Туризм
Наші новини

Театру міста над Латорицею – 55

А його історія почалася 100 років тому в місті Новий Акерман

Театр учора

Історія професійного Закарпатського обласного російського драматичного державного театру розпочалася в серпні 1947 року прем’єрою історично-документальної драми за п’єсою М. Бехтєрєва та А. Розумовського “Полководець Суворов”. Постановку спектаклю здійснив перший головний режисер театрального колективу Григорій Готарський, який, будучи головним режисером Білгород-Дністровського російського драматичного театру в 1946 році, разом із трупою був направлений на постійну роботу в місто Мукачево для презентації російського мистецтва. До цього театр уже мав свою творчу історію. У 1902 році в Бессарабській губернії Наддністрянщини у місті Акермані (нині Білгород-Дністровськ) був створений перший російський Бессарабський драматичний театр – “Новий Акерман”. Білгород-Дністровськ – найдавніше місто України, одне із древніх міст Європи. Виникнувши в VI столітті до нашої ери, воно існує вже 25 століть. Землі міста щедро прикрашені історичними пам’ятками минулого – це стіни древнього римського поселення, середньовічне укріплення, церкви…
В історію міста золотими літерами вписані такі відомі імена, як полководець М. Кутузов, що був комендантом, Олександр Пушкін, який присвятив цій землі поетичне послання “До Овідія”. Класик польської літератури Адам Міцкевич своє перебування в цьому місті відобразив у сонеті “Акерманські степи”, а спогади про Пушкіна – у вірші “Ув’язнення поета”. Побували тут і відомий український класик, суспільний діяч Іван Нечуй-Левицький, видатний український композитор Микола Лисенко та Максим Горький, який зробив тут начерк “Стара Ізергіль”. Леся Українка висловила свої враження від подорожі у місто Акерман у циклі “Подорож до моря”. На той час театр був епіцентром російської культури у Наддністрянщині. Трупа його завжди радувала жителів та гостей міста своїми постановками, а сам театр був улюбленим місцем спілкування городян. Великою подією в культурному житті міста були часті гастролі на сцені театру братів Тобілевичів та творчі вечори М Кропивницького.
Найменш досліджений період з 1918 по 1940 рік, коли Бессарабія була в складі королівської Румунії. Але відомо, що російський театр продовжував працювати як театр російської національний меншини.
У 1940 році планувалося побудувати нове приміщення для театру на 800 місць, але завадила Велика Вітчизняна війна. З 1944 року місту Акерман повернули його слов’янську назву – Білгород-Дністровськ, а у жовтні, цього ж року, був відновлена напівзруйнована театральна будівля.
У 1947 році, 23 серпня, розпочалася нова історія Бессарабського театру “Новий Акерман” і перший театральний сезон Закарпатського обласного російського драматичного театру. Творче його обличчя, як правило, – це головний режисер. Кращих було семеро: Григорій Готарський, Софія Нижня, Георгій Музика, Дмитро Ляховецький, Олександр Король, Юзеф Фекета, Юрій Горуля. Очолювали театр і режисери, які через різні обставини не змогли гідно нести всю повноту відповідальності за долю творчого колективу і змушені були залишити свою посаду пропрацювавши один-два сезони. Важко судити про рівень їх постановок, можливо, за довший термін роботи вони б змогли розкритися глибше, повніше й цікавіше. Отже, починаємо хронологічний літопис театру.

1947 рік. Театр Григорія Готарського

Актор, режисер, педагог, талановитий організатор Григорій Максимович відразу звернув на себе увагу громадськості. Він зумів зібрати довкола себе близьких за духом акторів, кожний із яких був неповторною особистістю, на творчість яких він вміло і тактовно впливав.
Під час його керування програма театру завжди була демократична за змістом і формою. Режисерське кредо Григорія Готарського – бути надзвичайно чутливим до веління часу. Головна вимога – творити мистецтво живої людини, біографію кожного персонажа, практикувати широкий акторський діапазон, випробувати потенційні можливості кожного учасника театрального процесу. Це був час майстрів сцени. Велике значення надавалося ансамблю артистів, у якому кожен виконавець говорить один на один із глядачем, від імені театру і часу. Поставлені ним спектаклі відрізнялися багатофігурними композиціями і пластичною виразністю мізансцен, ясністю і глибиною, умінням з’єднати відособлене із загальним.

