Туризм
Наші новини

Колишній радянський консул в Угорщині Михайло Логойда утримується від будь-яких закордонних поїздок

У моєму новому сусіду по дачі я одразу помітив велику зацікавленість до обговорення міжнародних питань. Пополітизувати люблять усі. Проте для Михайла Михайловича Логойди ця пристрасть має конкретне обгрунтування. Як з’ясувалося під час однієї дачної перерви-перепочинку, мій сусід - професійний дипломат, останній завідуючий консульським відділом посольства СРСР в Угорщині. Після відвідання цієї сусідньої країни чотири роки тому пан Михайло рішуче відмовляється від будь-яких закордонних поїздок. Свою позицію, погляд на минулі й теперішні проблеми останній радянський консул в Угорщині пояснив у бесіді з кореспондентом.

- Пане Михайле, передусім було би цікаво дізнатись, як вдалося Вам, вихідцеві з маленького провінційного містечка в Закарпатті, стати консулом в Угорщині від потужного і грізного СРСР?

- Зараз надто ввійшло в моду критикувати минулі порядки, представляти їх виключно як імперію зла, тоталітарний режим і таке інше. І чомусь рідко згадується, що тодішня влада давала можливість навчатися і робити кар’єру людині, яка могла не мати жодного долара в кишені. Мій батько був мірошником у млині, а мати працювала рядовою робітницею на взуттєвій фабриці. Але це не завадило мені вступити на навчання і здобути вищу юридичну освіту в Інституті міжнародних відносин у Москві. Після цього була досить довга робота у різних дипломатичних представництвах і, зокрема, в Міністерстві закордонних справ Союзу.

- Ви мали якусь протекцію, коли Вас призначили консулом?

- Ні, не було жодних протекцій. Відбувалася звичайна ротація кадрів. Мій попередник Сергій Ковальов завершив свою п’ятирічну місію в радянському посольстві в Будапешті і на його місце було призначено мене. Крім ділових і особистих якостей, думаю, що велику роль у цьому зіграло досконале володіння мовою. Угорська – з дитинства моя рідна мова. На час свого призначення послом в Угорщині працював Борис Іванович Стукалін. В минулому він був головою Держкомвидаву СРСР, завідуючим відділом ЦК КПРС. У Москві ми заочно знали один одного. Ближче познайомилися в Будапешті. Це був чоловік великої ерудиції і високої культури, а ще надзвичайно працездатний і відданий справі. Я досі вдячний йому за науку і допомогу.

- Чи багато було роботи в радянського консула в Будапешті з огляду на те, що всередині 80-х років ворота для виїзду людей з “великой і необьятной” усе ще залишалися закритими?

- Згідно своїх обов’язків, консул здійснював правовий захист радянських громадян в акредитованій державі. Ми також видавали візи іноземцям, які виїжджали до Союзу. Кількість бажаючих відвідати нашу країну в ділових чи родинних справах різко зросла. Працівники консульства не рахувалися з часом і нерідко навіть після роботи приймали відвідувачів. У той час Угорщина вже мала безвізовий режим з більшістю європейських країн, її столиця слугувала своєрідним торговим і діловим центром як для західних, так і для держав, що входили до Ради Економічної Взаємодопомоги. На фоні загального потепління в міжнародних відносинах саме через Будапешт спостерігалася значна активізація стосунків з СРСР. У консульстві ми це добре відчували.

- Що найбільш суттєве вдалося зробити за період Вашої консульської діяльності в Будапешті?

- Найбільшим досягненням дипломатів, і консула в тому числі, було відкриття чотирьох пунктів спрощеного переходу на радянсько-угорському кордоні. У березні 1999 року минуло 10 років тій події. Ніхто і словом не згадав про неї, хоча мала вона велике значення, бо знаменувала собою привідкриття залізної радянської брами перед світом. Фактично, ми відчиняли західні ворота країни для своїх громадян і для іноземців. До цього в значній мірі зумовлювали й міжнародні події. Під час югославського буму польські шоп-туристи, направляючись на Балкани, заполонили дороги Закарпаття. Інфраструктура прикордонного Чопа виявилась неспроможною оперативно пропускати непомірно зрослу кількість транспорту. На той час, як відомо, на радянсько-угорському кордоні були ще два пункти спрощеного переходу, які діяли у так званій 15-кілометровій зоні. Маючи на руках завірену ВВІРом телеграму, громадянин, який мешкав у зоні, міг відвідати своїх родичів по інший бік кордону на випадок смерті чи хвороби когось із близької рідні. При цьому начальник прикордонної застави особисто ключем відкривав обтягнуті колючим дротом ворота. Звичайно, такі порядки були грубим порушенням підписаної з СРСР Хельсінської Угоди, яка передбачає вільне переміщення громадян. У консульстві і посольстві ми розуміли це і не раз вислуховували справедливі докори від своїх іноземних колег.

