Туризм
Наші новини

А НА ТІМ ВЕСІЛЛІ…

Закарпатські весілля – це справжні народні гуляння. Якщо в містах основна весільна атрибутика – це привезені з Європи фата молодої і жартівливий тост тамади, то в селах не тільки збереглися, але й потроху відроджуються стародавні весільні обряди. Головні дійства, герої, гості та персонажі таких весіль – сватання, вінчання у церкві, ходіння по барвінок, наречений, наречена, дружби із дружками, свати зі сватами, кумове, цепнарь, гоннодь і тамада, головна поварка і два десятки наїдків та напитків. Зрозуміло, доних належать і музиканти, не кажучи про дітей, без яких і весілля не весілля. Вдала, це така свальба, на якій усі почувають себе прекрасно, всіх болить на другий чи третій день голова, а згадують про неї через місяці-роки.

Осінь – пора весіль. Нема нині села чи міста, де б наречені не ставали на рушничок щастя, де б не грали весільні музики, виголошували весільні тости й вітання. Закарпатське весілля має свій колорит, своє, як кажуть, обличчя, тобто духовні традиції. Час, як не прикро, наклав свій відбиток на весільні обряди, тож такі церемонії нині проходять ледь не за писаним сценарієм, сіро й безбарвно. Тепер потроху відходять від радянських стереотипів, відроджуються ті традиції, які були властиві цьому дійству давніше. Особливо на селах, де гуляють не тільки в суботу, але продовжують співати-веселитися в неділю, яку називають поправком, а також у вівторок, коли збираються лише близькі родичі молодої та молодого, найперші сусіди, друзі, пригощання в цей день називають помиванками. Оригінально і влучно, бо саме тоді домивається весь весільний посуд, а попри те, потроху доїдається й допивається все, що залишилося з суботи й неділі.
Якщо в суботу та неділю на весіллях звучить жива музика до самого рання, то у вівторок для гостей грає хіба-що баян або акордеон. До речі, весільним музикам за два дні треба заплатити від 600 до 700 гривень. Як правило, в ресторанах така подія обходиться значно дорожче.Справжню весільну гулянку можна побачити лишень у закарпатській сільській глибинці, де збереглися предковічні обряди й традиції. Тут звучать коломийки, коли йдуть по барвінок, і чути спів по всьому селу. Учасники цього масового дійства танцюють, веселяться, не забуваючи “для кращого настрою” перехилити чарчину. Зрештою, що не село, то кожне має свій весільний колорит. Приміром, подекуди під час весілля збивають головою калачі, що, звісно, вдається тільки високим чоловікам. Калач, який першими куштують наречений та наречена, потім розламують і роздають дітям, без яких не обходиться жодна свальба. Молоді, йдучи до святкового столу, розціловують батьків і низько їм вклоняються. Їх обсипають “пшеницею і всякою пашницею”, цукерками – на щастя, на долю, на багатство… У більшості закарпатських родин свальбують удома. На подвір’ї зводять шатор – своєрідний намет, який прикрашають різнокольоровими стрічками тощо. Всередині – зроблені з дошок столи й лавиці, які напередодні гостини накривають розмаїтими домотканими килимками та рушниками. Центральний стіл – для головних героїв весільної імпрези. Перед ними – розкішний торт (у наші дні він замінив коровай), який потім розрізають і роздають кожному гостю. Взимку шатор нагрівають за допомогою різних пристроїв, а влітку в ньому так тепло, що інколи навіть нічим дихати. А розбирають намет наприкінці післявесільного тижня. Тут на допомогу залучають сусідів і близьких родичів, які за світловий день усе доводять до ладу. А сама родина “відходить” від такої події ще цілі тижні: не стільки у фінансовому, як у психологічно-моральному плані. Бо ж вчинити доньці чи синові весілля – марудний труд, цілодобова біганина, що переростає у вирішення різних проблем – від музик, фати й тамади, аж до вирішення питання хто, скільки і що буде пити й де ночуватимуть приїжджі гості. Словом, ретельно продумовується все, аби жодна дрібничка не застала господаря зненацька.

