Туризм
Наші новини

КОРОЛЬ ІНФОРМАЦІЇ

Журналісту Михайлові Папішу – 45

Ми вражені невиліковним вірусом – потребою писати. Просто писати, не оглядаючись на матеріальні й моральні дивіденди. Таких диваків у ЗМІ все менше й менше. Можливо, менше десятка в області – журналістський призов початку 80-тих. І один із нас – Михайло Папіш. Мене завжди вражали люди, чітко позначені покликанням. Такий і Міша. Напевно, вже з народження він був спеленаний журналістською кармою. Бо звідки це могло взятися в хлопчика з гірського села Дусина: просив матір, щоб вела його за руку до трактористів і, ніяковіючи, записував їх розповіді до зошита. А потім із цим зошитом мати, сама ніяковіючи, вела його до свалявської редакції. Нас із ним здружив Львівський університет. Я „гриз” там книги, він – газети. Мене прозивали Бібліотекарем, його – Королем інформації. Це прізвисько прилипло до нього органічно й надовго. Так, як липла до нього інформація. Бо те, що для нас було плином безтурботного життя, для Міші було ще й подіями, з яких вилущувалися лаконічні й динамічні газетні замітки. Він усе хотів почути першим і першим розповісти це загалу. Скрізь, де з’являвся він, чувся шурхіт газет, обговорювались новини, кипіли емоції. Пригадую, він вигадав гру: одним-двома словами охарактеризувати людей довкола. Ми надривали животи зо сміху. В одній республіканській газеті він прихитрився надрукувати замітку в одне речення. Ми глузували, а професор серйозно зауважив: інформація – це хліб журналістики. Михайло ніколи не зрадив цьому хлібові, хоча життя підкидало немало спокусливих варіантів. Навпаки, він повів за собою, в царину преси, і брата, і доньку Валентину. Ми працювали в різних містах, але не було тижня, а то і дня, щоб Михайло не телефонував: „Приїжджай, для тебе є матеріал!” Ідеями і темами він теж ділився по-королівськи, бо завжди сприймав довколишній світ як строкатий калейдоскоп цікавинок. А коли потрібно щось про когось уточнити, звертаюся лише до нього. Михайло Папіш – живий архів персоналій краю. З тих пір ми пройшли немало газет, перелопатили гори фактів і людських доль. Щоб зрозуміти: всі газетні вирізки – це лушпиння часу. А з тобою залишаються лише крихітки мудрості й приязні від колишніх зустрічей. І найцікавіша тема – це проста людська душа. Найкращий жанр – це правда. Найбільша сенсація – це безкорислива любов до ближнього. Тому все частіше я зустрічаю героями твоїх нарисів сільських дідів, звичайних трударів, колишніх героїв, до яких уже нікому немає діла. Або навіть старезне дерево, яке повільно вмирає десь у Плав’ї. Якщо ми цього не помічаємо, ми теж поволі вмираємо. Але ти це помічаєш, друже. І ти не лінуєшся їздити вузькими й грузькими дорогами глибинки, щоб заглянути на дворище ґентеша, у пивницю винороба, на кухню весільної сокачки. Бо це – те, що з нами, що не минеться. Якщо ви побачите на вулиці запиленого “жигулика” з розкиданими по сидіннях газетами, сміло підходьте до коротко стриженого чоловіка з синіми очима і розповідайте свою історію. Через тиждень ви прочитаєте її в газеті. Давно худенький білявий хлопчина виріс у імпозантного добродія, юнкор – у маститого журналюгу, чиї репортажі присмачать будь-яку газету. Але й далі з ним залишаються по-юному гострий смак до подій, чіпкий погляд на явища, непереможне бажання все знати, за всім встигати. І найприкметніша папішівська риса – збирати інформацію на льоту, ніби між іншим, спілкуючись, розважаючись. Коли кожен зустрічний – це носій корисної інформації, потенційний герой майбутньої публікації. Мабуть, це і є оте рідкісне злиття воєдино роботи, хобі і життя. Натура невгамовна й широка. В одній газеті йому затісно. Як і в одному районі, області. Свіжий струмінь новизни оновлює і тебе, і твій погляд на старі речі, і стильові прийоми. Можна було, як інші, до пенсії сидіти в редакторському кріслі районки. Але це не для Папіша, бо він вільний художник газетної стихії. Він її розуміє і створює її. …Важко писати журналістові про журналіста. Бо ми знаємо справжню ціну слова (що влучно римується з „полова”). Нас учили писати будь-коли, будь про що і будь-як. Зараз ми вчимося іншому – не писати. Хоча писати ой є про що… Та, мабуть, витримати паузу потрібно вміти не тільки на сцені. Але все можуть королі, співали в пору нашої юності. А ти, Михайле, – Король. Бо ти належно створив свою долю. Як професіонал, як чоловік, як господар. Ти побудував свою маленьку, але міцну імперію друзів, колег, порядного оточення. І головне, ти користуєшся воістину королівським привілеєм – не робити того, чого не хочеться.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com