Туризм
Наші новини

Сіль на… рани

По чому пуд солі на Солотвинському солеруднику?

Мій приїзд на Солотвинський солерудник співпав із трагедією: через інфаркт на робочому місці раптово помер 67-річний начальник механічного цеху. Сім’ї терміново необхідні гроші. Можливо, директор підпише заяву на видачу заборгованої зарплати протягом двох місяців. Підписав. Але замість грошей зарплату видали… сіллю.

Перехожа зле кинула фразу: “Ах, вам на солерудник! Там, де всі злодюжки, все розкрадено, що навіть кабінети собі нема за що облаштувати?!” Я облазив ледь не увесь рудник, навіть з ліхтариком довелося спуститися у шахту на глибину 650 метрів, але дарма. Нікого, аби хтось цупив сіль мішками, а тим більше – вантажівками, не побачив. Хоча вантажівок біля рудника припарковано чимало – тільки протягом жовтня споживачам не додано тисячі тонн солі.

Розчарувавшись, я подався у місцевий музей. По війні, за словами його директора на громадських засадах Карла Лукача, саме тут знаходився центр нинішнього селища гірників, а навпроти – шахтоуправління, довкруж – школи, церкви, будівлі… Коли територію геологи визнали аварійною, окрім музею та скромної каплички, все довелося знести, а гірників – переселити у багатоповерхівки.

Під Солотвином – 3,5 мільярда тонн солі!

Сіль у цих місцях, згідно з музейними експонатами, відкритим способом добували ще три тисячі років тому. Проте побачити нині сіль на поверхні неможливо – під дією підземних вод вона опускається все нижче і нижче…

Першу шахту в Солотвині відкрили ще в XIIІ сторіччі і назвали її “Куникунда”, на честь доньки угорського короля, яка, згідно з легендою, виходячи заміж за польського короля Болеслава, їхала у Польщу саме цим шляхом.

За всю історію солекопальні існувало сім шахт, які опісля були зруйновані прісною водою. За середньовічних часів у шахту гірники спускались за допомогою корзин, а сіль видобували за допомогою спеціальних клинів. Каторжним це був труд, не одному з гірників шахта стала вічною могилою! Утім, за Римської імперії на солекопальнях провінції Дакії, куди входила і територія нинішнього Солотвина, працювали тільки раби, сплавляючи сіль на спеціальних плотах Тисою до моря.

За всіх часів сіль завжди була королівською або державною монополією. За королівської Австро-Угорщини закарпатську сіль вивозили в Югославію, Болгарію та інші європейські країни. І завжди цей продукт був на вагу золота. Недарма ж сіль обожнюють нарівні з хлібом!

Родовище солі простягається на сотню кілометрів – аж до Хуста, запаси її тільки в Солотвині – 3,5 мільярда, а загалом у Мараморошській долині – понад 700 мільярдів тонн. До речі, в XIX сторіччі сіль добували не лише в Солотвині, але і в Шандрові (нинішнє село Олександрівка Хустського району), Тячеві та інших населених пунктах, а також на лівому березі Тиси, тобто в нинішній Румунії. Про це свідчить карта-схема 1850 року, розроблена німецькими інженерами. Словом, як не крути, а сіль, за якістю якій нині немає рівних у світі, для області і держави загалом завжди була стратегічним продуктом, завдяки якому може процвітати не тільки Тячівщина, але й ціле Закарпаття.

Нині селище солекопів чимось нагадує поселення… ельзаських шахтарів, змальоване в одному з романів письменника-натураліста Еміля Золя. Або слобідку – в романі Олексія Горького “Мати”. Сірі, похмурі люди, сірий пейзаж. І там, і тут – епоха зорі капіталізму.

Гірницьке селище Солотвино в радянські часи називали “перлиною соціалістичного інтернаціоналізму”, куди залюбки їхали працювати спеціалісти з різних регіонів колишнього Союзу. Вже кілька років поспіль воно ледь животіє. Солерудник, єдине місце сталого заробітку, майже банкрут, боргує солекопам зарплату за два місяці, а та, що отримана, – нижче прожиткового рівня. На які кошти гірникам прогодувати сім’ю, оплатити комунальні послуги? Жіночка з Підмосков’я, яка в радості та злагоді прожила тут майже півстоліття, на старість вирішила назавжди махнути на свою батьківщину. Інші солекопи шукають щастя хто в Угорщині, хто в Чехії, а хто й за океаном. Віри в найближчу перспективу солерудника, з ким протягом тижня довелося розмовляти, не йме ніхто!

