Туризм
Наші новини

ЇЇ ЗАБУТИ НЕМОЖЛИВО

Мукачево добре пам’ятає цю прекрасну жінку – правнучку О.Духновича, внучку І.Сільвая, дочку І.Муранія і сестру останнього, після смерті єпископа Теодора Ромжі, вікарія Мукачівської греко-католицької єпархії Миколи Муранія. Вона приймала участь в усіх культурних заходах міста, хоч їй вже було за дев’яносто. Школи та бібліотеки Мукачева запрошували її на зустрічі з молоддю, де розповідала про свою педагогічну роботу і нелегке життя в’язня сталінських виправно-трудових таборів. Пам’ять у неї була, не дивлячись на такий поважний вік,прекрасною.

Могла згадати імена та прізвища всіх своїх вчителів, які її вчили, і з якими потім працювала, своїх кривдників і в’язнів в таборах. Слухачі просили її написати мемуари, та вона вагалась, а не виконати прохання не могла. І таке мемуарне видання на рідній, українській мові з’явилося в МПП “Ґражда” під редакцією Івана Ребрика. Назва його “…Потім не спом’яне нас ніхто…”

Жила Георгіна Іванівна в Мукачеві на вулиці Підопригори недалеко від мене. І не було тижня, щоб вона не заходила в гості. Ділилася своїми думками, планами, розповідала про своє нелегке життя. Я був першим, хто читав її рукопис спогадів про табір. Знайти спонсора на видання цих спогадів – пам’ятника стійкості людського духу – було важко. Тоді до пані Мурані-Мейсарош звернулись угорці й видали окрему книжечку угорською мовою у Виноградові, а потім у Будапешті. Російською мовою “История моей жизни” вийшла в Бостоні /США/. Допомогла її видати колишня мешканка Мукачева Наталя Пак, з якою дружила Георгіна Іванівна. Але була мрія прочитати свої спогади українською мовою. Це бажання здійснив д-р Микола Бандусяк, який звернувся до мене з проханням переглянути текст.

І ось перед нами прекрасна книжка спогадів Георгіни Мейсарош, з чорновим варіантом якої, Іван Ребрик напередодні 92-х роковин життя, ознайомив авторку в її мукачівській однокімнатній квартирці.

Починається видання автобіографією героїні до приходу на Закарпаття радянської влади. Це розповіді про дідика і бабку, про батька і маму, яка померла молодою, залишивши четверо маленьких діток. Щоб діти могли навчатися в середній школі, батько переїхав з ними в Ужгород. Там Георгіна стала вчителькою, вийшла заміж за лісового інженера Олександра Мейсароша. Його часто переводили з місця на місце, а з ним доводилося подорожувати і дружині. Довелося їй побувати в Білках, Рахові, Колочаві, Ясінях, Тернові, Перечині, Анталовцях та Ужгороді. Жили щасливо, народили двох дітей: Сільвію та Павлика.

З приходом радянської влади на Закарпаття, для сімей Мурані й Мейсарош розпочалася “хресна дорога”. Спершу заарештували Олександра Мейсароша – чоловіка Георгіни, помер батько, а потім, за відмову перейти у православіє, було заарештовано й Миколу Муранія. В Донбасі через рік помирає засуджений на 8 років Олександр. Не уникнула ув’язнення й Георгіна Іванівна по ордеру прокурора Івана Андрашка (так віддячився їй колишній однокурсник по гімназії, якому допомагала вивчати латинь).

Не можна без хвилювання читати оті спогади тортур над молодою вчителькою на етапах перевезення з одного табору в інший. В холоді й голоді зустрічав її Череповець, Вовтера, Волгобат. Працювала лісорубом, вантажником, бурильницею, їздовим, пекарем. Топилася в крижаній воді, вмирала від дистрофії, задихалася у шурфі. Не було б єврейки Фаїни, німкені Гертруди, латвійських дівчат, не знати чи дожила б оті шість років таборів.

Згадує Георгіна Іванівна страшного і жорстокого офіцера КДБ Олександра Олександровича Олейнікова. Але були й більш гуманні начальники, такі як Гладков, Паршин, Шапошников, Рябцев, які співчували в’язням. Та сталінська тоталітарна система робила їх господарями людських доль.

Після звільнення, Георгіні Іванівні було заборонено ще три роки приїжджати на Закарпаття. Відбувала заслання у Делятині (Івано-Франківська область), де на прожиття заробляла вишивками, ручною працею, а інколи й репетиторством. В 1955 році одержала звільнення із заслання. В Мукачеві директор УТОСу Євген Дзямко прийняв її на роботу, виділив квартиру. Тут працювала до пенсії, на яку пішла у 64 роки.

В 1967 році з неї зняли судимість, але не реабілітували.

“Примирившись з лихою долею, спокійно чекаю завершення життя, просячи у Бога милості для моїх рідних і дітей, а для себе – легкої смерті” – написала в кінці книги.

Померла Георгіна Іванівна Мурані-Мейсарош 8 жовтня 2001 року від гострого приступу інфаркту міокарда в Ужгородській лікарні. Світла пам’ять про прекрасну людину, нащадка відомих культурних діячів краю назавжди збережеться в пам’яті тих, хто її знав. В книжці “…Потім не спом’яне нас ніхто…” вона відтворила всю свою “хресну дорогу” від народження до останніх днів життя. Не пом’янути і забути її не можна. Вона довго житиме в нашій пам’яті.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com