Туризм
Наші новини

Наш земляк із Північної Пальміри

Маючи вибір, петербуржець надає перевагу
Лазуровому узбережжю Франції, ніж Закарпаттю,
яке поки що немає туристичної інфраструктури

Мукачівець Василь Лецович вперше потрапив у Північну Пальміру (так образно називають мешканці міста на Неві чудове Петрове творіння європейської архітектури, яке залишилося його нащадкам) у 1966 році, коли його класний керівник Елла Олександрівна Чейко разом із вчителем угорської школи Золтаном Пензеликом повезли учнів восьмого класу на екскурсію в Ленінград. Це місто так сподобалось юному мукачівцю, що він вирішив переїхати туди жити назавжди. В серпні 1968 року політичне керівництво Радянського Союзу оголосило “допомогу чехословацьким товаришам” і Василя Лецовича, який тільки-но закінчив школу, призвали до лав Радянської Армії. Молода людина зголосилася служити у морфлоті. Три роки за морським статутом дали йому цінну школу життя, хоча й відтягли виконання заповітної мрії. Але після демобілізації Василь відразу ж подав документи на вступ до театрального інституту, конкурсний відбір у який проводився самим першим. П’ять років навчання під керівництвом чудових викладачів залишили у колишньому мукачівцю такий духовний та емоційний фонд, який і дотепер живить його. До 1981 року Василь Лецович вже сформувався як людина, але для подальшого кар’єрного росту не мав членства у КПРС. Це, на його думку, було шостим доказом існування Ісуса Христа, хоча, як випускник театрального інституту, він дуже хотів отримати заповітну “червону корочку”. У 1982-1984 роках Василь Васильович жив і працював у багатомільйонному місті за 44 карбованці на місяць. І тільки у 1988 році один із його колишніх учнів порекомендував аспіранта Ленінградського театрального інституту для захисту кандидатської роботи у Свердловськ. Зараз доцент кафедри зарубіжного мистецтва театрознавчого факультету Василь Лецович працює над навчально-педагогічною програмою, яка б дала можливість випускникам Державної академії театрального мистецтва в Санкт-Петербурзі працювати за фахом у будь-якій країні світу.