Ціна піднятої на-гора солі

Але директор солерудника Юрій Січка, доля якому останнім часом підкидує нелегкі випробування (ліквідація воронки майже 400 метрів, що утворилася на території підприємства, затоплення рудника № 8), сподівається на краще. “Ми боргуємо нашим працівникам зарплату за два місяці, - каже він. – А це — 350 тисяч гривень. Якби ми видали на-гора 17 тисяч тонн солі, як намічалось, то вже нині ми б розрахувалися. Але не видали…”

Вітчизняний споживач не відмовився б і від 40 тисяч тонн щомісячно закарпатської солі. А це – два мільйони грн.! Причому стабільним попитом наша сіль користується і за кордоном, де вдвічі дорожча – тільки дай! Бо за якістю аналогів їй у світі нема. Тож проблем зі збутом нема, проблеми – з видобутком.

Нині 70 відсотків основних засобів виробництва солерудника зношені. Підприємство суттєво відстає як по внутрішньому, так і підземному розвитку. Потребує і ремонт стволів, проходження виробок, нарізки нових соляних камер. Потрібна серйозна реконструкція восьмого та дев’ятого рудників, кошторис якої, згідно з технічно-проектною документацією, відповідно на 1,8 та 2,8 млн. грн. Міністерство аграрної політики, Держдепартамент продовольства та Асоціація “Укрсіль”, куди входить Солотвинський солерудник, у його ділове життя не вплутуються. Починаючи з 1995 року, “Укрсіль” виділила солеруднику на капбудівництво аж… 86 тисяч грн.! Не густо як для стратегічного об’єкта.

Щоб не стався суцільний завал на шахті № 8, потрібно терміново закладати другий горизонт, каже Юрій Січка. Причому, мова йде не тільки про виробничий завал, а й екологічний. Якщо не виконати ці роботи, то частина Солотвина може піти під землю. Кошторис закладки другого горизонту – 10 млн. грн. Такі кошти, ані обсяги робіт не під силу ні солеруднику, ні області.

Додаткові витрати гальмують розвиток

Всі складнощі через те, що пріоритетом тут є видобуток технічної солі. Попит на неї нині впав: чимало виробництв простоюють або розвалені. Видобуток же харчової солі складає лише 15-20 відсотків. Артемівський солерудник, де усі поклади — харчова сіль, у вигіднішому стані. Тим більше, що там поклади залягають шаром, а в нас – куполом, який омивається підземними водами зі сходу на захід. Аби зменшити міґрацію води, Солотвинському солеруднику доводиться утримувати дільницю водовідливу в кількості 165 чоловік. Лише фонд зарплати тут становить 37-38 тис. грн. А матеріали, обладнання довжиною 40 км? Це додатково ще 700-800 тис. грн. щорічно. Не займатимешся водовідливом – восьмий солерудник обводниться і буде втрачений.

Але затрати з утримання житлово-комунального комплексу селища нічим не виправдані. Через це солерудник щорічно зазнає збитків на понад 800 тис. грн. Хоча про негайну приватизацію цього комплексу є Указ Президента, Постанова Кабміну, відповідне рішення селищної ради про передачу його на баланс УЖКГ селища, проведена експертиза всіх житлових будівель… Нема тільки коштів, котрі заклав би Мінекономіки під ці документи…

Хворий прагне… експерименту!

Вихід із глухого кута керівництво вбачає у поширенні на підприємство Закону “Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України”. Експеримент намічалося впровадити з 1 листопада 2000 до 1 січня 2004 рр. Колектив від закону очікує пільг. Так, будуть списані пені та штрафи, нараховані за несвоєчасну сплату податків, зборів та інших обов’язкових платежів, не внесених до бюджету станом на 1 листопада 2000 року на 3,3 млн. грн., відстрочка зі сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, дозволена органам держподаткової адміністрації строком до 36 місяців із застосуванням нульової ставки плати за користування податковим кредитом на 4,9 млн., та ряд інших суттєвих пільг.