Театр Софії Нижньої, 1948-1952 роки

“Моє покликання, - казала Софія Мойсеївна, - нести в маси передову думку, виховувати у людей естетичні смаки, любов до рідного краю, до праці.” Вона багато уваги приділяла майстерності актора, єдності ансамблю, єдиного світогляду, спільності художніх критеріїв і поглядів, сповідувала й успадковувала творчі традиції К. Станіславського, була пристрасним пропагандистом естетичних ідеалів театру-трибуни, що відповідав би запитам часу, добивався правди в мистецтві.

Театр Георгія Музики, 1953-1957 роки

Йому було легко ввійти в колектив і знаходити однакові точки дотику. Будучи прихильником системи Станіславського, Георгій Степанович говорив: «Пізнаючи мистецтво в собі, пізнаєш правду, життя світу, сенс життя, пізнаєш душу і талант». Його головною рисою була школа сценічної правди в обстановці колективізму, що визначала атмосферу творчої дружби. У 1957 році, коли театр святкував своє десятиріччя , преса писала: “Ви довести зуміли, своєю роботою скромною, що немає ніяких Провінцій у нашій величезній країні”.

Театр Дмитра Ляховецького, 1958-1967 роки

Перші два роки він був головним режисером, потім режисером-постановником. Дмитро Степанович був фанатом театру. легко вгадував індивідуальність кожного актора і точно його направляв. В його режисерських правилах головною думкою було розкриття другого плану, підтексту ролі, внутрішніх акторських ходів, розпалювання творчої боротьби, що приводила актора до джерела справжніх пристрастей і думок, до творчого натхнення.
Яскраві періоди в історії театру, на початку, пов’язані з іменами саме цих режисерів-лідерів, вони відрізнялися не тільки високим професіоналізмом, але і сміливими пошуками, прекрасним відчуттям сценічної форми, умінням працювати з артистами, оригінальним мисленням і оригінальним трактуванням драматургічного матеріалу.
Ці режисери були наділені сценічною й організаторською майстерністю, вони були повні творчого ентузіазму. В ті роки був сформований колектив однодумців, будь-які проблеми вирішувалися колективно, недарма артисти першого театрального збору навіть нині служать еталоном чесного і відданого ставлення до театрального мистецтва, високої професійної майстерності. Це заслужені артисти України :Л. Аркадьєва, А. Єгоров, В. Столярів, А. Тарський, артисти – Р. Алексєєва, Л. Аушева, В. Бєлов, А. Бровченко, А. Воронін, А. Гумбург, М. Желицькая, К. Золотарьов, И. Золотих, Е. і Н. Корсунь, Е. Литвиненко, Л. Лебедєва, А. і С. Лісовський, Н. і О. Малинський, Е. Маркелова, В. Панас, Ю. Панин, В. Поліщук, Д. Радлов, Р. Руфіна, М. Серженко, А. Шпаків, Т. Спину, В. Федоров, А. Філатов, В. Хурда, Л. Шубо, Ю. Юров, П. Яригін. Вони вміли вирішувати складні творчі завдання. В ті роки театр називали маленьким Мхатом, у репертуарі театру були добутку: О. Островського, М. Гоголя, А. Чехова, М. Горького, І. Франка, Л. Українки, А. Корнійчука, Г. Квітки-Основ’яненки, Л. Леонова, К. Треньова, В. Шекспіра, В. Шіллера, К. Гольдоні, Г. Ібсена, Т. Драйзера, А. Кальдерона, Е. Войнич .

