Туризм
Наші новини

СЛОВ’ЯНСЬКИЙ МУР

Чи здолають його Україна і Словаччина?
Українцi i словаки – два народи, якi тисячолiття живуть поруч. Народи близькi мовно, культурно, ментально. Народи зi схожою iсторичною долею: власну державу вибороли аж наприкiнцi ХХ-го столiття. Народи, мiж якими нiколи не було глобальних конфлiктiв. Проте стiна вiдчуження мiж українцями i словаками не зменшується, а зростає.

Минулого тижня в Ужгородi вiдбулась знакова подiя. Вперше за тривалий час в Українi зiбралася мiжнародна конференцiя “Українсько-словацькi взаємини в галузi мови, лiтератури та iсторiї”. Те, що не вдається полiтикам — зменшити недовiр’я мiж двома народами, спробували вирiшити науковцi. Серед майже п’ятидесяти виголошених доповiдей пiвтора десятка були представленi словацькими вченими. Говорилося про рiзнi питання нашого спiльного спiвжиття.

Академiк із Пряшева Микола Мушинка зауважив, що ця конференцiя вперше вiдбувається у дуже складних умовах, коли мiж двома країнами введено вiзовий режим. (Через це дехто навiть не зумiв потрапити до Ужгорода). Новi реалiї надзвичайно утруднили науковi зв’язки мiж українцями i словаками.

За радянських часiв конференцiї на тему українсько-чехословацьких взаємин зводилися фактично до українсько-чеських дослiджень. Словаччина нiби залишалася десь збоку. Щоправда, чехи й зробили для України незрiвнянно бiльше. Прага була центром української мiжвоєнної емiграцiї, тут працювали українськi вищi навчальнi заклади, культурнi установи, виходило понад сотні українських часописiв.

Коли Україна i Словаччина постали як незалежнi держави, виникла потреба глибше пiзнати один одного. Конференцiя в Ужгородi якраз i була покликана пiдсумувати вже зроблене. Ясна рiч, що iснують питання, на якi обидвi сторони мають рiзний погляд. На науковому форумi про них не йшлося, але вони незримо були присутнi. Це словацько-український кордон, який був встановлений без урахування позицiї Пiдкарпатської Русi та Закарпатської України; це невпинна асимiляцiя українського населення Чехословаччини; це розкол української меншини на два етнiчнi напрямки, який вiдбувається не без допомоги словацького уряду.

Цi гострi питання пов’язанi з тим, що на теренах Словаччини опинилася значна частина українцiв-автохтонiв. Водночас не можна добрим словом згадати й про те, що українська меншина в соцiалiстичнiй Чехословаччинi мала сприятливi умови для свого розвитку. Завдяки цьому українцi розбудували потужну культурну iнфраструктуру. Iснувало не тiльки власне шкiльництво, ЗМI, художнi колективи, але й театр i навiть спiлка українських письменникiв Словаччини. За останнi десять рокiв вiд цього залишилася хiба тiнь.

Але що найбiльше вражає — це недоброзичливе ставлення до нас словацького суспiльства. У 90-х роках у пресi розгорнулася справжня антиукраїнська кампанiя. Газети ряснiють повiдомленнями на кшталт “Знайшли труп невiдомого. Мабуть, українець” чи “Застрелено бiзнесмена. Є пiдстави вважати, що до цього причетна українська мафiя”. Упереджене ставлення часто базується на незнаннi чи вiдсутностi будь-якої iнформацiї про Україну.

Iрина Фiлик, яка викладала українську мову в унiверситетi в Банськiй-Бистрицi розповiдає, що словаки мають доволi туманне уявлення про нас. На вступних iспитах половина абiтурiєнтiв не знає, чи межує Словаччина з Україною. А гуманiтарiї з вищою освiтою почувши, що з Ужгорода до Києва треба їхати 18 годин поїздом, не ймуть вiри, що Україна така велика. Дiзнавшись про 50 мiльйонiв населення, взагалi роблять круглi очi.

