Туризм
Наші новини

Височезно в горах живе винахідник-“відлюдник”

Його міні-електростанція працювала 35 років

Цей чоловік ціле життя звікував під горою Стовба, що на Міжгірщині, в урочищі Гримоти, поблизу села Репинне. І що вражає: в радіусі три кілометри – жодної хижі. І кого не запитаєте про 81-річного Івана Бурдуна в селах і присілках, почуєте в різних варіантах одну думку: “Твердо чесний чоловік”. Плюс твердо розумний і добрий – від природи, бо прожив в її обіймах. Він уміє робити все, що мусить знати селянин-горянин, а крім того, ремонтує будь-які механізми. Ще в темні часи засукав рукави і став винахідником…

Четверо верховинців
усюди трималися за руки
- Іване Федоровичу, як вам жилося в дитинстві, що тямите з молодих років?
- Ще мій няньо прийшов у цю зворину в прийми, з Вишнього Бистрого. Прийшов за калачиком землі: її тоді скупо було. Мама й няньо зійшлися дуже бідними, і я тут народився, в цуравій зимівці, а потім лише батьки хижу збудували. Няньо не мав ніякої спеціальності, весь час робив у лісі, а заробіток – мізер. Мама в жида не могла заробити більше коруни на день, і той раз на день давав їсти. Хто умів добре косити, 10 корун міг мати, айбо вищої платні не могло бути. Довго-сьме й корови не мали. Няньо часто в жидів гроші зичив, брав на віру. Раз двом завинив – кожному по три тисячі корун. Тільки хліб вівсяний, буля та капуста – все, на чому-сьме росли.
До школи ходив у Тюшку, і в малих класах дуже тяжко вчився, доки-м не пішов у ріст. А в 4-му прийшло до мене знання: що вчитель не дасть, раз-раз виконаю та й сиджу собі. “Що сидиш?” – звідає вчитель. Так і так, кажу. Інколи потім просив мене, щоб іншим пояснював.
Перейшов у 5-й клас. Березень місяць 1935-го року. Роботи нема, криза, і няньо не в силі заробити, хіба що виплете решето й понесе у Лисичево, а звідти принесе жменю борошна. Мені вже 14 років було, коли з’явилася робота нижче Волівця – ліс рубати. “Бери торбу – йдемо на роботу”, - повів тоді няньо. “Мушу до школи ходити”. – “Ходи, лиш я на тя робити не буду. Ходи цуравий і голодний”. Так я не закінчив і 5-ий клас. Тямлю, як нині: множити так-сяк умів, а ділити – ні. Якщо треба ділити, то якось по-своєму додавав, множив, та й виходив на путь.
- Отже, які ваші перші самостійні кроки?
- Жили з няньом у лісах, доки мадяри сюди не прийшли. І забрали мене у мадярську армію. В армії за місяць не могли присягу прийняти: як тільки вийдемо в поле, все тривогу піднімали. Від нальоту розбігалися, як миші, по полю. Але від війни Бог милував, бо чехи відступили чесно: на возах та машинах пішли долі Воловим на Хуст, шандери (жандарми) лише у повітря стріляли, я якраз лежав у волівській лікарні. Я робив на фабриці, на пилорамі. У котел носив дрова, а з-під нього гаряча-гаряча вода йшла. Не закрив воду – та й ноги дуже попік. І мусів сім тижнів відлежати…

Раз пообідали, пішов я мити свої бляшанки. Вертаюся, а офіцер командує: “Слухайте, русини! Ідете на фронт!”. Усе нове нам дали – обмундирування, навіть зброю. А через годину – наказ: “Нікуди не йдете”. Так ми лишилися дома, хоч два місяці нас ошколували. Раз лиш нашу форму забрали і всіх привезли в Новий Сад. Роздягнули й дали якесь посліднє цурячко, геть цураве. Загнали в табір, а через три тижні – в казарми, просто в дріть. Пак прийшли прикордонники, вишикували по 50 чоловік. Усі напуджені, звідають: “Куди будуть везти?” “Німцям, мило з вас хочуть варити”. Хлопці давай ревати. “Мамко моя!” – один реве. Другий: “Мила моя, чи увидимося ще?” Спакували в маржинські вагони дві тисячі чоловік (і серби були між нами) та й відправили у Німеччину. Німці нас перебрали, помили, дали один покровець і одне ліжко на двох. Далі нас по зросту і по фізичному здоров’ю відбирали. Брали по 20, 30, 40 чоловік. Тоді ми їх і виділи! Так розібрали до послідку. (Задумався).
- А вас куди?
- Лишилося 20 хлопців. Німецький офіцер каже: “Мені треба 18 чоловік”. А ми четверо цімборів – Глеба з Тюжки, Черепанинець та Гавран із Буківців і я – дуже держалися вороха. Коли нас розбирали, за руки-сьме ся всюди держали. “Якщо одного б’ють, то най усіх б’ють, якщо одного вбивають, то най усіх убивають. Або кудись на роботу – оби-сьме всі у воросі робили”, - так думали-сьме. І так Бог судив, що у воросі ми-ся зостали до кінця. Взяли нас у пожежну команду. Там робили-сьме, доки руські не прийшли…