Калейдоскоп

Після Дмитра Ляховецького розпочався «режисерський калейдоскоп», під час якого змінювалися один режисер за іншим. Вони, як могли, в силу своїх творчих здібностей, вносили посильний внесок у репертуарну політику театру. У 1960 році посаду головного режисера Дмитро Ляховецький передав С.Шпанову, а той після театрального сезону, - В.Мариніну. З 1962 року театр морозило. Творче життя йшло не рівно. А вже в 1963 році театр фактично закрили. Його штучно приєднали до українського музично-драматичного театру м. Ужгорода, із збереженням двох труп української і російської. Театральне мистецтво було майже знищене, а першопрохідники, за рідкісним винятком, сталі залишати свій театр. Художній рівень спектаклів був знижений, театр перестав слухати подих часу, цікаві п’єси проходили повз театр, він плив за течією життя без вітрил. В той час Софія Нижня писала: “Мої учні прошу Вас, збережіть театр, наш – мій театр”. Цей голос пізніше був почутий.
Так було до кінця 1965 року, коли російська трупа була переведена з нову в Мукачево, на правах російської філії українського облмуздрамтеатру. Ті роки відзначені другим творчим закликом артистичної молоді. Ось вони : В. Безпрозваний, А. Буржанський, Л. Ватулєва, И. Вишневський, В. Добряга, В. Заярний, В. Кашуба, Л. Лайкова, Л. Логійко, С. Малинський, Г. Назаревич, Л. Пирогова, Л. Перенязик, Т. Редюк, А. Рисинський, Е. Федорова, О. і В. Шайдрови. Одні головні режисери змінювали інших. Театром керували: М. Курінної (1967-1968), О. Малинський (1968-1969), В. Федоров (1969-1970), Н. Шамраєв (1970-1971), В. Ткаченко (1971-1972). У 1972 році театр був перейменований з філії облмуздрамтеатру в самостійний - Закарпатський обласний російський драматичний театр.

1972 рік. Театр Олександра Короля

Це був талановитий режисер. З його приходом актори намагалися кожен спектакль зробити не лише змістовним, а й наситити його театральністю. Він бачив своє високе покликання в пропаганді нових ідей, у боротьбі за справжній, громадський, сучасний спектакль. Широта мислення, сміливість трактування, у межах авторського тексту, володінням просторовим рішенням задуму, що запам’ятовується композицією, архітекторського видовища. Знання законів сцени і форми спектаклю, поставили Олександра Петровича в перший ряд кращих головних режисерів театру.
Визнання театру і його лідера було відчутно. Звання заслужених артистів України одержали Л. Аркадьєва, Л. Пирогова, А. Король, В. Столярів. За спектакль “Мати” був отриманий диплом Міністерства культури України, А виконавець головної ролі В. Кузнєцов отримав грамоту ЦК ЛКСМУ. Найкращими були ті вистави, де сценографом був Олександр Петрович, а головним художником - Юрій Жолудєв. Сам Корольбув визнаний гідним диплома Міністерства культури СРСР за постановку драми «Підступництво і любов» та за роль Фердинанда в цьому спектаклі, В. Іваненко отримав грамоту Міністерства культури України. Разом з цікавим головним режисером прийшло акторське поповнення, яке розвивало і зміцнювало традиції, що сформувалися, і внесло свою акторську індивідуальність у багату палітру сценічного життя. В сімдесятих роках у театр прибула третя хвиля акторів, серед них: Л. Аврамець, З. Бобришева, Л. Булах, Р. Васіна, В. Іваненко, В. Кузнєцов, В. Кошель, В. Куниця, Г. Лакатош, Б. Морошкін, Н. Надірадзе, С. Овдієнко, Е. Прудченко, Г. Якимишен та інші.
У 1979 році театр раптом залишився - без свого капітана.На цю посаду був прийнятий Володимир Бабаків, що встиг поставити три спектаклі. Це широкоформатні: «Єгор Буличев і інші.» М. Горького, «Грозовий рік» А. Каплера і трагікомедію «Святий і грішний» М. Ворфоломеева. Останній спектакль був вирішений у плані театру-представлення, а не театру переживання, на сцені - цирк балаган, циркова форма обрана режисером розширювала ідейно-художній зміст спектаклю, допомагала не тільки вказати на міщанство, а й наповняти спектакль філософським змістом. Вийшов спектакль-роздум, про те якою повинна бути людина, до чого повинна прагнути.
А у 1981 році почалася смуга творчої кризи. Назріла необхідність зміни головного режисера. Ним став Юзеф Фекете.

