Туризм
Наші новини

На Заході художник – особа шанована, у нас він – жебрак

Ім’я мукачівського художника Артура Брагинського в місті над Латорицею сьогодні мало кому відоме. Покоління 40-річних може згадати його як учасника відомого у 80-х роках гурту „Кредит”. У той же час у сусідній Угорщині виставка художніх робіт Артура Брагинського нещодавно тривала чотири місяці в престижному для кожного митця виставковому місці – старовинному замку Фештетич в місті Кестгей, що на Балатоні. Чому так сталося – розмова з самим художником.
- У нас, в країнах колишнього СРСР, – розповідає Артур Брагинський, – традиції шанування і дбайливого плекання культури поламані. На Заході людей творчих влада всіляко підтримує, оскільки саме вони роблять найбільші інвестиції у майбутнє своєї країни. У нас чиновники цього ніяк не можуть зрозуміти, коли в тій же Німеччині, починаючи від невеличкого селянського колективу до відомих ґрандів культури, мистецтво приносить значні дивіденди. Люди хочуть бути культурними і не шкодують задля цього коштів.
Багачі вже давно зрозуміли, що найкращими об’єктами для вкладання своїх капіталів є твори мистецтва. З плином часу картина ніколи не дешевшає, а навпаки, в залежності від імені автора, її ціна може збільшитися у декілька разів, тоді як і технології, і нерухомість треба постійно оновлювати, аби утримати їх на належному рівні.
- Які думки виникають у непосвяченої людини, коли вона зіштовхується з творами мистецтва?
- Перше, про що подумає така людина, – це жалість до бідного художника, який невідомо для кого і навіщо працює. Їх можна зрозуміти, оскільки більшість наших співгромадян думають про хліб щоденний, а не про вічні цінності. Але звинувачувати людей у цьому – неправильно і некоректно. Мистецтво у нашій країні – справа, на жаль, зараз нікому непотрібна. Вислів Леніна про те, що мистецтво належить народові, за своєю суттю невірний. Мистецтво належить індивідуальностям, багатим духовно і матеріально. Одні насолоджуються ним, стають добрішими, інші ж вкладають гроші. Так відбувалося у всі часи і за будь-яких режимів.
- Але ж є чимало прикладів, коли й на Заході відомі художники вмирали бідними?
- Так, достатньо згадати хоча б приклад всесвітньо відомого нині голландського художника Вінсента ван Гога, який за життя не продав жодної своєї картини. Його матеріальний стан був таким, що коли один із відвідувачів сказав, що ліва частина одного з натюрмортів йому подобається більше, геній холоднокровно відрізав її і продав клієнту за безцінь. Нещодавно на міжнародному аукціоні одна із робіт митця була продана за… 25 мільйонів доларів.
- Чому подібне трапляється у мистецтві?
- Якби Вінсент ван Гог мав свого комерційного агента, менеджера, як тепер прийнято називати, то сьогодні майстер увійшов би у десятку найбагатших людей світу. Торгівля виробами мистецтва за прибутковістю займає на Заході друге місце після наркобізнесу. В Україні цей вид діяльності для більшості людей є поки що „терра інкогніта”. Вітчизняні багатії не завжди тяжіють до мистецтва, картини зараз рідко можна побачити навіть у найфешенебельніших оселях та офісах. Поряд із цим пересічні громадяни часто витрачають свої важко зароблені 100-200 гривень на придбання бездарних копій. Люди послуговуються тут двома підходами: мені подобається якесь зображення – я його купую. Вже потім приходить час оцінювати той чи інший твір за його естетичністю і художнім рівнем. Тут, звичайно, цінність мають як ім’я художника, так і професійність виконання конкретної роботи. Один знайомий колекціонер сказав, що те, що сьогодні коштує 100 гривень, й через століття не стане дорожчим.
- Який же вихід із ситуації, що склалася в сфері культури в Україні?
- Все, що пов’язано з естетикою, дизайном, живописом і взагалі з мистецтвом, знаходиться зараз в Україні лише у зародковому стані. Тому більшість творчих людей намагається реалізуватися за кордоном. Там роботи українських митців купують заможні люди, банки й музеї.
- А у нас виходить, немає ніякої перспективи?
- Ні, чому ж? Тепер, наприклад, у Києві з’явилося декілька престижних салонів і галерей, де виставляються і продаються найсучасніші твори живопису, інших видів мистецтва. Співробітники таких галерей самі шукають і визначають, які роботи варті того, аби показати їх пошановувачам. Тож і в нас поступово починає складатися нормальна система поширення справжнього мистецтва. Художник у такій системі працює за контрактом.
- А як тоді з творчістю, мистецьким одухотворенням?