Любиця Бабота, завiдувач кафедрою української мови i лiтератури Пряшiвського унiверситету, зауважує, що останнiм часом антиукраїнський пафос у ЗМI стає не таким видимим. Замiсть “української” мафiї починають писати неозначене — “схiдна”. З’являються об’єктивнi публiкацiї, пов’язанi з тим, що словацькi часописи знаходять кореспондентiв уже й у самiй Українi. Проте все, що й далi надходить через Москву, залишається упередженим.

У цьому зв’язку важливою є поява фундаментальної монографiї “Ukrajina a Slovensko” (“Україна i Словаччина”), яка вийшла торiк у видавництвi Словацької академiї наук. Її автор, Олександр Дулеба, закiнчував Київський унiверситет, тож добре знає Україну особисто. Понад 400-сторiнкова праця з рiзними фактографiчними таблицями i картами є найповнiшою спробою в Словаччинi представити i осмислити свого схiдного сусiда. I хоча не з усiма оцiнками науковця можна погодитися, сам факт появи такої книжки свiдчить про чимало.

“Пiсля розпаду СРСР Україна стала визначною фiгурою на мiжнароднiй сценi, — пише автор. — Вiд її подальшого внутрiполiтичного й господарського розвитку, як i вiд мiжнародного становища, буде великою мiрою залежати майбутня європейська архiтектура безпеки й економiки. Зважаючи на те, що Україна є новим i найбiльшим сусiдом Словаччини, дослiдження факторiв, що впливають на її внутрiшнiй розвиток та мiжнародну полiтику, є надзвичайно актуальними”.

У висновках до своєї фундаментальної працi Олександр Дулеба зазначає: “Очевидно одне, що найближчим часом визначне становище в словацькiй закордоннiй полiтицi займе наш безпосереднiй схiдний сусiд — Україна. В новiй ситуацiї Словаччина не дозволить собi те, що робила дотепер — iґнорувати Україну, чиє стратегiчне значення в мiжнародних стосунках далеко не окреслюється лише центральноєвропейськии вимiром. Словацький шлях “на Захiд” не зможе обiйти Україну. Уже це є достатнiм аргументом для того, аби словацька громадськiсть почала придiляти Українi набагато бiльше уваги, нiж до цього часу”.

Українсько-словацька конференцiя з пошукiв спiльних точок дотику в iсторiї, мовi та лiтературi є тiльки маленьким кроком на довгому шляху порозумiння. Невипадковим стало рiшення проводити такi форуми щорiчно — почергово в Пряшевi та Ужгородi. Завiдувач кафедри словацької фiлологiї Ужгородського нацiонального унiверситету Свiтлана Медвiдь-Пахомова вiдзначає велику кiлькiсть молодих науковцiв, що взяли участь в роботi конференцiї. А це значить, що вивчення сусiдами одне одного буде тiльки набирати обертiв.

А працювати справдi є над чим. До цього часу не маємо конче необхiдного словацько-українського та українсько-словацького словника. Не видано “Iсторiї Словаччини” в Українi та “Iсторiї України” в Словаччинi. Себто, немає навiть фундаменту, з якого би пересiчний українець чи словак мiг довiдатися про свого сусiда. Чи варто тодi дивуватися упередженостi? Адже будь-яка упередженiсть йде вiд незнання, вiдсутностi дiалогу.

Професор Павло Чучка з кафедри словацької фiлологiї УжНУ сформулював це надзвичайно точно: “Вони не знають про нас, а ми — про них. У цьому й полягає найбiльша бiда. Поки що словацько-українськi науковi взаємини тримаються на рiвнi особистих контактiв мiж ученими. А потрiбен кардинальний злам у взаємних зацiкавленнях на державному чи громадському рiвнi”.

Поки словацька невiстка шукає своє щастя на Заходi i кпилить губи на сусiдського парубка у верховинському кептарi, дiалогу мiж ними не буде. От тiльки, як би не залишитись у пристаркуватих дiвицях, коли й захiднi джентльмени оберуть багатших вiдданиць, й український легiнь знайде собi iншу пару?

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com