1982 рік. Театр Юзефа Фекете

З появою нового головного режисера назріла необхідність відновлення репертуару. Треба було переборювати тривалу творчу кризу і знайти своє місце. Принцип вибору п’єс Юзефа Васильовича визначався насамперед їх ідейними і художніми якостями. Його спектаклі відрізнялися високою моральністю, зосередженості на таких людських цінностях, як патріотизм, любов, родина, вірність, цілісність характеру, здатність людини до подолання нищівних ударів долі. В його постановках присутня атмосфера, тобто внутрішня чарівність і настрій. У режисурі відчувається гармонія, розмаїтість акторського виконання. Кращі спектаклі поставлені Юзефом Фекете у співдружності з художниками-сценографами, заслуженими художниками Росії, художниками-постановниками Московського театру Сатири Тамарою Родіоновою і Валентином Шихаревим. У 1985 році театр заявив про себе на повний голос. Уперше за усю свою творчу історію, театр зайняте перше місце серед професійних театральних колективів України.

1988 рік. Театр Юрія Горулі

За його керівництва театрали змогли подивитися різножанрові вистави, які ставили запрошені режисери, такі як М. Баціян - головний режисер Львівського єврейського театру, В. Талашко - заслужений актор України, кіноактор, А.Мойсеїв - головний режисер Київського Академічного молодого театру та інші. Але головним було те, що Юрій Олександрович зміг звести репертуар до єдиної творчої концепції. Часто вистави ставилися із врахуванням конкретного виконавця. Головний режисер давав нове естетичне осмислення, завжди хвилюючий важливої для театру проблеми, непорушної єдності сцени і глядачів під час показу вистави. У ті роки театр знову заявив про себе . На Міжнародному фестивалі «Інтертеатр» театр став дипломантом, а Лідія Пирогова була відзначена, як найкраща акторка фестивалю.
Театр, одним із перших на Україні, перейшов на нові умови господарювання, впровадив нову систему оплати праці, увів контрактну систему угод про прийом творчих працівників на роботу та нові важелі економічного стимулювання, у репертуарній політиці орієнтувався тільки на хорошу літературу. Творча планка була встановлена на рівні вистави «Маскарад» Михайла Лермонтова. Це був зліт. Та у розквіті творчих сил пішов з життя головний режисер театру, заслужений артист України Юрій Горуля.
У 1998 році на посаду головного режисера був призначений актор театру Юрій Крилівець. Який за два театральні сезони поставив два спектаклі :»Кадриль» В. Гуркіна та «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого.
З 2000 року творчим керівником і головним режисером театру призначений Євген Тищук.
Театр це живий організм, він народжується, розквітає, досягає свого апогею і згасає. На еволюційний період потрібно сім років. І відбувається в театрі він в моменти зміни головних режисерів. Від таланту лідера, творця, режисера-постановника, вихователя колективу, організатору творчого процесу залежить авторитет театру, його творче обличчя, погода у творчому будинку. “Мені особисто ближче, за своїм характером стара театральна система - розповідає Юрій Шутюк, - коли біля керма театру стоять головний режисер і директор. Перед нашим театром ніколи не стояла проблема, хто головніший, директор або головний режисер, відповідь однозначна - головний режисер. Я особисто вірю творчому лідерові, якщо це дійсно зрілий професіонал, здатний створити самобутній, творчий колектив”.
У майстернях театру сьогодні трудяться високо професійні фахівці, які присвятили своє життя театру, це справжні ентузіасти закохані у свою справу. Серед них П. Римек, Ю. Білова, Т. Глухова, Е. Петльована, Ю. Павлович, М. Шиляєва, В. Бурч, О. Оприч, В. Василик, Й. Нищак, А. Лалак, В. Яковенко і багато інших.

