Туризм
Наші новини

Багатолітній політв’язень про життя та боротьбу

На селян було накладено продподаток зерном, молоком і м’ясом, який не знімався аж до створення колгоспів. За невиконання штрафували. Скільки ж сімей залишилось без хліба! Так і угорські фашисти не поводились з закарпатцями. В 1947 році в селі розпочалася колективізація. В 1948 році навесні у Великих Лучках було створено 5 колгоспів: Леніна, Сталіна, Хрущова, Ілліча та Шевченка.

- Дитячі і юнацькі серця сприймали післявоєнні події більш гостріше, ніж дорослі? І це, мабуть, і призвело до особистої трагедії?
- Так. Добре пам’ятаю, у Великолучківській сільраді завжди сиділи військові, які пильно стежили, щоб навантажені мішки з зерном відправлялися на Мукачівський вокзал. До 1950 року у Великих Лучках арештували 25 “ворогів народу”. Учителів Петра Януту та Михайла Габовду розстріляли. У багатьох моїх однокласників, а я тоді вчився в дев’ятому класі, зародилась ненависть до сталінського режиму. Створюємо молодіжну організацію. На жаль, іуди знайшлись і в нашому середовищі. 25 травня 1948 року, одразу ж після випускного вечора, було арештовано 8 випускників школи. 14 липня заарештували і мене, позбавили волі на 25 років. 4 грудня 1954 року я був звільнений достроково, а в березні 1955 року – реабілітований. У 25 років у мене почався наступний розділ життя.

НА ВОЛІ

- Ви майже сім років поневірялись сталінськими таборами. Як зустріло Вас село після довгих років розлучення?

- По всякому. Приїхав я зі своїм побратимом Іваном Лукечою додому 15 грудня 1955 року. Нас ніхто не зустрічав. Коли підходив до Великих Лучок зі сторони Страбичова, то звернув увагу: вздовж вулиці Широкої хліви напіврозібрані, або зовсім немає. Питаю в одного лучанина: “А де хліви? Що, селяни розібрали на паливо?” У відповідь чую: “Хліви?.. Та якщо б тільки! Тут забрали все – землю, худобу, ще й налякали, що коли не вступимо в колгосп, то будемо там, де й ти був”. Вдома батько лежав у ліжку хворий. Вся рідня зустріла мене дуже радо. А у Великолучківській сільраді нічого не змінилось. Сиділи при владі ті, хто вважав нас ворогами народу. Були терміново скликані партійні збори, на яких було винесено рішення: за кожним колишнім зеком закріпити члена партії і стежити за кожним його кроком.

- Тим не менше Ви закінчили середню школу, а потім і Київський державний університет.

- Допоміг мені тоді завідуючий райвно Балецький. У 25 років я продовжив навчання у 10 класі. Мені поталанило, познайомився з дівчиною, яка вчителювала в Новолучківській семирічній школі, Крамничкою Марією. Під час навчання в 10-у класі, в листопаді 1955 року, ми з нею розписалися. Це був найщасливіший день у моєму житті… Вона не подивилась, що я був політв’язнем, пішла на ризик, хоча мала хлопців з вищою освітою, членів партії. Виростили і виховали двох дочок – Тетяну, яка зараз працює доцентом в Ужгородському університеті, і Валерію, яка працює директором Великолучківської ЗОШ І-ІІ ступенів, маємо прекрасних зятів і онуків. Дякуючи моїй порадниці і опорі в житті, Марії Василівні, я зумів закінчити історико-філософський факультет Київського університету. Я все це детально описав у книзі “Опалені долі”, яка вийшла з друку в 2000 році у видавництві “Патент” при фінансовому сприянні Християнсько - Народної Спілки Закарпаття (Віктор Бедь).

ВЧИТЕЛЬ, ІСТОРИК, ЕТНОГРАФ, ФІЛОСОФ

- Коли Ви почали писати свої книги?

- Писати я почав одразу після звільнення. Напишу учнівський зошит і сховаю на горищі. Надіявся, що колись зможу розповісти всю правду про нашу історію, про сталінські табори.

- У Вас, я бачу свій погляд на історію нашого краю?