Якщо до цього експерименту залучиться і Солотвинський солерудник, то в селищі вже нині треба подбати, де буде встановлений майбутній пам’ятник народному депутату Верховної Ради, нашому земляку, академіку Василю Шепі. Бо саме він вніс проект щодо змін до вищезгаданого Закону України.

Та допоки солекопи скуштують економічного дива, обласна держадміністрація на солеруднику самотужки намагається виправити становище.

А керівництво трясе бородою…

Голова профкому солерудника Федір Тодарішко розповідав майже героїчні речі: протягом п’яти місяців минулого року колектив боровся зі стихією, викачував воду із затопленої шахти. Не врятуй її, понад тисячу чоловік, вважай, залишилися б без засобів існування. Шахту таки за допомогою облдержадміністрації та місцевої влади врятували: віднайшли потрібне обладнання, енергоресурси…

Та дивно те, як вчора ми наївно вірили в комунізм, так нині віримо у всілякі економічні експерименти, за допомогою яких, мовляв, виборсаємося із багнюки. Приміром, поширення економічного експерименту на підприємствах соледобувної галузі на взірець того, що функціонує в гірничо-металургійному комплексі, – чергова утопія солекопів, своєрідне шахрайство, ширма для лінюхів. З-поміж промислових підприємств області солерудник у найвигіднішому становищі! Він незалежний від постачальників сировини, його продукція має сталий попит. Головне – не ловити гав: уважно стежити за законами в кон’юнктурі ринку, піднімати рівень маркетингу, завойовувати ринки збуту – і всіх забезпечено.

Але… господарство вести – не бородою трясти. Останнє, здається, в керівництва солерудника виходить краще. За підсумками першого півріччя 2000 року підприємство працювало з мінусом у 429 тис. грн. - це на 860 тис. грн. менше, ніж у першій половині 1999 року. Крім зарплати, солерудник боргує сім мільйонів гривень і 5,5 млн. бюджету зокрема. Причому, з процентами. Одним словом, наш пацієнт важко хворий і потребує хірургічного втручання…

Ані спроби самореалізації…

Голова Тячівської райдержадміністрації Володимир Богачик певному покращенню справ на підпри-ємстві завдячує оперативному втручанню голови ОДА Віктора Балоги. “Колектив солерудника нині, - каже Володимир Дмитрович, - залишений напризволяще. А це підприємство стратегічного значення. Колектив нині може видавати на-гора 17 млн. тонн солі, а видає тільки 14. Віктор Балога зорієнтував нас, як раціональніше використовувати кошти та вигідно розпродувати продукцію. Нинішній директор Юрій Січка, який очолює підприємство два роки, прийняв його від попередника з дебіторською та кредиторською заборгованістю відповідно на 9 та 7 млн. грн. Із останньої – 1,2 млн. зарплати. Нині майже третина заборгованості по зарплаті погашена. Крім того, 500 тис. грн., які колектив затратив на ліквідацію аварії на восьмій шахті, лягли на рахунок солерудника. І навіть доля тих 220 тис. грн., обіцяних “Укрсіллю”, досі так і не вирішена”.

Проблему створює аварійний ствол на шахті № 9. Райдержадміністрація зверталась по допомогу до різних відомчих інстанцій, зокрема в “Укрсіль” і Верховну Раду, щодо реструктуризації боргів солерудника та виділення як мінімум двох мільйонів гривень для негайного ремонту ствола № 9.

Колектив солерудника гостро потребує розширення фасувального цеху, завдяки чому можна отримувати щомісячно 500-600 тис. грн. прибутків. А обігових коштів нема…

Про йодування солі, що вкрай важливо для нашого регіону, годі й говорити. Інноваційна програма цих робіт, згідно з вимогами Мінздоров’я, на суму 2 млн. грн. розроблена по лінії ЮНЕСКО. Вона пройшла експертизу і практично вже повинно бути відкрито її фінансування. Але, за словами Юрія Січки, через реорганізацію інофонду цей безпроцентний кредит солерудник так і не отримав. Солотвинська сіль, звичайно, йодується, але не в таких обсягах, як визначалось.