Електростанцію
сплутали з трактором, а КДБ – з міліцією
- Піднімався до вас, щоб довідатися і про те, яка то у вас вийшла електростанція: коли люди світили лампою, ви вже електрикою. Як то так?
- Що там казати?! Біда заставила. По війні нафту ніде не можна було дістати. Прийде вечір, а нема чим світити в хижі. Надумав я в одного знайомого купити 6-вольтовий динамік із біціглів. Ходжу з ним, кручу, як дітвак, радий, що лампочка світить. Недовго думаючи, узяв тото та й прикріпив на куделю. Треба вечерю зварити, хтось один крутить. Або сам сиджу, кручу, вечеряю. Так зиму визимували. Айбо набридло то мені. Тоді ламаю голову, як усе на воду покласти. Узяв велосипедне колесо й таке – водяне, приробив їх на воді з динаміком. Річка мала такий бережечок, і з нього підставив жолоб. Зверху жолобом вода падала вниз і крутила колесо. Пізніше поміняв велосипедний динамік на тракторний, 12-вольтовий. Уже світили три лампочки – в хижі, майстерні й стайні. Отака-то моя електростанція! І пробув я з нею з 1946 року по 1981-й – поки не добилися, аби сюди проклали лінію. Біда ж у тім, що вода стала міліти: коли висихала, то й світло зникало.
- А чому потік так обмілів?
- Доки не проводили газопровід, доки сюди не возили труби – і вода великою була, і риби доста. Як трактори пішли, риба – пструги, клени, бабці – пропала. І не може відтоді “вкоренитися”, тікає звідси. Та як не тікати їй, коли води – корові не є ся напити.
- То правда, нібито КДБ забороняв вам тримати електростанцію?
- Та де! То вже казки, нащо брехати. Може, люди з трактором плутають, який у мене міліція забрала. Іван Льопко, мій цімбор, робив у гаражі в колхозі токарем (а я тоді – на молотарках), усе до нього приходив, просив: “Заточи мені тото чи тото…” Раз він мені каже: “Продаю трактор: не дають мені на ньому їздити”. Я подумав та й вирішив купити того трактора. А десь в Умані (чи в якого чорта!) щось покрали. Юра, брат Івана, мотори звідти виніс, коробки передач та й так помалу два трактори склалося. А тут набасували про Юру в газету: такий і такий чоловік трактор має, калимить, возячи цеглу; мовляв, тому в Латвію на заробітки не хоче їздити. Словом, зробили з того політику. Знаєте, які люди: заздрили та й радо донесли. То не стаття, а суцільна брехня. Айно-айно, і в Юри і в мене забрали трактор. Ми пак здали їх на металолом. А Юру ще тьогала міліція. Навіть їздив, бідолаха, в Умань, аби довести, що йому дали все списане. Урешті-решт чоловіка виправдали, залишився невинним, айбо скільки нервів пішло…
- Прийшли руські. Що можете уповісти за ті роки?
- У 47-му році настала голодовка. Хліба – ані крихти. Вмирали люди: по три-чотири дні не їли. А я того року ще й женився, запалення дістав. Два місяці відлежав. Прийшла весна, а я слабенький, як прут. Тут булю (картоплю) садити, при хижі робити, а я нич не годен. А мав камінь-наждак – ножі точити. А ножів по хижах не вистачало. За тоті ножі ми й прожили 47-й рік. А ще історія! Один вечір нич не мали-сьме їсти. Видоїли корову, порозливали у горнята молоко та й лягли спати із жонов. Е-е, не спиться: в череві мухи літають, бринять. Тоді й думаю: “Нащо я женився?! Та ще й жону таку взяв, що ні вітця, ні матері, з мачухою жила. Узяв сирохманку, оби тепер у цій зворині й умерти”. Лежу, думаю. Ледве заспали-сьме. Раз лиш під рано, коли день ся робив, хтось дуркає у вікно й гойкає: “Федоре, Федоре!” Няньо встав, вийшов. Говорили, говорили, довго говорили. Тоді няньо заходить: “Ти спиш?” “Уже ні, - кажу. – А що треба?” – “Вставай, треба чоловікові з Лозянського ножі зробити. Приніс за це три кіла фасолі й три кіла борошна. Зроби й голодними вже не будемо. Я встав, скоро й на совість тото поробив. Чоловік радий пішо: він гелетки (дерев’яна посудина) робив, і йому ножі терміново знадобилися.
Тоді я зробив ще 10 ножів. Няньо взяв та й поніс їх у Лисичево. Приходить звідти третього дня. Приносить фасолі та й паляницю таку, як решето, мелайну, з кендериці. Каже: “Іди дале роби ножі, бо люди твердо много просять. Уже можеш не боятися: голоден не будеш. Так ми пережили тоту голодовку. Жона крутила колесо, а я точив ножі…
- Кажуть, у вас золоті руки.
- Може, й так воно, може, й ні. Айбо життя много чого навчило: коней кувати, плуг робити, гелятки для сиру, борошна, капусти… Одну пилораму привезли в Тюшку. Жид закупив тут ліс, розробляв та у Воловець возив на конях. То ішло як лісоматеріал. Помали-помали – і своїм розумом зробив я токарню. І давай пили виробляти. Брав американську як зразок, сюди-туди – та й намудрив, як нашу, не гіршу від тої, робити. Доста я тих пил наробив, може, й тілько, як волосся на голові…
Грошей після війни – як сміття, а нич за них не купиш. Не підеш ні до коваля, ні туди, ні онде. Коли чоловік мав пшеницю, тоді міг щось просити. Зробив пак я сам міх, горно і так помалу навчився кувати. Я для себе все робив, а згодом і люди почали ходити: кому плуг, кому борону, кому мотику – без цього реманента чоловік не проживе.
Прийшли руські й признали мене одноосібником. Придумали одноосібницькі податки. Виходу нема: лише йти знову робити у ліс. Тяжкі то годи були – від 46-го до 57-го. А ще той колхоз: хочеш не хочеш, а мусиш вступати. А няньо ні за Бога не хотів іти…
Купив коня. Айбо за коня руські зачали податкувати. І на моє щастя, бригадир Лемак попросив мене йти в колхоз робити по договору. Я потрібен був кувати коней. “Як хочеш, так і платити будемо”, - каже. Робив спочатку зі мною циган Мигаль, айбо забрали його на Ізмаїл. Обстався я сам у кузні.

