Туризм
Наші новини

Феміда сліпа, правоохоронці глухі, а чиновникам байдуже…

У кого ж на Мукачівщині бідному правди шукати ?

Редактору газети “Старий Замок” Клованичу Ю. Ф.

З останньою надією звертаюся до Вас, може, хоч ваша газета допоможе у нашій біді. Допоможе припинити беззаконня та відверте знущання, яке чиниться з боку посадових осіб Мукачівського району. Велике прохання до Вас, пане редактор, не відштовхніть мене, як це вже на протязі тривалого часу роблять районні чиновники різних рівнів. Кожне слово у свій захист, підтверджую відповідними документами, а ви вже самі вирішіть, чи маю я право на підтримку з боку вашого видання.
Ще у лютому 1967 року наша сім’я придбала будинок у селі Кольчино, що на Мукачивщині. Згідно договору купівлі-продажу за продавцем будинку було зареєстровано присадибну земельну ділянку 0,15 га., яка також перейшла у наше користування, після купівлі будинку. Про це є відповідні записи у погосподарській книзі Кольчинської сільської Ради під № 711 та земельно-шнуровій книзі колгоспу “ Радянська Армія” за 1963-1967 роки під № 597. У день продажу 06.02. 1967р. нам було передано дозвіл на забудову та типовий проект до нього за № 128, а також генплан, де на першому аркуші було написано: “присадибна ділянка - 0, 15 га.”

Починаючи з наступного року, ми щорічно, за повідомленнями Мукачівського райфінвідділу, а з 1990 року – Мукачівської податкової інспекції сплачували за 15 сотин землі. Всі квитанції, починаючи з 1968 року збереглися.

За старих хазяїв, вся земельна ділянка була огороджена колючим дротом. А через два роки наші сусіди, сім’я Левицьких, поставили умову негайно зробити металеву огорожу. Пам’ятаю, тоді була у декретній відпустці, нещодавно, разом з донечкою, виписалася з пологовогу будинку. Ми довго чекали на дитину, щоб її народити мені довелося тривалий час лікуватися. А з появою немовляти додалося чимало проблем. Дівчинка народилася хворобливою, потребуввала ретельного догляду, багато грошей йшло на медикаменти. Але разом з чоловіком ми вирішили, хоч тепер знаходимося у фінансовій скруті, всеж не будемо через це псувати стосунки із нашими ближчими сусідами.

Для уточнення меж нашого дворогосподарства у 1970 році ми звернулися до Кольчинської сільської Ради. Комісія при уточненні меж земельної ділянки, розбіжностей не виявила. Тоді ми огородили всю нашу земльну ділянку металевою огорожею, а на одній частині посадили фруктові дерева. Працюючи, мріяла, як приємно буде відпочивати у затишку, серед квітучого саду, коли виростуть ці дерева. Уявляла, як підросте наша дівчинка і буде ласувати смачними яблуками та грушами. Час швидко пролетить… Так і сталося, але я ніколи не думала, не гадала, що наш садок, який з такою любов’ю садила та доглядала, через тридцять років у нас захочуть вкрасти. Саме цей клаптик землі стане приводом до сварки, через нього у нас на старість виникнуть проблеми. А наші сусіди, з якими ми ніколи навіть не сварилися, поб’ють мене з чоловіком до півсмерті…

В 1990 році наші сусіди почали будуватися. Їх донька Марійка Левицька вийшла заміж і молоде подружжя Загорчаків звернулося до нас з проханням віддати їм частину нашої землі, а саме садочок. Її чоловік працював на закордонних рейсах у автопарку. Мабуть непогано заробляв. Бо коли вони прийшли до нас, Загорчак запропонував за сад долари, марки, форінти… На що мій чоловік відповів: “За все своє життя я отримував зарплату лише у карбованцях. Мені непотрібна ваша валюта, краще доброє слово. Нехай твій тесть вибачиться перед моєю жінкою, за те як він в останній час поводиться по відношенню до неї.” Але Левицького ми так й не дочекалися.
28 серпня 1990 р. Кольчинська селищна Рада винесла рішення за № 43, у якому просить Мукачівський райвиконком дати дозвіл на будівництво житлового будинку Загорчак М. Ї., на присадибній ділянці свого батька, та зареєструвати за нею земельну ділянку – 0, 07 га. Але, мабуть, чиновники й досі не зрозуміли, що батьком Загорчак є Левицький, а не Кохан. Ми страждаємо п’ять років через ці беззаконні діі посадових осіб селищноі та районноі Рад.