“Якщо вартість тонни на вітчизняному ринку коливається від 50 до 60 грн., то за кордоном – 18 доларів, - говорить Володимир Богачик. – Отож, зрозуміло, нам вигідніше продавати сіль іноземцям. Але ж і західному споживачеві подавай сіль найдрібнішої фракції! Для випуску такої якості в розпорядженні солерудника тільки одна помольна машина, яка видає не більше 400 тонн щомісячно. А споживач вимагає вдвічі більше! Вартість такого млина – 250 тис. грн. Вирішити цю проблему на районному та обласному рівнях ми неспроможні”.

Підводять солекопів, за словами Володимира Богачика, і залізничники. Вагони під вантажі поступають неритмічно, адже складів тут немає. Видавай на-гора сіль – подавай вагони!

А один із проектів щодо будівництва випарувального заводу на території солерудника, вартість якого від 10 до 27 млн. грн., зважаючи на ставлення “Укрсолі” до потреб солерудника, з уст голови райдержадміністрації прозвучав-таки фантастично. Із соляної води (по-закарпатському – ропи) на такому підприємстві можна добувати щоденно п’ять тисяч тонн екстра-солі, попутно вирішуючи екологічну проблему. Якщо нині солерудник щомісячно видає на-гора 30 тис. тонн, а тут, уявляєте, п’ять тисяч тонн – за добу! Що ж, мріяти не заборонено…

Невже ж район вічно скиглитиме з простягнутою рукою, сподіваючись тільки на чужі подачки? З уст районного лідера й сподівався почути бодай слово про те, як у районі нігтями додираються до самореалізації, не шукаючи ворогів десь там, а у себе вдома. Адже керівництво солерудника без вороття через безгосподарність втрачає кошти сотнями тисяч!

А гроші лежать на… смітті

У місцевому музеї зберігається королівська грамота, за якою воєвода Драгуш 1360 року отримав кілька сіл Мараморощини, серед яких – і Солотвино. Найдавніша назва селища – Златіна, що вперше зустрічається в офіційному документі, датованому 1409 роком. А перший страйк у Європі, між іншим, відбувся 1551 року саме на Солотвинському солеруднику, після чого угорський король вимушений був видати декрет, згідно з яким солекопів, які сховались від репресій сім’ями в горах, ніхто не переслідуватиме, а навпаки, якщо повернуться – то матимуть привілеї.

Цікавим видається і той факт, що п’ять міст Мараморощини у середньовіччі володіли королівською печаткою, що надавало їм право користуватися певними королівськими пільгами. Словом, Тячівщина з давніх-давен володіє багатими мінерально-матеріальними ресурсами, ще десять років тому тут функціонував потужний індустріально-промисловий комплекс. А людський фактор! Невже ж Тячівщині з таким потенціалом на роду написано бути бідною, безнадійно дотаційною? Але ж бо обсяг роздрібного товарообороту на душу населення в районі складає 76 гривень, а загальна сума збитків підприємств – 4,8 млн. грн.!

“На одному зі стоків соляного озера, - розповідає голова райдержадміністрації Володимир Богачик, - що слугувало сміттєзвалищем, місцевий житель Іван Попович побудував чотири басейни. Ця підприємлива людина територію навколо озера привела до ладу, за рекомендацією санепідемстанції, екобезпеки покрила ділянку шаром ґрунту — й місце для відпочинку та лікування готове!”

Зрозуміло, за відповідну плату. Що ж, не дурний казав, що гроші валяються на смітті. А солона вода, запевняє Володимир Богачик як колишній лікар, дуже корисна для лікування обмінних дистрофічних поліатритів, шкірних захворювань, периферичної нервової системи, гіпертонічної хвороби. Чим не Мекка для відпочиваючих?! Зрештою, влітку “дикунами” тут щодня відпочиває близько 2-3 тисяч чоловік.

