Туризм
Наші новини

“Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою…”

Журналістом можеш ти не бути, громадянином – зобов’язаний

Під час одного з приїздів у село, незадовго до своєї смерті, мій батько, скрушаючись на негаразди, якось сумовито мовив: “ Не маємо ми, синку, заступця…” Батько мав на увазі своє дворічне сторожування на колгоспній фермі, де, власне, підточив своє здоров’я і не одержав за це ні копійки. А його делікатна просьба зводилась до того, щоб мені, журналісту, перемовитись з головою сільськогосподарського підприємства, аби той в рахунок дворічних нічних трудів виписав батькові бодай якусь теличку чи бичка…

Каюсь, не зустрівся я тоді з “колгоспним поміщиком”, не поклопотав за батька, а тому його слова про відсутність заступця будуть мені вічним докором… Адже в самій природі професії журналіста закладено поняття “заступництва”. На своєму журналістському шляху я заступався за скривджених і принижених, гостро реагував на прояви несправедливості, повертав людям віру в життя і в торжество добра. Правда, це стосувалося чужих…

І все-таки інколи життя змушує задавати собі жорсткі запитання: “А чи завжди ти поступав так, як веліло серце?” “Чи не кривив ти душею в угоду тим, хто завжди був над твоєю журналістською душею?” І на пам’ять приходять епізоди з того часу, коли працював у партійному тоді “Прапорі перемоги”. Пригадую жорстку статтю “Не тільки приватні історії” про колишнього голову колгоспу “Дружба” із Жнятина Романа Юрсу, який перетворив колгосп у власну вотчину, а з колгоспниками поводився, наче з власними рабами. Яку бурю здійснила та публікація! Юрса “підгодовував” районне партначальство, а тому належав до касти недоторканних. На партійних зборах статтю визнали “неправильною і політично шкідливою”, автор одержав догану. Минуло майже десять років і горе-голову самі селяни на загальних зборах погнали з посади. Правда, на той час колгосп представляв собою руїну, зате наш герой побудував за народні гроші кілька особняків для себе і дітей. Правда восторжествувала, але для цього знадобилося десять років…

А було й таке. В часи перебудови, щоб демократизувати процес підбору кадрів на підприємствах, колективи почали обирати своїх керівників на альтернативній основі. Побувавши на одних таких зборах, я написав критичну кореспонденцію про те, що відповідна партійна постанова, м’яко кажучи, дає зворотній ефект, бо часто люди віддавали перевагу не вимогливим і компетентним керівникам, а добреньким і всепрощаючим, які згодом завалювали виробництво. Стаття мала величезний резонанс і навіть бюро міськкому партії розглянуло її, відзначивши публікацію “актуальною і своєчасною”.

Цікава ситуація склалася на початку дев’яностих років, коли Мукачево вирувало мітингами і політичними пристрастями, на зміну одній ідеології приходила інша. В загальній ейфорії того часу легко можна було здобути ярлик “ворога незалежності”. І, здається, після одного критичного аналізу ситуації, в якому йшлося, що новоявлені націонал-демократичні сили нерозбірливо взяли на озброєння не найкращі методи вчорашньої “керуючої і спрямовуючої”; такий ярлик забезпечили.

Та все це було, було, було… Муки сумління, пошуки істини, невільні помилки… Власне, йдеться про моральні категорії, притаманні однаково і журналісту, а, тим паче, - громадянину.

Рубрика: Політика
Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com