Туризм
Наші новини
Купить диализаторы.

Євгенія Деркач: ”Я займаюся політикою, бо політика займається мною“

Євгенію Деркач представляти мукачівцям не треба. Тут її знають від малого до літнього, для багатьох вона друг і товариш. Якщо сама не може допомогти, то обов’язково порадить, куди звернутися і що робити.

Закінчивши Глухівське медучилище, що на Сумщині, була направлена на роботу в Закарпатську область. Так опинилася в Мукачівській ЦРЛ. Тендітна та, водночас, вольова і рішуча, енергії хоч відбавляй – пані Євгенія ніколи не могла стояти осторонь процесів, котрі відбувалися в суспільстві. Їй до всього було діло: і до зеленої зони міста, і до радіоактивного ґрунту, що осів на станції перевантаження у Паланку, і до питань Пістрялівської РЛС, яку в області збиралися відкрити московські маршали. Донині закарпатці пам’ятають приємної зовнішності в окулярах жінку, яка зуміла повести народ на пікетування РЛС, під Верховну Раду України, в Москву, до тодішнього Міністра оборони СРСР маршала Язова. Про це і трохи більше у розмові з нею.

– Пані Євгеніє, навіщо все це Вам?

– Можливо, оця моя войовничість передалася мені у спадок від предків. Один дід був козачим сотником, його розстріляли більшовики, другий мав 8 гектарів землі й за куркульство був відправлений у Сибір, дорогою туди помер, а ми навіть не знаємо, де його могила. Мені важко пояснити це, але я не можу дивитися спокійно не несправедливість, людську біду, проблеми, котрі можуть завдати нашому краю лиха. Я завжди ставала на бік скривджених владою людей, закликала їх протистояти насиллю, знущанню, несправедливості, боротися за власне життя, здоров’я. Знаючи це, мукачівці обирали мене неодноразово депутатом міської та обласної рад. Це бадьорило і додавало не тільки сил, а й відповідальності перед ними. Тим паче, що тодішня система працювала не на людину, а на себе, зрештою, як це є і сьогодні.

– В 1989 року спільно з однодумцями організували перший на Закарпатті екологічний мітинг, на якому вперше було відверто заявлено про небезпеку, що несла РЛС для нашого краю.

Пізніше разом з однодумцями нам вдалося організувати медичне обстеження 41 дитини-чорнобильця у Дебрецені, в Будапешті. Працюючи в екологічній комісії обласної ради, настояла на рішенні про вивезення радіоактивного ґрунту, що осів на півметра в Паланку, де змивались радіоактивні вагони вантажних потягів.

– Євгеніє Михайлівно, але ж тодішня система таких речей не прощала?

– Це – правда. Мене стільки разів викликали у високі кабінети, в тому числі в прокуратуру, в КДБ, погрожували, лякали, шантажували, що й не порахувати. Щоправда, я не боялася їх тоді і не боюся сьогодні. Бо вважаю: якщо будуємо цивілізоване суспільство, то наші дії і вчинки повинні бути такими ж.

Нині я зі своїми однодумцями знову воюю з владою. На цей раз за закриття новоствореного іноземного підприємства “Петро Карбо Хем” у Павшині, що вироблятиме небезпечні види стратегічної продукції. По-перше, це високотоксичний об’єкт, а по-друге, там через паркан розташований табір біженців. Де ґарантії, що завтра котрийсь із них не кине на підприємство пластикову вибухівку, від чого в кліп ока Мукачево зникне з лиця землі.

– Сьогодні Ви – довірена особа кандидата в депутати до Верховної Ради України Віктора Балоги. Чому вирішили підтримувати саме його?

– А покажіть мені особистість, кращу за нього. Її просто нема. Коли він прийшов до керівництва міста, то люди на нього молилися. Від часів війни ніхто з керівників влади не брався ремонтувати центральну частину, починаючи від каналізації і закінчуючи архітектурою. А він узявся. І результати очевидні. Через це когось “давить жаба”, когось завидки беруть. Донині в Мукачеві вчасно виплачують зарплатні, пенсії, 450 нужденних харчуються щодня в їдальні безплатно. Більшість мукачівців працевлаштовано. У жодному місті не оголошують про набір людей на роботу, а тут це роблять.

Я часто була на прийомах громадян, які проводив Віктор Іванович, і бачила на власні очі, що він – дуже добрий чоловік. Якщо бідний попросив допомоги, то Віктор Іванович витягнув гроші з власної кишені і дав, але ніколи не відпровадив нужденного з порожніми руками. Коли нас настигла перша і друга повені, то він не робив із себе великого пана, а одягнув чоботи, куртку, сів за кермо і поїхав вивозити з підтоплених місць жінок і дітей, даючи на ходу вказівки, приймаючи відповідальні рішення. І це ніхто не посміє заперечити, бо то є правда. Більше того, якби під час першого паводка містом керував хтось інший, то ми б пропали. Тільки завдяки мужності Віктора Балоги місто уціліло. Тому кажу з усією відповідальністю: я не бачу ні в місті, ні в області достойнішої кандидатури сьогодні на посаду голови міста та до Верховної Ради України. На всіх зустрічах він каже: не може бути зарплата чи пенсія меншою від прожиткового мінімуму, як це є сьогодні. Хіба він каже неправду? Де ще таке є у світі, аби влада дала літній людині стільки пенсії, щоб її вистачило лише на хліб, щоб комунальні платежі перевищували рівень зарплатні? Хіба це – не геноцид з боку парламентарів та уряду щодо власного народу, нації? І якщо при владі ми й надалі залишимо старих номенклатурників, то тим самим приречемо на виживання не лише себе, а ще й наших дітей.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com