“Коли червак в’їсться
у хріновий корінь…”
- Ваша хижа тут, серед гір, одна, як перст. Не страшно вночі? А звірі?
- Звиклося. Донька Олена, зять Іван, онуків двоє при мені та й живеться помалу. Пасемо худобу – трьох корів, овець, коней. Олені сюди взимку звикли сходитись, визбирують сіно по полю. Зайців багато. Вовк тиждень тому проскочив неподалік хижі, пішов на Сухий та й лоша там покусав, у Репинному вівцю з’їв. І медвідя виділи: тут перейшов та й почалапав на Тюшку. Айбо вже стільки звірів нема, як колись.
- І, будь ласка, відверто: подобається вам тут жити?
- Як би то тобі, хлопе, повісти?! Є таке прислів’я: коли червак в’їсться у хріновий корінь, то й про ліпший не знає, у ньому й сидить. Мені видиться, так і в мене.
Чудно було мені вертатися сюди по війні – так далеко від людей жити. Або раз у Німеччині така туга мене ухопила, що лежу на постелі й думаю: “Я нигда вже не увижу ні няня (мама моя в 42-му році вмерла), ні цю зворину”. І молився: “Господи, коби-м обстався живий, коби тота дівка не віддалася, що мені нарекли її, коби няньо трохи землі продав, то нигда відти не вийду й на перст, бо біда наїла по світу”. Прийшов додому живий, здоровий. І дівка не віддалася. Айбо силують дівками доста: звідти, звідти, звідти… Один кусок землі тут, один – там, третій – у Широкому. І нароком мачуха дівки-сирохманки приходить до мене: “Знаєш, нащо прийшла?” – “Ні”. – “Бери Анцю! Я би хотіла, аби вона туйки була”. Думаю собі: “Буду дурний, буду ходити позад куска землі, а пак дітина буде – одне, двоє чи троє, та жона буде їх тьогати?! Надивився на таке доста!.. А так буду мати усе коло хижі”. В однім жебі (кишені) була дівка, в другім, третім. Я їх виметав нараз і кажу мачусі: “Та най буде!” Так і обстався тут жити. Бог дав п’ятеро дітей, чотирьох розкидало по світу. Айбо я мушу тут дожити свій вік. Куди вже йти?! Така судьба!
Хай нас – міських лингарів – пошкудує Іван Бурдун, що ми так безнадійно всотали в себе міську суєту. Ще й нині старожил допомагає людям: цієї весни 50 плугів переметав, файні куделі робить, ремонтує годинники, праски. І почуває себе – тьху-тьху! – нівроку. Бо жити разом із горами – здоровий корінь, а не хріновий, як казав жартома дідо.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com