Угорська сторона настояла, щоб бодай для жителів Закарпаття замість двох відкрити чотири пункти спрощеного переходу кордону. Спочатку мова йшла про Берегівський, Виноградівський та Ужгородський райони і то лише в межах 15-кілометрової зони. Оскільки на той час набував поширення обмін делегаціями трудових колективів двох країн, до осіб, які мали право виїзду за спеціальною перепусткою, крім родичів, були включені й інші громадяни. Ми запропонували зняти, як абсурдне, обмеження зоною і включити до цього переліку всі населені пункти прилеглих районів. Окремо стояло питання про Мукачівський район, який безпосередньо не прилягає до кордону. Знаючи ситуацію в місті над Латорицею (у свій час я мешкав в ньому), я роз’яснив послу Борису Івановичу Стукаліну, що тут половина родичів в Угорщині і тому було би несправедливим не надати їм можливості для більш вільного спілкування. Посол з розумінням поставився до моїх пропозицій. Щоправда, через них дещо затягнулися переговори, які тривали на рівні міністерств закордонних справ двох країн. Але в кінці кінців справу було вирішено. Паралельно з дипломатичною службою у 1986-1987 роках проблемою спрощених переходів кордону активно переймалися працівники ВВІРів, прикордонники та місцева влада Закарпаття.

Переговорний процес з цих питань між двома країнами завершився у кінці 1988 року, коли Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков з офіційним візитом прибув до Будапешта і підписав угоду про спрощений перехід на радянсько-угорському кордоні. А вже 31 березня 1989 року я, як консул від радянської сторони, разом з начальником консульського управління Угорщини Імре Станковічом та начальником митного управління Угорщини генералом Дьордем Балогом почергово перерізав стрічку на всіх чотирьох пунктах переходу. Це була незабутня подія. Пригадую, у Вилку першим перетнув кордон за спрощеною процедурою якийсь місцевий дядько на велосипеді. Уже посивілий, цей чоловік плакав з радості, йому не вірилося, що знову може вільно їздити в села, у котрих він бував на вечорницях за часів своєї молодості.

- За кордоном зараз часто говорять і пишуть про українську, російську, чеченську мафію. За період консульської роботи чи доводилося Вам стикатися з радянською мафією?

- Такого поняття взагалі не існувало. Між силовими структурами Угорщини і радянським консульством був дуже тісний контакт. Про кожен факт правопорушення, здійсненого нашим громадянином, одразу ж повідомляли консула. Я особисто розглядав подібні справи і щоразу в деталях інформував про них посла. За увесь час роботи консулом пригадую всього два випадки, коли наших громадян за порушення примусово відправляли на батьківщину. У першому – це був чоловік, який сп’яна випадково забрів на угорську територію і був спійманий прикордонниками. А в другому – злочинця розшуковували радянські правоохоронці, і ми брали участь у його екстрадиції з Угорщини. На мій погляд, у той час професійно і відповідально працювали силові органи з обох сторін, тому й не було безчинств, які творяться зараз. Коли в 1989 році ми перерізали чергову стрічку у Вилоці на переході, дахи на деяких будинках у сусідньому Тисобечі були вкриті тросником. Зараз це прикордонне село називають маленьким мадярським Кувейтом, де без переробки добувають “найдешевший у світі бензин” і дизпаливо. Питається, чия це мафія, українська чи угорська? Я швидше назвав би її міжнародною. Смішно, щоби про це не знали митники, податківці чи інші правоохоронні і конролюючі органи. Та по обидва боки кордону чимало таких, що звикли повертатися додому зі служби з повними кишенями. Про якусь мораль чи відповідальність взагалі не йдеться. Звідси вся біда.

- Чи часто буваєте за кордоном після того, як завершилася Ваша консульська місія в Угорщині?

- Ні не часто. А після останньої поїздки до Будапешта взагалі не хочу виїжджати за межі країни. Це було чотири роки тому. Я мав зустрітися з хорватським діловим партнером в угорській столиці, тому завчасно, в 12 годин ночі виїхав з Виноградова. На українському боці кордону простояв дві з половиною години. Ніхто з прикордонників і митників так і не підійшов до автомобіля. А в цей час “мерседеси” з заповненими баками один за одним безперешкодно перетинали кордон. Нарешті моє терпіння лопнуло і я звернувся до старшого лейтенанта-прикордонника, який куняв на КПП:

- Чому солярковози переїжджають, а я маю чекати?

- Яке твоє діло? – буркнув страж кордону і відвернувся.

- Я колишній радянський консул і тобі цю лафу зробив! …Твою мать!

- Добре. Можеш їхати.

Після такого діалогу мою машину пропустили.

На угорському боці кордону прикордонники з митниками грали в карти. А один проштамповував папери водіям спорожнених “солярковозів”, які поверталися додому.

- Бидеш укран, мегварс! – кинув один з картярів, коли я попросив не затримувати, бо поспішаю на зустріч. Пересилюючи в собі приниження, довелося мені й на цей раз нагадувати про колишні заслуги. Спасибі, хоч вибачилися і пропустили через кордон.

Тепер розумієте, чому більше не ваблять мене закордонні поїздки.

- Чи бува не шкодуєте Ви, що колись сприяли відкривати радянський кордон?

- Я не з тих, хто плаче за старим. Але стає боляче і соромно за те, що робиться в країні, а ще більше, коли бачиш ставлення до наших людей за кордоном. Демократичний світ змушував нас зняти залізну завісу і домігся свого. Розпався Союз, роздроблена на шматки Югославія… Тепер цей світ сам ставить залізні загорожі перед нами: уже ввели візи Чехія, Словакія, Болгарія. На черзі Польща, а коли не треба буде нашої дешевої нафти, то “завізується” й Угорщина. Мавр зробив свою справу…

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com