– Василю Васильовичу, я розумію потребу студентів у вивченні історії зарубіжної літератури і театру. Але навіщо їм необхідне знання філософії?
– Філософія – це любов до мудрості. Вона сприяє розвиткові у студентів логічного мислення. Чимало художніх творів мають не тільки літературний, а й філософський зміст. Тому розуміння термінології та специфіки побудови мови дуже важливе для майбутніх театрознавців. Неможливо вивчати будь-який твір без відповідного світоглядного базису. Тому філософська культура є основою всіх інших наукових дисциплін.
– Як побудована Ваша методика?
– Раніше була так звана “п’ятичленка”: діамат, істмат, науковий комунізм, політекономія та спецкурси – науковий атеїзм, етика, естетика та інші. Сьогодні цей курс читається як історія філософії. Але на практиці студентам подається здебільшого тільки західноєвропейська та російська філософія. А Китай, Схід, Африку можна взнати на спецкурсах. Тому, наприклад, Конфуція, Лао Цзі вивчають тільки ті, хто вчиться на платному відділенні.
– У якій сфері студенти можуть використати потім свої знання з філософії?
– Якщо театр вирішив поставити п’єсу з епохи Середньовіччя або ж сучасного автора, лауреата Нобелівської премії Т. С. Елліота “Вбивство у соборі”, то без глибокого знання епохи кентеберійського єпископства цього зробити неможливо. Траплялися випадки, коли для певної вистави запрошували спеціального консультанта. Й мені доводилося декілька разів консультувати такі постановки. Наприклад, з Угорщини приїжджав у Петербург відомий композитор Еміл Петрович, який пізніше став директором Будапештської опери. З ним ми обговорювали напівфілософські та богословські питання, що стосувалися опери Мусоргського “Борис Годунов”: як правильно хрестилися на Русі в епоху Бориса Годунова? Дати чітку відповідь без загальнокультурної підготовки в таких випадках неможливо. І філософія допомагає людині в цьому.
Крім того, курс філософії має ще й виключно практичне значення. В кожному дипломі повинен бути додаток із переліком дисциплін, які студент прослухав під час навчання. Якщо він буде неповним, то й диплом випускника вважатиметься закордоном неповноцінним.
– Як часто випускники Вашої академії їдуть працювати закордон?
– Точною статистикою я не володію, але, на мою думку, десь відсотків 10-12. Є дві причини, які спонукають їх до цього: перша – це неможливість працевлаштування за фахом у рідному місті, друга – дівчата-студентки виходять заміж за іноземців. Закордоном вони працюють або як акторки, або в гуманітарних навчальних закладах читають історію театру та літератури. Але бувають і вдалі акторські долі. Наприклад, відома актриса Наталія Андрейченко, яка вийшла заміж за талановитого актора Максиміліана Шеллі, вивчила англійську мову і зараз грає в англомовних театрах. Але більшість тих, хто виїжджає, спочатку працюють мийниками машин, прибиральниками та виконують інші некваліфіковані роботи. Та долі людей у всьому світі складаються по-різному і ми не винятки.
– Нещодавно “Старий Замок” писав про існування закарпатського земляцтва у Петербурзі. Чи доводилося Вам зустрічатися з його представниками?
– Я вперше почув про існування такого земляцтва тут, у Закарпатті. Думаю, що це локальна, невеличка організація, яка надає допомогу своїм членам. Про її культурницьку роботу в Петербурзі мені нічого не відомо.
– Яка культурницька традиція розвивається зараз у місті на Неві?
– В російській традиції існує поділ історії на п’ять періодів: Київська Русь, татаро-монгольське панування, Московська Русь, імператорсько-петербурзький період і радянські часи. Санкт-Петербург будувався з самого початку як опозиція Москві. Це помітно навіть у плані містобудування. Москва має кільцево-бульварну схему, а Петербург – геометрично-проспектні лінії. Сьогодні цей культурний прояв відбувається у площині проведення різних фестивалів. Якщо Москва робить одне, Пітер відповідає іншим, і навпаки.
Але зараз Санкт-Петербург зайнятий приготуваннями до святкування свого 300-річчя, яке відбудеться 28 травня 2003 року. Тому всі культурницькі заходи останнього часу присвячені цій ювілейній даті. Взагалі, культурне життя великих міст завжди залежить від проведення різних міжнародних акцій, як то чемпіонатів світу та Європи, різноманітних фестивалі та конкурсів. Так, у фестивалі “Балтійський Дім” українські театри ще жодного разу не брали участі. Хоча чимало українських відомих акторів і вихідців з України з успіхом працюють у нас. Можу назвати такі імена, як Богдан Ступка, Кирил Лавров, покійний Олег Борисов та інші, що підтримували і підтримують у нас українську традицію.
– Як часто, живучи у Петербурзі, Вам доводиться чути про Україну і Закарпаття?
– Досить часто місцеве Петербурзьке телебачення показує українські фільми, радіостанції передають пісні українських виконавців. Але нас більше цікавлять політичні події в Україні, тому ми знаємо, які результати виборів, кого засуджують, кого звільняють, які взаємовідносини Кучми і Путіна. Про все це регулярно і оперативно повідомляється. За три тижні, що я провів тепер на Закарпатті, на українських телеканалах почув про Росію набагато менше, ніж вдома чую і бачу про Україну. Але про США росіянин, ясна річ, знає набагато більше, ніж про Україну.
– Які коментарі найчастіше звучать у російських мас-медіа про події в Україні?
– Ці коментарі ніколи не бувають нейтральними. Подія або жорстко критикується, наприклад, у разі проголошення вступу до НАТО чи крадіжки нафти та газу, або навпаки, радо вітається, як от коли Кучма приїжджав у Сочі та Москву на переговори до Путіна. У майбутньому характер відношення російських мас-медіа до України залежатиме від того, хто переможе на наступних президентських виборах 2004 року.
Про Україну в доброму тоні, коли порівнюють Україну і Білорусь. Політика “бацьки Лукашенка” не подобається російським журналістам. Але інформація в Росії про трагедії і катаклізми доходить швидше, ніж тут. Росіяни використовують сучаснішу і оперативнішу техніку передачі інформації. Хоча це стосується здебільшого обох столиць та великих міст. Маленькі містечка відстають у розвиткові інформаційних технологій.
– Чи помінявся у росіян загальний погляд на українців за останнє десятиріччя після розпаду СРСР?
– Ні. Ми багато в чому одинакові, тому на побутовому рівні майже нічого не змінилося. Тільки у деяких дурнів, на кшталт Жириновського, які заявляють, що української мови і народу не існує, виринають епізодичні висловлювання недипломатичного роду. Заважають нормальному спілкуванню неймовірно великі черги біля митних постів на українсько-російському кордоні. На особистому рівні жодного несприйняття українців у росіян немає. У нас, додам, однозначно негативною є інформація тільки про УНА-УНСО. Хоча антисемітизм поширений у Росії так само, як і в Україні.
Якщо ж спитати про Закарпаття будь-якого перехожого на вулицях Петербурга, він не відразу відповість вам, де воно знаходиться. Люди зараз заклопотані іншими справами. Хоча старше покоління ще пам’ятає, що за часів Союзу це була курортна зона з чудовими краєвидами, де можна було непогано відпочити. Більшість людей тепер не мають грошей на подорожі. І якщо є вибір між Лазуровим узбережжям Франції та Закарпаттям, то вони їдуть на Середземномор’я, а не у Карпатські гори. Тут, на жаль, поки що немає належної інфраструктури для відпочинку.

Рубрика: Культура
Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com