Для одних акторів робота в театрі міста Мукачеве була фрагментом творчого життя, для інших - єдиним змістом творчого буття. Це своєрідний театральний “Бомонд”: народні артисти України Л. Пирогова, А. Король, Б. Мешкіс; заслужені діячі мистецтв Росії Ю. Фекета; заслужений артист Росії, народний артист Комі РСР Н. Шамраєв; заслужений працівник культури Росії, заслужений діяч мистецтв Якутії Н. Зелінський; заслужений артист Росії В. Федоров; заслужені артисти України С. Нижня, А. Єгоров, Е. Литвиненко, А. Тарський, Г. Музика, С. Талалаєва, В. Тишаєв, А. Сорока, Е. Качан, В. Ткаченко, Л. Аркадьєва, З. Бобришева, В. Столяров, В. Куниця; заслужений працівник культури України А. Качур; заслужений працівник культури Білорусії А. Лісовський. Не можу не сказати добрих слів на адресу почесних членів Художньої ради - театрального критика й ерудита Л. Лобову, театрознавця і драматурга В. Сидак та про перших глядачів театру Г. Губіну і І. Шпеник.
Хочеться подякувати меценатам нашого театру : Віктору Балозі, народному депутату України, Миколі М’ясоєдову - Генеральному Консулу Російської Федерації у Львові, Олегу Гаваші – в.о голови міської ради, депутатам обласної ради Василю Петьовці та Йосипу Куллу, Олександру Галаю - заступнику міського голови, Івану Мішку - начальнику облуправління культури, Валенту Дудці - начальнику віділу культури етносів України, Світлані Соколовій - помічнику народного депутата України, Алексу Ровту - американському бізнесмену та почесному громадянину нашого міста, Світлані Махортовій - голові товариства російської культури «Руский дом», Василю Цібере - директору художньої школи, Володимиру Шубцю - директору “М-студії”, Юрію Клованичу - головному редактору газети «Старий Замок», Віктору Дворніченко - головному редактору газети «Мукачево», Василю Цигаку - директору замка «Паланок”, Галині Грінко - художнику поетесі, Юлії Кілару - директору фірми «Аудит», Ларисі Ком’яті - директору фірми «Елара», Любові Афанасьєвій – директору Тов “Венеція”.

Дякуємо всім!
Зі святом театр!
Зі святом служителі Мельпомени!
Зі святом аматори театрального мистецтва!

Гарного Вам настрою, міцного здоров’я, успіхів, оплесків, посмішок, квітів, радісних хвилин творчості.
Уперед дорогі друзі, тільки вперед, до нових ще незасвоєних вершин театрального Олімпу.
Дорогу подужає що йде, тільки того хто хоче домогтися успіху, і знаходиться в постійному русі.

Віват Ваша Величність Театр! Низький Вам уклін

Театр завтра

Яки має бути театр завтра розповідає Євген Тищук. На цю тему сьогодні в театрі дуже багато суперечок. Одні кажуть, що театр повинен заробляти гроші. Інші - що треба більше експериментувати, ставлячи спектаклі-скандали, які нині так популярні в столиці. Треті займаються Я-чесвом, а четверті вичікують. Сьогодні керівництву театру дуже важко не потрапити під вплив різних думок, вистояти у важкій економічній ситуації. Давайте визначимося. Є театр дев’ятнадцятого століття, театр для людей, фестивальний, комерційний. В тритомнику Михайла Резніковича, признаного часом метра театру, дані пояснення всіх видів театрів за допомогою чого ми зможе зробити свій правильний вибір.
Театр 19 століття - театр прем’єрів і прем’єрш, коли спектаклю, як твору мистецтва, не існувало. Граючи п’єсу, головному акторові підігрували ті, хто гірше. В центрі прем’єр або прем’єрша. а навколо більш-менш дресирований «гарнір».
Театр для людей, насамперед, розрахований на співчуття, переживання. Це театр серця. І може існувати лише за умови, що він цікавий людям.
Основною метою фестивального театру - захопити, здивувати глядача. Тому, як правило, це театр розуму. П’єси тут лише привід для самовираження. Театр створює спектаклі для вибраних, які його хвалять.
Комерційний театр сьогодні вигідний тим, що можна збити групу, поставити виставу і потім їздити з неюм по різних містах. Так знову відродився театр одного або двох акторів із не обов’язковим оточенням.
Відмінність театру для людей від гастрольно-фестивального театру в тому, що перший виховує актора, створюючи його роками, розкриває його потенціал, дає йому можливість відбутися. Другий же, як правило. Експлуатує надбання вироблені актором раніше, штовхає на самоповторення.
В цих рядках закладено майбутнє театру, його ціль. Ми вибираємо театр для людей, тому що він говорить про живе життя. його спектаклі живуть роками.