- В живописі я працюю різнопланово. Перший напрямок – це пейзажі, які нагадують полотна старих майстрів. В їхніх роботах присутня така містика, яку я намагаюся зконденсувати, аби передати все найкраще, що досягли художники минулих століть. Лише у великих майстрів пензля можна знайти справжню рівновагу художнього твору. Дивлячись на немов живі елементи форм, ліній і фарб, відчуваєш справжнє духовне відродження. Декілька сотень копій, які я зробив із картин Брейгеля, Клода Лорена, голландських живописців барбізонської школи живопису, вплинули на мою творчість. Це дало можливість досягнути високої культури майстерності, без чого неможливо рухатися далі. Майстри живопису дали майбутнім поколінням настільки величезний обсяг різних культурних проявів, що, аби зрозуміти їх, треба багато чому навчитися самому. Ще в царській Росії ніхто не став би говорити з молодим митцем, якщо той не міг виконати копію роботи відомого майстра. У музиці й зараз ніхто не сприйме того піаніста, який не вміє зіграти Шопена.
- Це класика. А що є власного в художника Артура Брагинського?
- Мій другий напрямок у мистецтві – це біоенергетичний живопис, тобто інформація про надзвичайно тонкі енергії. За посередництвом такого типу картин можна спостерігати зафіксовану в часі й просторі проекцію динаміки цієї енергії. Матерія постійно знаходиться в русі, змінюється тільки її форма і швидкість змін. Побачити це можна хоча б у прискореному режимі демонстрації знятого на відеоплівку матеріалу. Комерційною популярністю цей вид мистецтва не користується, ним здебільшого цікавляться окремі колекціонери. Але тут я виявляю свою внутрішню сутність так, як цього забажаю сам. Багато людей вміють добре малювати, але лише одиниці здатні створити щось нове, незвичне. У вільному світі мистецтва нікого не цікавить, якими знаннями ти володієш. Усі дивляться на те, що ти зміг тут зробити власного.
- Отже, знову одвічне роз’єднання матеріального та духовного світів?
- У процесі моєї роботи ці два напрямки, класика й біоенергетика, поєдналися в один – ретро-футуро. Він трансформувався на полотнах у нові динамічні форми, де класична база – палітра і техніка виконання – знайшли нові ідеї для втілення. Як це відбувається, можна побачити на прикладі французького фільму „Відок”, де головну роль виконує Жерар Депардьє. Повернення до краси минулої епохи розглядається ним із метою використання її у майбутньому. Сучасні художники лише починають розробляти цей напрямок у мистецтві. Кінематограф, живопис, музика роблять тут тільки перші свої кроки. Можна навіть фотографію зробити у такому стилі.
- А чи має сьогодні ретро-футуро достатню кількість своїх шанувальників?
- Відповіддю на це запитання може слугувати моя персональна виставка, яка проходила протягом останніх чотирьох місяців у старовинному замку Фештетич в угорському місті Кестгей, що на Балатоні. Небагато угорських митців можуть похвалитися, що виставлялися тут, оскільки замок цей надзвичайно престижний для художників. Чудові зали замку, які пам’ятають австрійську імператрицю Марію-Терезію і не одне покоління австрійських та угорських графів і герцогів, сьогодні гостинно відкриті для більше ніж 100 тисяч туристів у рік. Поряд знаходиться й п’ятизірковий готель, де зупиняються дипломати та представники різних країн світу.
Виставку відкривав директор музею, доктор Ласло Чомо. Я вдячний за підтримку у вирішенні багатьох організаційних питань своїм угорським друзям, особливо Юліані Майор-Іллішні й Фердинанду Токачу. З цими художниками я познайомився на пленері митців „Сіль землі”, який проводив декілька років тому в санаторії „Карпати” і таборі Львівського університету мукачівський художник Йосип Бартош. Також вдячний за підтримку докторові Ержібет Гобор, губернатору області Золо, яка також брала участь у відкритті моєї виставки.
- Напрошується запитання: Угорщина – це добре, а коли ж у нас художні виставки проходитимуть на такому рівні?
- З нинішніми проблемами виставки високого рівня поки що, на мою думку, передчасні. Це відбуватиметься у майбутньому, коли багато наших співвітчизників зрозуміють реальну цінність культурних надбань, які не дають людині впасти в жодній ситуації у безодню відчаю. Тут все залежатиме від кожного з нас, від того індивідуального внутрішнього світосприйняття, який не залежить від місця проживання або матеріального статку.
У будь-якій справі первісною є ідея. Мені свого часу можна було б просто піти заробляти гроші на перепродажі іноземних товарів, як це робило багато із нас, але тоді я би ніколи не досяг таких результатів. Я ж мав ідею і багато років працював над її реалізацією, незважаючи на те, що міг отримати від декого славу чудернацької людини.
Визнання не приходить миттєво, потрібен певний час, аби люди відчули це і зрозуміли. Сподіваюся, незабаром така виставка відбудеться й тут, в Україні. Хоча найближча запланована знову ж таки в Угорщині, у Будапешті в українському посольстві.
Щодо Закарпаття, то економічно Мукачево розвинутіше від Ужгорода, але обласний центр має кращі культурні традиції, які набувалися протягом усіх повоєнних років ХХ століття. Й зараз в Ужгороді знаходиться більше прогресивної молоді. Але заможність мукачівців вплине й на стан культури в місті над Латорицею. Тоді живопис матиме тут своє індивідуальне обличчя і справжнє майбуття.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com