Доволі цікавим є п’ятничний ритуал, коли дружбове (свідки) на чолі з молодим, а в Закарпатті їх від 8 до 14, несуть “сорочки” до хати нареченої. Саме в хаті дівчини і знайомляться хлопці з дружками. Нерідко такі знайомства стають початком нового кохання, яке може завершитися й новим весільним танком. На цій зустрічі дружка пришиває весільну квітку (богрийду) на піджак дружби. Цим звичаєм дівчата мають засвідчити, що вправно володіють голкою. А щоби одержати свій піджак, сільський парубок має заспівати коломийку-пісню, отож дівчина переконується, що хлопець, з яким вона проведе за столом і в танці два весільні дні, веселий і голосистий, товариської вдачі, та ще й без гонору. Дружбови – це найближчі друзі чи юнаки з родинного оточення молодого, з якими він виріс, ходив у школу, служив у війську, працює або ж навчається. За таким же принципом наречена запрошує і дружок. У п’ятничний вечір молода може приміряти фату, хоча в забобонних сім’ях рекомендують одягати її лише в перший весільний день – доти її ніхто не повинен бачити.
Усі дійства, що супроводжують підготовку до свальби, її проведення та перші післявесільні дні, мають запам’ятатися веселими, цікавими. Для цього є староста, так званий тамада. А взагалі, центральними фігурами на весіллях, крім молодят, є перші дружка із дружбою, кухарки (сокачки) та весільний шинкарь. Роль останнього – слідкувати, аби в гостей не “пересохло в горлі”. Така місія доручається дуже близьким родичам. Він опісля звітує ґазді, чого й скільки випито, що залишилося на наступний день.
У селах ще обходяться без письмових запрошень, їх надсилають хіба-що гостям, які мешкають далеко. У суботу молодий зі своїми свідками, до того ж у врочисто-святковому одязі, обходять близьких і далеких родичів, сусідів, яких від імені батька-матері запрошують на святкування. Як правило, молодих пригощають, але завчасно не спокушається ніхто. Попереду – свальба! Якщо весілля гуляють у молодого й молодої окремо, то від імені останньої цю місію виконує батько. Гостей він навідує заздалегідь, тобто за тиждень-два до весілля. Напередодні складається своєрідний перелік гостей, яких запрошують на певну годину, до того ж усією родиною. У деяких місцевостях краю “заказують” на свальбу вечорами молодий і молода. До речі, з пунктуальністю в гостей усе гаразд, якщо хтось і запізнюється, то з вагомих причин. За столами є “менш привабливі й більш привабливі” місця, кожен гість намагається сісти так, аби видно було все довкола, близько до виходу, і щоби добре бачити наречених, адже саме до них прикута вся увага.
Нині міські весілля дещо різняться від сільських, хоча й останні проходять більш модернізовано. Але сучасні дискотеки аж ніяк не замінять “живого” голосу. Але ніхто не хоче пасти задніх й усі намагаються осучаснити весільні обряди. Якщо в містах дарують гроші в конвертах, до того ж на самому початку пригощання, то в селах ця вельми пікантна процедура відкладається аж на самий ранок вже наступного дня. І кладуть гроші на тарілку, оперезану вишитим рушником. Весільний староста обходить гостей і запрошує їх “дарувати стільки, скільки кому не жалко і хто скільки може…”, щоправда в присутності батьків молодого чи молодої. До того ж кожен гість, який виконав цю місію, зобов’язаний випити традиційні “пів-деци” за здоров’я молодят. Коли поклав дар останній гість, тамада усі гроші загортає у рушник, передає його батькам молодят, а тарілку розбиває перед очима весільної публіки, лунає “гірко”, молодята цілуються і всі, хто має бажання, може йти додому.
Традиційно у селах дарують від 50 гривень на одного чоловіка, у містах трохи більше – від 100 гривень до 100 доларів. Тут немало залежить і від того, хто дарує: кум-кума, брат-сестра, дідо з бабою, родак далекий чи близький, немало важить соціальний статус гостя тощо. Вже не часто, але буває, що родичі молодій сім’ї дарують корову, вівцю, барана, коня. Натомість у місті кладуть на весільний таріль у якості подарунка ключі від машини чи квартири. Колись на Закарпатті, ще до війни, існувала традиція дарувати корчму, землю, чи будь-яку майстерню, справою в якій займалася ціла сім’я. Щоправда, весілля були зовсім іншими, але вони проймали серце й душу кожного, хто був запрошений. Словом, духовності, добродушності було більше.
Нині, аби гості почувались упевнено й розкуто, у багатьох сім’ях відмовилися від масових весільних обрядів, запрошують лишень найближчих родичів від нареченої і нареченого. Буває, що деякі батьки, щоби показати впливові зв’язки, кличуть на весілля малознайомих, але керівних осіб. Дехто осучаснює весілля феєрверками, канонадами.
Жодне весілля – міське чи сільське, не обходиться без фотографування, особливо на природі. Тим паче це актуально зараз, коли користуються відеозйомками. Чимало молодят краю таку пам’ятну подію в житті воліють зафіксувати на фоні Мукачівського замку. І суботніми днями їдуть сюди звідусіль: із Мукачівщини, Свалявщини, Іршавщини, навіть Воловецького й Ужгородського районів. Година знімкування у замку коштує 25 гривень. На Міжгірщині модним стало виїжджати на Синевир. В Ужгороді звабливими для фото- й відеосюжетів є Набережна, Музей народної архітектури й побуту, руїни Ужгородського замку. В Рахівському районі молодята бажають знімкуватися на фоні вівчарської ватри, колиби та отари овець. Берегівчанам цю мить дозволяють фіксувати навіть на кордоні. А ось у селах Притисянщини, зокрема поблизу Чорної гори, наречений повинен перенести свою обраницю через міст. А для екстремалів – екзотика в горах! Цікаво, що в Мукачівському замку на гостей чекають музики-цигани, а це, як кажуть, на щастя.
Харчами, випивкою батьки молодят запасаються заздалегідь. Як правило, в селах їсти-пити готують стільки, що жодна кількість гостей не спроможна все це спожити. У четвер-п’ятницю колють кабана чи пускають під ніж молоденького бичка або теличку. Близькі, родичі та сусіди приносять курей, яйця, сало тощо. Складніше, коли свальбують взимку або ж ранньою весною, тоді немає свіжих овочів і фруктів, тож доводиться викладати консервовані огірки, перець, помідори, квашену капусту, виносити з погребів буряк, моркву, цибулю. Є й спеціальні, індивідуальні наїдки. У гірській місцевості – одні, а в селах рівнинних районів – інші. Одним словом, аби збагнути, що таке справжнє закарпатське весілля, з його правіковими традиціями, файними співами й піснями, гудаками, танцем молодої (шоровим), треба на ньому побувати, за всім споглядати особисто.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com