Але коли сюди вперше приїхав губернатор Віктор Балога, то, побачивши біля озер сміттєзвалище, жахнувся: “Чому тут сміття?!” “А хто ж тут працюватиме?” - перепитав, супроводжуючи його по району, Володимир Богачик. “Та будь-хто, хай заробляє гроші і платить у бюджет податки!” Ось так і народилось це МП.

На виконання доручення облдержадміністрації на солеруднику працювала робоча комісія, згідно з програмою, затвердженою начальником КРУ в Закарпатській області. Акт перевірки фінансово-господарської діяльності солерудника за сім місяців поточного року свідчить про відсутність серйозних державних капіталовкладень, що є головною причиною погіршення економічного потенціалу цього підприємства. Проте, на жаль, і резерви, що лежать на поверхні, керівництво солерудника використовує, м’яко кажучи, не по-господарськи.

У кайданах бартеру, боргів та натуроплати…

Становище солекопів кепське. Зарплату восени вони отримали за липень, сорок відсотків – за серпень, стільки ж – за вересень. Дехто – натуроплатою: сіллю, продуктами, отриманими солерудником на бартер. “Я обіцяв розрахуватись з колективом у листопаді, однак слова свого як директор не стримав”, – каже Юрій Січка.

Пік виробництва припадає на осінньо-зимовий період, коли зростає попит на технічну сіль. Справжнє лихо створює бартер. За сім місяців поточного року солерудником реалізовано сіль через бартерні операції на майже 13 мільйонів гривень. В більшості це – вугілля, паливо, будматеріали. В рахунок зарплати відпускають продукти харчування, отримані по бартеру за реалізовану сіль. Питома вага бартеру в загальній реалізації сягає аж 70 відсотків. А за бартерної системи господарювання можливі всілякі маніпуляції з товаром: отримав за одною ціною, продав – за іншою, тому дав, іншому не дав. Пискнув проти начальства – вмить затулили рота мішком солі чи гречки…

Та бартером не сплатиш у Пенсійний фонд, бюджет, за комунальні послуги. Потрібні “живі” гроші. Якщо ж вони не поступають у бюджет, то про який розвиток соціальної сфери в регіоні можна говорити? Отож не дивно, що завдяки такому господарюванню солерудник за сім місяців 2000-го року заборгував 7 млн. грн. Підприємство боргує всім, кому не ліньки: за розрахунки з бюджетом (5,5 млн.), за оплату праці (620 тис., нині вже менше – І.Ж.), розрахунки з позабюджетних платежів (1,1 млн.), із зарубіжними партнерами…

Але ж і солеруднику боргують горе-партнери понад 7 млн. грн.! Та, незважаючи на значні суми дебіторської заборгованості по окремих підприємствах, як вітчизняних, так і зарубіжних, керівництво солерудника, як ні в чому не бувало, відвантажувало сіль боржникам. Так, київське підприємство “Метл” на 1 січня боргувало за отриману сіль 804 тис. грн., у серпні — вже 1,5 млн. грн., калуський концерн “Оріана” протягом минулого року боргував 747,8 тис. грн. Заборгованість досі так і не погашена. Боргують солеруднику Упрдор-8 (142 тис. грн.), хустське ТОВ “Кімо” (42,2 тис. грн.). Не кращим чином розраховуються зарубіжні партнери, заборгувавши 57,5 тис. доларів.

За наявності такої великої дебіторської заборгованості керівництву солерудника пожвавити б позовно-правову роботу! Проте юридична служба підприємства, до складу якої входить практично один юрисконсульт та один фахівець, природньо, не в змозі справитися з таким обсягом позовно-претензійних робіт. За сім місяців поточного року солерудником заявлено 303 претензії, шість з яких – до іноземних фірм на 3,1 млн. грн. та 32 тисячі доларів. А задоволено через суди тільки 62 претензії на один мільйон гривень та 19,3 тисячі доларів. Отже, не краще було б посилити кількісно та якісно діяльність на підприємстві юридичної служби, ніж терпіти збитки на мільйони?

Однак директор Юрій Січка та його команда дивиться вперед із певним оптимізмом. До Нового року тут мають намір погасити заборгованість по зарплаті, а там, Бог дасть, взятися серйозно за оновлення виробничих потужностей. Не личить тільки видавати на-гора обіцянки.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com