести проект будови храму. Завдяки його настирливості Союз українців Румунії подарував на роботи 3 тисячі доларів. Три роки молилися у каплиці-домівці, а 5 грудня 1993 року було освячено новозведений храм. Мають 4 дзвони, новий іконостас, залишилося ще розмалювати стіни. Бані церковні й хрести виглядають, як у Києво-Печерській лаврі, разом з тим вони покручені. Тут знаходиться Банатський український православний протопіат, який очолює протоієрей Ілля Албічук (теж виходець із Закарпаття).

В українських селах Банату моляться, читають, співають та дотримуються тих обрядів, звичаїв, традицій, що і їхні предки. На храмове свято з одного села в інше ходять гуртом з іконою, хрестом і павісами, відвідують рідних, друзів, знайомих, спілкуються і співають народні пісні. Вони, як найдорожчий скарб, бережуть книги, які тепер важко придбати. А яких немає, самі переписують для власного користування. Так, у сім’ї Івана Терелі, що живе в селі Корнуцел (його дід приїхав із Синевирської Поляни Міжгірського р-ну), є церковна рукописна книга великого формату на 1100 сторінок, написана друкованим шрифтом його батьком. Добру традицію свого діда продовжує тепер його внук - теж гарним друкованим шрифтом переписав собі колядки та духовні пісні. А “Великий сборник” на 882 сторінки був переписаний дяком, і ним довгий час користувалися в церкві. Подібних прикладів можна навести з кожного українського села Банату. В основному користуються церковними книгами, що були опубліковані в Києві, Львові та Ужгороді.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com