Туризм
Наші новини

“Життя моє – чай з цикутою, Тебе спити – й не жити”

Людина - коваль своєї долі

…Відвідувачка, літня жінка, була в розпачі. На старощі літ, віддавши роботі на одному з підприємств міста більше десяти років, вона опинилася сам-на-сам в маленькій кімнатці робітничого гуртожитку. Черги на житло вона не дочекалася, а свою квартиру здала в одному з міст СНД напередодні розпаду Союзу, сподіваючись на його компенсацію в Україні. Та, очевидно, повернення на батьківщину збіглося не з ліпшими часами й жінка опинилася на узбіччі життя. Ніхто, окрім неї чи її дітей, квартирне питання не вирішить. Житло сьогодні майже “не дають” і не виділяють. У переважній більшості випадків – це проблема кожної конкретної людини. Подібні історії в редакційному кабінеті – не рідкість, а допомогти – безсилий. До кого апелювати? Кого присоромлювати?

Хіба що замислюєшся над тим, як би поступив у цій ситуації, коли життя створює для тебе, здавалось би, тупикові обставини. Волати на весь світ по допомогу? Опускати руки? Звинувачувати всіх і вся у власних негараздах? Чесно кажучи, подібні запитання довелось ставити самому собі на початку 90-х років. Хоча на той час за плечима було вісім років роботи в міськрайонній газеті “Панорама”, були звабливі пропозиції. Але був інший бік медалі: троє дітей, необлаштована квартира, перспектива скорочення, вулиця… Зваживши всі “за” і “проти”, довелося прийняти нелегке, але, як виявилось, правильне рішення: поїхати на заробітки в Чехію. Благо, що руки, як мовиться, не росли від одного місця, бо свого часу працював під час студентських канікул на будовах Тюмені, Півночі, на лісорозробках в Підмосков’ї. Отож, із першою партією заробітчан я потрапив до златої Праги. Чеські прораби ретельно відсіювали остарбайтерів, залишаючи тільки кваліфікованих робітників. Адже в першій хвилі трудової еміграції було чимало людей, які сподівалися на легкі й великі заробітки, однак не мали для цього відповідної кваліфікації… До останніх я зарахував і себе. Тому поставив для себе два головні завдання: презентувати роботодавцям якісну роботу і не розкривати своє не пролетарське, а журналістське походження. Виснажлива праця таки дала результат: я освоїв до десяти будівельних професій, а вже на другий рік заробітчанства ще й виконував функцію посередника-бригадира, бо більш-менш вільно розмовляв чеською. Правда, в чехів виникли підозри щодо мого інтеліґентського минулого, бо щодня купував і перечитував чеські газети, міг подискутувати з роботодавцем на будь-які теми. Але в таких випадках я відповідав, що, крім роботи, люблю щось почитати, цікавлюся історією…

Три роки заробітчанства минули непомітно. Але за цей час у мене накопичилося стільки матеріалів про поневірення наших людей, про обман “клієнтів”, про те, скільки ланок, причетних до працевлаштування в Чехії, “сколочували” на цих людях багатства, що, повернувшись додому, вирішив про все це написати, так би мовити, з перших уст. Серія публікацій “Наші в Празі”, мабуть, вперше відкрила нашим співвітчизникам очі на світло й тіні трудової міграції в Чехії.

Чеські заробітки, з одного боку, поліпшили матеріальне становище (купив дачу, машину), з другого – дали можливість утвердитися в республіканській пресі, зокрема, в газеті “Київські відомості” зразка 1994 року. Саме зі шпальт цього видання високі урядовці дізналися про гірку тему заробітчанства, що, у свою чергу, спонукало їх до прийняття відповідних нормативних актів, спрямованих на захист прав наших людей у далекому і близькому зарубіжжі.

Але тут вже починається наступна історія…

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com