Театр сьогодні

Дуже часто, особливо під час теоретичних роздумів про театр, ми любимо поговорити про те, що кожен спектакль повинен бути витвором мистецтва, бо лише справжнє мистецтво хвилює і запам’ятовується надовго. Спектакль, через емоційне потрясіння повинен утвердити глядача в його поглядах на життя, додавши до них нові знання або, навпаки, перекреслити неправильні чи хибні, змусити задуматися… Сучасному театрові потрібні спектаклі, які претендують на відкриття. І, сприсаючись на ці роздуми, давайте поговоримо про театр сьогодні. Життя театру – репетиції, спектаклі, прем’єри, гастролі, фестивалі. Тобто всі ті елементи, без яких не може існувати живий, творчий організм. Дійсність вимагає по-новому організовувати творче життя. Можливості та умови міняються ледве не кожен місяць і наш театральний колектив робить все можливе, щоб не зупинився, не згас творчий процес. Список репертуару театру продовжує поповнюватися новими прем’єрними назвами спектаклів. Ось деякі з них.
«Як вам це сподобається»
Вільяма Шекспіра. Фантасмагорія. Незвичний жанр та рішення спектаклю. В ньому багато музики, руху, танців, знахідок, як режисерських, так і акторських. Цікаве трактування образів, грим, барвисте видовище, легкість виконання. І головне – складений акторський ансамбль.
“Лісова пісня”
Лесі Українки. Драма-феєрія. Захоплююче видовище, яке викликало багато вдячних відгуків у пресі за незвичну постановку складного драматургічного матеріалу. Постановча група “Лісової пісні”, та актори театру Вероніка Ти щук, виконавиця ролі Мавки, і Василь Фурдь – Лісовик, стали лауреатами обласної театральної премії ім. братів Шерегієв.
Значний внесок у репертуар театру - праця молодої режисури, проба пера Л. Філатова “Про Федота-стрільця, вдалого молодця”- казка для дорослих. У спектаклі переплітається веселе і мудре - на радість глядачам. Цікава акторська робота та вдале музичне оформлення.
“Пані Міністерша”
П’єса, написана в 1924 році видатним сербським комедіографом Браніславом Нушичем, відразу ввійшла в число яскравих класичних творів світового репертуару. А роль Живки Попович - пані міністерші - стала перлиною наївно-талановитого, чудового характеру простолюдинів, які прагнуть потрапити до сильних цього світу. У нашому спектаклі роль Живки Попович виконує народна артистка України Лідія Пирогова, робота якої заслужено отримала схвальні відгуки в пресі.
“Собаки”
Рок-драма. Історія про братів наших менших і трагедію людської самітності. Вічний конфлікт любові та ненависті, добра і зла,шляхетності я підлості, гордості й приниження. Не про самітність милих і сердитих обідраних істот йде мова хоч і про їхню самітність також, а саме, про людську самітність. На нашу думку, головною є драма людей, які живуть у Країні Яр, яких ніхто не любить. Наш спектакль про покинутих, про усіх кого покинули. І саме ми - люди їх кинули. Як собак! Рок-драма «Собаки» - проба наших сил у новому для нас жанрі, де злилися всі компоненти театрального мистецтва : музика, пісня, танець і слово.
“Ретро вчотирьох” /Поки вона помирала…/, нова комедія. Спектакль про маленький ретро-світ, де світить абажур, в голос читають Діккенса, щиро люблять і мріють про сімейне щастя, над яким нависло життя сучасного міста. Вічна тема людських почуттів. У ньому є гумор, лірика і справжній драматизм.
Також до нових постановок відноситься «Хазяїн» Карпенка–Карого, “Блез” К. Маньє та комедія-анекдот “Кадриль” В. Гуркіна. Готуємо до прем’єри спектакль по п’єсі Олександра Островського “Пізня любов”.
Не забуває театр і про маленького глядача. Вже поставлена музична комедія “Попелюшка” Є. Шварца, різдвяна містерія “Під зіркою Віфлієму” Б. Бойко, відновлена казка “День народження кота Леопольда” А. Хайта та казка за мотивам опери Миколи Лисенка “Пан Коцький”.
Сьогодні репертуар відповідає можливостям нашого театру на час відкриття 56 - театрального сезону. Творчим обличчям є драма Михайла Лермонтова “Маскарад” Плануємо відновити «Вишневий сад» Антона Чехова.
Делегація театру була учасником в четвертого міжнародного фестивалю російських театрів країн СНД і Балтії в місті Санкт-Петербург і знову запрошена бути учасником п’ятого фестивалю. Третій рік ми проводимо свій міжнародний фестиваль національних меншин України “Театральна весна Закарпаття”. Який вже внесений до плану Міністерства культури і мистецтв України. При театрі працює театральна студія під керівництвом Лідії Пирогової. З кожним роком розширяється географія гастролів.
Нам сьогодні 55! Але ми молоді та повні енергії, бажання служити театральній справі. Усі ми актори в Божому театрі і як хочеться кожному з нас встигнути зробити якомога більше за відведений нам час.