В 1993 році почалася приватизація земельних ділянок. 14 грудня 1993 року згідно рішення 25 сессії 21 скликання мені була передана в приватну власність присадибна ділянка 0,15 га по вул. Духновича, 24. На той час не було єдиного державного акту на право приватної власності на землю, моєму чоловіку Кохан Ю.Ю. було зроблено запис у паспорті. Таким чином з 14 грудня 1993 року, згідно декректу Кабміну “Про приватизацію земельних ділянок”ми стали власниками вищезгаданої ділянки. У лютому 1994р за оформлення приватизаційних документів, сплатили 25 тис крб., а у серпні – 100 тис. крб., за обмір та експлікацію земільної ділянки. Та сусідам всеж таки “впала у око” наша земля, звісно родючий фруктовий сад – ласий шматок. Доречі, вони вже встигли побудуватися, але не врахували хід природніх грунтових вод. Величезний будинок, як згодом з’ясувалося, “виріс” без відповідного паспорта на забудову. Але потім це далося в знаки. Грунтові води підтоплювали нову хату, а непродумане розташування будинку у дворі, створювало незручності при в’їзді на їх обійстя. І сусіди звернулися до нас. Чоловік не хотів сварок, бо останнім часом відносини між нашею сім’єю та Загорчаками – Левицьким й так були досить “прохолодними”. Ми вирішили подарувати їм частину земельноі ділянки шириною 4 та довжиною – 10 метрів (тобто 40 кв м) , але за умови, що канава для грунтових та стічних вод, яка знаходиться між нашими будинками, буде спільною. 14 жовтня 1994 р. на сессії Кольчинської селищної Ради затверджували паспорт на забудову будинку Загорчаків, де у першому пункті записано: “…винести в натуру межі земельної ділянки забудівника Загорчак, згідно будівельного паспорта, виданого районною архітектурою 3 листопада 1990р.”

Але наши сусіди свого слова не дотримали, 14 травня 1996р. вони засипали канаву і всі води пішли під стіни нашого будинку, підтоплюючи його фундамент. Ми звернулися в селищну Раду та відділ архітектури, щоб подивитися як викреслена земельна ділянка сім’ї Загорчак. Але у справі ці документи були відсутні. Також не було генплану забудови. Працівники відділу не могли повірити, що шість років будинок, збудований без паспорта забудови, мовляв це неможливо… Але коли ми, нарешті, отримали рішення сессії, замість 4 метрів, які ми віддали сусідам, там було записано 0, 04 га, (тобто 400 кв м ), а це весь наш фруктовий садок, згоду на вилучення , якого не давали. Ми зрозуміли, що наши сусіди ні перед чим не зупиняться, підуть на все, аби відібрати нашу землю. Але, сподівалися, що місцева влада швидко виправить свої помилки, а у разі чого, нас захистять правоохоронні органи, проте марно…

Поки ми намагалися з’ясувати, чому вкралася “помилка” у нормативні папери і хто за цим стоїть, сусіди розкопали наші каналізаційні труби, які знаходилися на півтораметровій глибині, а потім забили їх пробками. Тепер наш будинок, що по розташуванню нижче, постійно підтоплюється грунтовими та стічними водами, які раніше бігли по канаві. До нас стікає весь сусідський побутово – каналізаційний бруд і збирається у нашому подвалі. Це на власні очі бачили співробітники райдержадміністрації: начальник відділу земельних ресурсів Пелих, інженер – землевпорядчик Король землевпорядчик Горват, інспектор по навколишньому середовищу Данашовський. Шановне панство завітало до нас, щоб вирішити проблему, але пройшло вже понад п’ять років, а ми ї досі живемо у “сморідливій Венеції”.

6 вересня 1996 р. ми отримали лист від Кольчинської селищної Ради, у якому була копія протоколу узгоджувальної комісії. Доречі, нас на її засідання не запросили. Згідно плану за розподілом меж наш сад вже став Загорчаковим. Таким чином селищна Рада порушила не тільки земельне законодавство, але й закон “Про власність”. Спритний сусід, цієї ж ночі розібрав 10 метрів нашої огорожі, а згодом ще 27м. І ще й подав на нас заяву до суду, за те, що ми не даємо йому можливість користуватися нашим садом, бо тепер наша земля за документами, належить йому. Як жеж так можна перекреслити одним розчерком пера тридцять років нашого життя? Марно ми оббивали владні пороги чиновників різних рівнів та правоохоронців району. Нарешті пішли ми “шукати правди” до голови райдержадміністрації п. Дядченка. Він уважно все вислухав і не повірив що у районі творяться такі дива. Викликав начальника відділу земельних ресурсів та архітектора і сказав: “Хлопці, що ви тут натворили! Ідіть і виправте те, що наробили!“ Та “хлопці” недочули свого керманича, бо і дотепер нічого не “виправили”. А скоріше шановний голова Мукачівської райдержадміністрації просто хороший актор і в такий спосіб поглузував з мого горя.

