Туризм
Наші новини

Не карай самотністю…

Я прожив уже більше, ніж піввіку. За цей час мені довелося працювати скрізь: спочатку – на заводі “Мукачівприлад”, потім побував у Росії, у багатьох областях України, а тепер трачу сили в Угорщині. Маючи професію будівельника, роботу знаходив завжди і добре заробляв. На своєму життєвому шляху довелося зустрічатися з людьми різних національностей, віросповідань та професій. Одні були добрими, справедливими, роботящими, допомагали в біді, а інші – навпаки. Тоді я завжди згадував шкільні роки.
Приїжджаючи додому, хоч рідко, але зустрічався зі своїми колишніми вчителями та класним керівником. Як міг, дякував словами їм за їхню працю, за те, що я отримав спеціальність, і що тепер, у важкі для кожного з нас часи, можу допомагати сім’ї, дітям, онукам. А вчителі мене навчили і виховали так, що не можу пройти повз старшої людини і не допомогти їй у чомусь. Так поступають мої, вже дорослі, діти, так виховую онуків.
Цієї осені приїхав на кілька днів додому, зустрів свою учительку з математики, яка вже давно на пенсії. Але вона мене впізнала. Я запитав її про свого класного керівника Євгена Андрійовича, якого давно не бачив, хоча раніше завжди зустрічався з ним у місті. І ми пішли до нього на квартиру. Зараз йому 89 років, живе самотньо, та мене впізнав. Зустрівши його, я заплакав – чи від радості, чи від хвилювання, чи від боязні за свою старість?.. У розмові з Євгеном Андрійовичем я дізнався, що його син, який три роки тому виїхав в Угорщину, забув про свого батька. Мій колишній класний керівник дав мені адресу в Будапешті, за якою я зможу його знайти, але що сказати при зустрічі – не знаю. Дочка також проживає в Угорщині, але забрати батька не може. Третій син живе в Мукачеві, проте стосунки з ним, за словами Євгена Андрійовича, погані. Старенькому допомагає міська влада, колеги-вчителі з ЗОШ № 12 і друг-пенсіонер, хоча й самому треба чимало пройти по кабінетах із двома палицями, без яких вже не може обійтися. Я сам давно втратив батьків, але в мене серце розривалося від болю під час розповіді мого вчителя про своє теперішнє життя.
А потім він заспівав угорські, закарпатські та українські пісні, і мені на душі стало спокійніше. Так ця випадкова зустріч з моїми колишніми вчителями стала для мене найрадіснішою цієї осені. Я вийшов з квартири Євгена Андрійовича з думками про пошуки його сина і доньки в Будапешті, а вчительку попросив, щоб не залишали старенького на самоті, а допомогли отримати дрова, вияснити, чому з пенсії утримують певну суму. А сам побажав йому міцного здоров’я, благополуччя, дожити аж до 90 років, і тільки з дітьми та хорошими друзями.
Ніколи я не писав у газети, але ця зустріч мене схвилювала. Можливо, моя розповідь допоможе комусь із старших людей пізнати себе, а нас, молодших, наставить на роздуми про свій обов’язок перед своїми батьками й учителями.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com