Золотий
фонд театру:

Григорій Готарський
“Полководець Суворов” І. Бахтерев, А. Розумовський
“Кому підкоряється час” Бр. Тур
“Звичайна людина” Л. Леонов
“Дама з камеліями” Е. Скриб

Софія Нижня
“Гроза” О.Островський
“Безприданниця” О.Островський
“Губернатор провінції” Бр. Тур
“Любов Ярова” К. Тренів

Георгій Музика
“Сон князя Святослава” І. Франко
“Персональна справа” А Штейн
“Коли цвіте акація” Н. Вінніков
“В добрий час” В. Розов

Дмитро Ляховецький
“Океан” А.Штейн
“Далеч неоглядна” Н. Вірта
“Мільйон за посмішку” А. Софронов

Степан Шпанов
“Втрачений син” А.Арбузов

Володимир Марірін
“ Північна Мадонна”
Бр. Тур
“Хочу вірити” І, Галасовський

Михайло Курінний
“Різдво в хаті пана Купьєлло” Е де Філіппо
“Кожному своє” С. Альошін

Олег Малинський
“Анджело” В.Гюго
“Закарпатська легенда” О.Малинський

Володимир Федоров
“Піднята цілина” М. Шолохов
“Лисиця і виноград” Г. Фігейредо

Микола Шамраєв
“Ленінградський проспект” І.Шток
“Трибунал” А.Макаєнок
“Поки арба не перевернулася” О Іосемані

Олександр Король
“Зло і любов” Ф.Шіллер
“Тартюф” Ж-Б .Мольєр
“Чйка” А.Чехов
“Дім Бернарди Альби” Г .Лорка
“Енергійні люди” В. Шукшін

Володимир Сурков
“Егор Буличев” А. Каплер
“Грозовий рік” А. Каплер

Юзеф Фекете
“На пробивному місці” О. Осторвський
“Ревізор” М. Гоголь
“Барабанщик” А.Салинський
“Кішка на гарічій стрісі” Т. Уільямс

Юрій Горул
“Без вини винні” О.Островськийя
“Маскарад” М. Лєрмонтов
“Хто боїться Вірджинії Вульф” Е.Олбі

Юрій Крилівець
“Хазяїн” Карпенко-Карий

Євген Тищук
“Лісова пісня” Л. Українка

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com