За п’ять років, що тривають судові засідання, ми пересвідчилися у лицемірстві й деяких правоохоронців. Завдяки “липовим” данним: фальшивому акту відводу земельної ділянки від 21.03.1991. та паспорту на забудову від 30.08. 1990р., Загорчак виграв суд. Але що ж виходить, спочатку видали паспорт на забудову, а через пів року виділили під це землю? Керуючись здоровим глуздом, має бути навпаки. Суду надали паспорт забудови від 30. 08. 1990., а на сесії затверджувався паспорт від 03.11.1990. Тобто зовсім іншій документ. І це не помітив суддя?… Але Закарпатський обласний суд скасував рішення Мукачівського районого суду.

Не дивлячись на те, що сессія Кольчинської селищної Ради від 13 листопада 1997р. скасувала рішення жовтневої сесії 1994р. та визнала недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий Загорчаку М. І. 05.09.1996., суддя Гоблик І.І., посилаючись на якісь списки від 1963р., а не на записи у погосподарській книзі, знову виніс рішення на користь Загорчака.

Рішення Мукачівського районного суду ми оскаржили у обласній прокуратурі., яка ретельно вивчила матеріали справи й внесла протест до обласного суду. 06.02 1999. Постановою Президії Обласного суду, рішення Мукачівського судду було скасовано. Справу передано у провадження судді Лесько А. О. 22 червня 1999р. Мукачівський районний суд наш позов задовільнив і 10 серпня ухвалою Закарпатського обласного суду, касаційну скаргу Загорчака залишено без задоволення. 15 листопада 1999року ми отримали державний акт на право приватної власності на землю, але це “повернення” було тільки на папері. Сусіди й надалі користувалися нашою ділянкою, збирали врожай фруктів у садку. Навіть, межовий знак, який був відновлений комісією з відділу земельних ресурсів, простояв лише добу. Його викопав Загорчак. Намагаючись оскаржити рішення, він двічі звертався до Верховного Суду, але його скаргу залишено без розгляду. Неодноразово ми зверталися до нашого дільничного Малоголовка В. С., начальника Мукачівського РВ УМВС Котубея І.І., але таке враження, що волали у пустелі, і нас і досі ніхто не почув. Наші скарги, мабуть, ніхто не читав, а коли ми йшли на особистий прийом, отримували відписки: “… З цим питанням звертайтеся до суду”, “… скарги не підтвердилися”. Щож, не підтвердилось, пане Малоголовко: знищений межовий знак, знищена огорожа, побої 1998 року, побої 2000 року?

Минуло майже два роки, нам не дозволяли навіть вийти у садок, хоча сусіди не тільки збирали врожай фруктів, а ще й косили траву, почуваючись там повноправними господарями. З усього було видно, що Загорчак, відчуває суттєву владну підтримку, а нас навіть міліція не захищає. Тож зрозуміли, що сусід не облишив думки про наш сад і чекали його наступного кроку… Він не забарився, подав скаргу до Мукачівської районної прокуратури, яка зайняла “дивну” позицію. Не перевіривши земельно- шнурові книги, прокурор виніс постанову у якій перекрутив обставини справи. Навмисне не вказав, що за колишнім власником цього будинку Лендел М. В., як у земельно-шнуровій книзі, так і у погосподарській було зареєстровано земельну ділянку 0,15га. Проте написав, що при укладенні договору купівлі- продажу будинку не указаний розмір земельної ділянки. Але це невірно, бо у погосподарській книзі за 1967 р. зроблений відповідний запис “будинок проданий Кохан Ю.Ю. 06.02 1967. Рег № 1. Також зареєстровано земельну ділянку площею 0.15 га про що записано у земельно- шнурову книгу колгоспу “Радянська Армія”. Аргументуючи тим, що не має рішення загальних зборів колгоспників колгоспу “100-річчя Леніна” за 1967 р., він робить висновки, що за будинком закріплено 0,08 га. Але не важко підрахувати, що 100-річчя Леніна святкувалося лише у 1970 р. То ж які книги, які рішення і яких зборів переглядав шановний пан прокурор? Тричі Мукачівська районна прокуратура виносила постанови, які скасовувалися Закарпатською обласною прокуратурою як незаконні. Але це не зашкодило Загорчаку використати постанову прокуратури для звернення до суду про перегляд справи за нововиявленими обставинами. А Мукачівський районний суд, не дивлячись на те, що постанови скасовані, виніс ухвалу 26.03.2001 про перегляд справи. З того часу відповідачі - сім’я Загорчак навмисно затягують розгляд справи, почергово не з’являються в суд, заявляють безпідставні клопотання, а судді їх задовільняють.

