Туризм
Наші новини

НЛО… на хуторі поблизу Зняцева

У задвірках цивілізації між Ужгородом і Мукачевом
На самому краю Мукачівщини, за Зняцевом, убік від київської дороги, загубилися малочисельні села, які зазвичай називають хуторами. Від решти світу вони часто відрізані не менше, як гірські присілки. Тут, на рівнині, більшість людей не знає “благ цивілізації”. У зняцівських хуторах, точні назви яких зможе повторити лише місцевий, типовим витвором цивілізованого світу можна назвати хіба що старенький чорно-білий телевізор, який, шиплячи та миготячи, показує “УТН”…
“Центром” цих поселень є хутір Драгині. Тут знаходиться магазин, давно не діюча ферма, нова церква і фельдшерсько-акушерський пункт, зовні схожий на лазню. До Драгинь, у яких нараховується аж півсотні жителів, притулилися, як сироти, Стара, Кінлодь, Ґрунь і Вінково. У кожному з них проживає близько сотні хуторян. А є й зовсім малесенькі Гаврішки зі своїми вісьмома хижами чи Кінловдь. Зі світом їх зв’язує лише ґрунтова дорога, якою найчастіше їздять запряжені у коні вози або сани. Колись, на розташованій у цих околицях насосній станції, був і працював навіть телефон, про який нагадують нині телеграфні стовпи з обвислими дротами.
З-понад восьмисот мешканців зняцівських хуторів переважають пенсіонери, хоча на обліку в місцевому ФАПі стоїть більше двохсот дітей. Місцевий фельдшер Василь Шуга каже, що за минулий рік був навіть незначний прибуток населення. Але молодь покидає ці поселення – після повного спустошення ферми чимало людей перебивається на заробітках. Правда, кілька десятків селян знайшли роботу в обласному центрі, куди їх возить робочий автобус. Виручають селян клімат та географічне розташування зняцівських хуторів. У навколишніх лісах ще водиться дичина, однак місцеві жителі з гіркотою жартують, що на одного зайця припадає 40 мисливців. Тут багато грибних місць, і цим користуються місцеві жителі. Та головна надія жителів Драгинь – земля. Після її розпаювання селяни, здебільшого, віддали свої паї кільком підприємцям. Поки що без нарікань виконує свої зобов’язання лише один.
“Скільки разів мені доводилось ходити сюди пішки”, - розповідає фельдшер, з яким ми їхали ґрунтовою дорогою з Драгинь у розташований за 8 кілометрів найвіддаленіший хутір Вінково. “Добре, що військові колись дорогу побудували, - додає лікар. - Вряд чи б у району коли-небудь “дійшли руки” і до нас”. Рейсовий автобус сюди не їздить уже давно, люди перебиваються попутнім транспортом, велосипедами, кіньми або “своїми двома”. А то й місяцями не виїжджають за межі свого хутора – адже дорогою можна проїхати влітку, коли сухо, і взимку, коли все замерзне. Благо, що цю місцевість цього року не сильно замело снігом. Цікаво, що сусідні села на Ужгородщині – Худльово, Геївці та інші – мають сполучення з обласним центром.
У Вінкові єдиним закладом, який об’єднує місцевих жителів, є церква, схожа швидше на капличку. Але відгомін трьох її дзвонів чути аж до Зняцева. Місцевий церківник тут і за “голову сільради”. Він каже, що у цій глухомані є навіть дві молоді пари, а сусід, котрий має машину, інколи “підкидає” людей за 15 кілометрів до траси чи міста. На подвір’ї у церківника – пасіка, за якою, правда, стежать приїжджі з міста пасічники. Постраждали вінківці і під час паводка – не працювала насосна станція, і води за дамбою було повно. “Ми тут бідно живемо, – каже дружина церківника, – коли ж усе залляло водою, ніхто про нас і не згадав. Прогнили запаси картоплі, буряка… З влади ніхто не приїхав подивитися, не було ніякої допомоги. Нам би хоч чоботи ґумові принесли, щоб ми могли на інший бік перейти”. Та про політику хуторяни воліють мовчати – вони не знають, що це таке взагалі. У Вінкові навіть говорять, що ніколи не голосували – не мали можливості.

З місцевим фельдшером ми не могли не поговорити про реорганізацію районної медицини і взагалі про життя-буття сільського доктора, якому за карету швидкої допомоги нерідко служить віз із сіном і який разом зі здоров’ям селян мусить перейматися дровами для фапівської печі й ремонтом фапівських стелі та підлоги, не кажучи вже про телефон чи стічну воду, якої тут нема. “Щоб хворий сюди прийшов, треба, аби це приміщення мало бодай якийсь вигляд, – каже Василь Шуга. – З ліками у нас слабо. Тепер нещодавно виділили 200 гривень, то якусь першу допомогу можна надати, щоб довезти потерпілого до Мукачева. Перед тим виділили 100 грн. Оці 300 гривень – усі надходження на ліки за цілий рік. В основному люди змушені їх самі собі купляти в аптеці. Кваліфіковану допомогу надати неможливо. Смішно говорити, навіть, щоб на рівні Ракошина чи іншого села можна було створити лікарню, де би лікувався цілий район. Треба ж і спеціалістів, і чимало грошей на те, щоб створити хірургічне відділення. А коштів немає. До речі, й мені урізали півставки. Як же ж лікувати людей у радіусі 12 кілометрів?”

А бувало, коли до Кінлодя їздив рейсовий автобус. Від тих добрих часів залишилася хіба що автобусна зупинка з дивакуватою назвою “…НЛО…”. Для решти цивілізації зняцівські хутори і дійсно залишаються “неупізнаними”…

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com