- “Моя історія”, якщо її можна так назвати – це історія, яка пройшла через моє серце. Це гіркі спогади репресованих у 30-ті та 50-ті роки як закарпатців, так і вихідців інших місць Західної України, які нині проживають на Закарпатті. З історії відомо, що на Закарпатті в березні 1939 року Карпатська Україна була потоплена в крові угорськими гонведами. Карпатських січовиків не брали в полон, а масово розстрілювали, топили в Тисі. Закарпатський народ віками страждав під ярмом чужоземців і бачив свій порятунок тільки у возз’єднанні Закарпаття з Радянською Україною. Після визволення рідного Закарпаття Червоною Армією, НКВС продовжили справу угорських гонведів – полювання на січовиків Карпатської України. І знову тисячі патріотів були розстріляні та кинуті в сталінські табори.

- Хто зібрав плоди боротьби 1939-1991 років за незалежність України в Закарпатті?

- Як говорив на урочистому зібранні в Ужгороді в 1996 році з нагоди Дня Незалежності України Микола Бандюсяк, колишній політв’язень, “до влади прийшли комуністичні вишколованці, а справжніх борців “викинули на смітник”. Колишні політв’язні після дострокового звільнення не зраджували своїй державі, не фарбувались у червоний колір, а після 1991 року – у жовто-блакитний, під яким стали одержувати високі державні нагороди, проводити урочисті зібрання”. Дійсно, як у відомій політичній говірці: “Зміни задумують ідеалісти, здійснюють герої, а плоди цих змін дуже часто пожинають непорядні люди”. Після невдалого державного перевороту в 1991 році порядні комуністи зазнали гоніння,… а “непотопляємі” компартадміністратори знайшли надійний дах іншої партії, яка хоче бути “керуючою і направляючою” не тільки в нашій області, але і у всій Україні. Не хочу щоб історія повторилась, хоч і під іншою вивіскою.

- Ваше важке, складне і суперечливе життя виробило у Вас, на мою думку, і певну життєву філософію?

- В таборі я ніколи не думав про щось краще. Коли несподівано прийшла воля, про неї я вже перестав думати. Пригадую один випадок з табірного життя. Нас, новоприбулих, розмістили в одному з бараків, який напередодні підготували. Швидко знайшов місце на нижніх нарах. Під голову поклав дерев’яну валізу, на яку прилаштував фуфайку, і ліг відпочити. Незабаром заходить Юрко Варга, мій земляк, однокласник, з яким ми були засуджені за однією справою. Він подав мені руку, і ми сіли напроти моїх нар на сусідні. Не встигли ми й слова сказати, як тут верхні нари разом з людьми провалюються на мою валізу з такою силою, що мою б голову розтрощило б на шматки. Ми з Юрком перезирнулись. Так що це - доля? Що тобі суджено, того не минути.

- Коли зародилась у Вас думка зайнятись історико-етнографічним дослідженням рідного села і, частково, деяких інших населених пунктів області?

- Ще коли навчався в школі. Однак по-справжньому взявся за цю справу в 1959 році, коли став студентом Київського університету. Великі Лучки - чи не найбільше село на Закарпатті. За часів Австро-Угорщини його навіть називали мезевварошом (польовим містом). Вивчав архівні, писемні документи, розпитував бувалих односельчан, старожилів про житлові, господарські споруди, техніку будівництва, фольклор, одяг, звичаї… Свої дослідження частково публікував в газетах та журналах. Під час перепису населення в кінці 50-тих років їздив Рахівщиною, вивчав весільні обряди. З часом мої дослідження ми разом з донькою Валерією підготували до друку, і дякуючи активній і спонсорській допомозі деяких патріотів нашого краю, видали історико-етнографічне дослідження “Великі Лучки”.

ПІСЛЯМОВА

Закінчилась наша розмова з шанованою людиною у Великих Лучках, людиною, яку не зламали важки роки життєвих випробувань, а навпаки, зробили її мудрішою, добрішою, - з Федором Рубішом. Не нажив він багато матеріальних благ. Найбільше його багатство - це любляча і дружня сім’я. І зараз, у свої сімдесят років, Федір Федорович повний творчих планів і замислів. Готує до друку історичне дослідження “Мараморош-Сиґетський процес (відродження православ’я)”, разом з донькою Тетяною, кандидатом біологічних наук – книгу “Лікарські рослини навколо нас”. А ще скільки задумів у голові! Побажаємо нашому шанованому земляку творчого оптимізму на довгі роки життя.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com