З 1999р. в суді знаходиться цивільна справа про відшкодування шкоди, у жовтні 2000р. зроблено експертизу вартості огорожі, справа навіть не призначалась до слухання. 01.02.2002 ми звернулися із заявою, щоб призначили дату розгляду справи, але відповіді не отримали. Тоді 28.02.2002, я звернулася із скаргою до голови суду, через два тижні мені повідомили, що справу призупинено ще у березні минулого року. Суддя Мукачівського районного суду Монич В. О. сфабрикував ухвалу, нібито справа розглядалася у суді 26.03.2001 з дев’ятої години і, згідно протоколу, тривала 10 хвилин. Але хто ж там був присутній, шановний пан суддя? Я і мій адвокат Герасько Л. Ю. засвідчуємо, що не було цього засідання. Його і не могло бути, бо згідно судової ухвали того ж пана судді, він розглянув вищезгадану сфабриковану справу після розгляду земельної, яка згідно протоколу розпочалася лише у 16. 00. Ну що ж тут скажеш, коли потрібно, і час закрутиться у зворотній бік…

Ми неодноразово зверталися до голови Кольчинської селищної Ради п. Балко М. М., але він відверто сказав, що нічим не допоможе, бо “…за Загорчаком стоять “великі” люди”.

Якби-то знали місцеві ”чинуші”, видаючи незаконний державний акт на право приватної власності на землю Загорчакам, що, відчувши владну підтримку і вседозволеність, наші сусіди опустяться до відвертого криміналу, і у якісь хвилини свого життя стануть нелюдами. Коли у серпні 1998р. мій чоловік пішов у наш сад, який на той час був огороджений металевою сіткою, косити траву, троє членів сім’ї Левицьких разом з Василем Загорчаком, озброївшись штиковою лопатою, накинулися на нього. І хтозна, якби я вчасно не побачила цього і не прибігла на допомогу, йому розбили б цим знаряддям голову, а районні правоохоронні органи і це покрили би, закривши справу за відсутністю свідків. Так, нас не вбили, але я усе життя пам’ятатиму 1серпня 1998 р., коли прийшла до свідомості і побачила бездихане тіло мого чоловіка, ніби грім мене вразили слова Загорчака ”Перевернімо його і даймо ще тут”, вони ж хотіли добити мого чоловіка. Але “не втрапили”, від удару у лівий бік брюшини, мій Юрко прийшов до тями і побачив, що Верона Левицька затикає мені рота, а другою рукою товче головою по бетонній доріжці. Він дотягнувся до неї, відірвав її руку від мого рота і я почала кричати, не впізнаючи свого голосу: “ Люди рятуйте! Вбивають!” Левицький І. М. вдарив мене декілька разів лопатою, мітивши у голову, коли інші били ногами. На наше щастя сусідські собаки здійняли галас, це налякало нелюдів, і врятувало нам життя. Я 50-т днів, а мій чоловік – 40 лікувалися у стаціонарі Мукачівської ЦРЛ. Судмедексперти кваліфікували, отримані травми, як тілесні ушкодження середньої важкості. Окрім забійно-рваних та різаних ран, гематом, синців, та інших пошкоджень м’яких тканин голови та тулуба, у діагнозі записана закрита черепно-мозкова травма та струс головного мозку. Але цього, виявилося, замало для наших правоохоронців, які ще на протязі чоторьох місяців не порушували кримінальну справу. До речі, згідно чинного законодавства у десятиденний термін має бути прийнято рішення про порушення справи. Але, лише, коли ми прийшли на прийом до начальника районної міліції, слідство у терміновому порядку було розпочато. Проте, заступник начальника слідчого відділення Мукачівського РВ УМВС Звонарь А. Ю., яка вела слідство по справі, також “тягнула резину”. Справа знаходилася у неї чотири місяці, а потім декілька місяців “мандрувала” по прокурорських сейфах. Коли ж , нарешті, справа опинилася у суді, після перших засідань її направили на дослідження, мотивуючи тим, що не встановлено місце події й знаряддя злочину. Не віриться, що кваліфікований слідчий Мукачівського РВ не вказав на ці ключові моменти кримінальної справи. Але, зробивши повторне відтворення, ретельно дослідивши “особливості” справи, Анна Юрїївна, винесла постанову: ”… справу проти Івана і Верони Левицьких та Загорчака закрити по амністії, а проти Левицького Івана Івановича – по ст. 7 КПК України”. Слідчий порахувала, що він перестав бути суспільно-небезпечним. Цікаво чи такими були б дії пані Звонарь, коли б так познущалися з її рідні? Відчувши підтримку міліціянтів, наші кривдники вкрай знахабніли, погрожували нам вбивством, постійно чіплялися на вулиці, вдарили мого чоловіка, а через два роки я знову опинилася на лікарняному ліжку від побоїв Левицького І. М. Постанову ми оскаржили в обласній прокуратурі, яка 21.02.2001 її скасувала. Загорчак систематично ігнорував виклики слідчого, дільничного Малоголовко В.С. зобов’язали примусово привести відповідача. Але він 10 квітня подав рапорт: ”… із слів дружини Загорчака 19.03.2001, її чоловік поїхав у Донецьк і невідомо коли буде”. Та 26.03.2001 пан Загорчак власною персоною був присутній у судовому засіданні по земельному спору. 25.04.2001 слідчий Мукачівського РВ Звонарь А. Ю., винесла постанову про призупинення слідства, мотивуючи тим, що “місце підсуднього невідомо”, але у цей самий день мій сусід, якого “обшукалися” міліціонери району, був на суді, про що записано у протоколі. То де ж правда? Лише втручання Генеральної прокуратури прискорило слідчий процес, але коли справа, нарешті, потрапила до суду, її розгляд під різними приводами зриває Левицький І. І. Вичерпавши всі свої можливості, на одному із засідань він вдався до криміналу, офіційно заявивши: “… слідчий мене не ознайонив з матеріалами справи, а підписи на підписці про невиїзд та інших документах мені не належать.” І взагалі, у цей час він знаходився у Донецьку, де проживав у готелі “Україна”, ще й привів свідка. Суддя Монич запросив до суду слідчу Звонарь, яку начальник РВ не відпустив на засідання суду. Суд повірив свідку не вимагаючи документального підтвердження. Виходить, слідчий сфальсифікувала документи, скоївши посадовий підлог? Цікаво, що начальник Мукачівського РВ, не пустив свого працівника на судове засідання, призначивши на цей час термінову нараду. Але п. Котубей мав би першим відстоювати “честь мундиру”, бо у фальсифікації звинуватили його співробітника. Але це зробив мій адвокат. На офіційний запит, адміністрація готелю “Україна” відповіла: ”Левицький, і Туряниця, у липні 2001 р. у готелі не проживали”.

Суддя Монич не забажав перевірити свідчення свідка та підсудного, не вислухавши слідчого районної міліції, виніс ухвалу – повернути справу на додаткове розслідування. Тоді, виходить, Левицький І.І. звинувачує слідчого Звонарь А. Ю. у фальсифікації, та якщо начальник Мукачівського РВ УМВС навіть не намагався захистити її, можливо честь капітана міліції відстоїть начальник УМВС області Станіслав Крижановський.

У мене склалося враження, що хтось чинить постійний тиск на наших правоохоронців. Кого ж так боїться Мукачівська прокуратура, суд і міліція ? І врешті-решт, мені “відкрили очі”, що за цією родиною стоїть сам п. Напуда В. І., який є родичем Загорчака. А я зверталася й до нього: заступник голови районної Ради мене уважно вислухав, і відповів:”Я за фахом історик і не знаю Земельного Кодексу” - це ж треба бути таким циніком…

У Загорчака хватило совісті балотуватись депутатом у районну раду, але люди вибрали порядних людей. До речі, чому пан кандидат повідомив в анкеті, що працює у ТзОВ “Схема”, а згідно даних судового протоколу – він безробітний. Можливо, слід було проголосувати за цю кандидатуру, тоді, ймовірно, він посадив би ліс навколо сіл Грабово, Пузняківці, Феделешово, Визниця, який безжально вирубується і вивозиться ПП “МІК” та ТзОВ “Схема”.

Сподіваюся, що мене почують владні органи області. І це станеться раніше, ніж нас фізично знищать. Бо морально - ми вже цілком знищені. Але ще сподіваємося на …диво.”

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com