Туризм
Наші новини

У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис…

Неділя. Світанок. Морозець. Вдихаєш на повні легені свіжого повітря і міркуєш про своє: “Ще з учорашнього вечора приведена до “бойової готовності” вся амуніція. Сьогодні йдемо на лисицю”.
Ми – це одна з бригад Лалівського товариства мисливців та рибалок, до складу якої входять його голова, пристрасний охоронець карпатської фауни В. Сенько, його син Іван, добрі друзі звірів та пернатих Володимир Машика, Іван Химинець, Андрій Ковач, Іван Вощепинець, Михайло Машика і я – з “фоторушницею” – Іван Копча. З нами залюбки йдуть у похід спанієль Чарлі та грізний Вулкан.
Довідка: територія лалівських мисливських угідь займає понад 500 гектарів. Лисиць тут розмножилося у 5 разів більше, аніж необхідно для дотримання санітарних норм. Хижачка полює на куріпок, фазанів і зайця, поїдає яйця пернатих, нищить гнізда виводків вухатих… Одним словом, завдає мисливським угіддям нищівної шкоди. Отже, з нею треба боротись.
… До лалівського узгір’я йти ще добрих п’ять кілометрів. Ми вишикувались у шеренгу, щоб не прогавити рудої. Місцеві жителі подейкують, що там, у ярузі, вкритій ожинником і встеленій сухим дубовим листям, були цього року аж три виводки. Отже, йдемо туди. Мариться, що з того виводку тарарахнемо чотири рижобурки – і один із нас подарує дружині таку очікувану розкішну горжетку. А щоб шуба була гарною, полювати лисицю треба взимку, коли тріщать морози. Тоді вона у рудої – густа та лискуча. За такий подарунок кожна жінка вас полюбить. Тож поспішайте з висновками. Раптом вам удома скажуть:
– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, спанієля Чарлі та Вулкана годуєш-годуєш, а у сусідки он яка чорнобурка! І рушниці немає, і собак не тримає – а чорнобурка – очей не відведеш.
З тим докором долаємо оті 5 км до лалівського узгір’я. Треба пам’ятати: “Коли звіра поженуть гончаки – лисиця робить коло. Отже, ваша задача не бігати разом із собаками за хвостатою, а стояти на місці й чекати, коли вона, оббігши коло, повернеться до своєї нори”.
Іван Химинець і Андрій Ковач вже притаїлися у засідці, Володимир Машика, Іван Вощепинець гончакують. Я з фотоапаратом ледь встигаю за ними. Йдемо єдиною мисливською командою на три лисячих виводки. Чарлі на смику в Івана Сенька. Він знає, що і сьогодні для нього буде гостинець – нутрощі зі звіра. А тому готовий служити до кінця.
В очікуванні лисиці, я з фотоапаратом затишно вмостився у ліщині. Біля мене Іван Химинець. Утоптуємо навкруги перший сніжок, щоб було зручно на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити відусюди.
Легенький свист. То Андрій Ковач подає знак, що він зайняв “бойову позицію” ліворуч. Відпускаються зі смика Чарлі з Вулканом. Мертва тиша і раптом Чарлі погнав… Пульс у нас з Іваном – 90 ударів.
- Заспокойся! – сам до себе. А метрів за 30 від нас із яворин вилітає вона… Не біжить, а летить на сліпучобілому сніжку, випроставши хвіст трубою.
- Ба-бах! Дим і снігова курява біля Івана. І тут же лежить руда. Крутиться довкола хвостатої Чарлі. Я фотографую і падаю задоволений у сніжок. Ще б пак… На нашому рахунку це вже десята встрілена в цьому році лисиця.
Того трійного виводку ми так і не натрапили. Але у мене був цікавий випадок, про який так і хочеться змовчати. А втім…
… Було це взимку 1960-го. Ми, дратівливі залузькі парубки, пішли до сусіднього доробратівського лісу, аби зрубати дубка і принести до хати… тепло. Не було тоді газу, селяни опалювали дровами. Ідемо ліщиною, потім – чагарником і раптом у норі натрапили на лисичий виводок. Маленькі лисенята такі собі чудові, пригарненькі, пухнасті, ще й хвіст довгий, золотавий. Дивишся – не намилуєшся. Ось і вирішили ми, сільські парубки, отих ніжнесеньких звіряток удомашнити. Так як ні в кого не було місця для утримування, наш “скарб” довірили мені, бо у нас вдома була скриня. Обережно принесли ми той виводок додому, вмостили трьох лисенят на перині, щоб м’яко їм спалося. Ввечорі, коли ніхто не бачив, принесли малечі молока. За два тижні наші підопічні змужніли. Щоб вони мали чим дихати, я завжди відкривав скриню. І хто б міг збагнути, що саме цього мого промаху і чекали кирпаті лисички. Одного разу вони повистрибували на подвір’я, де саме ходила квочка зі своїм виводком. І вмить оці лагідні дикі звірята, накинулися на курчат. Перегризли геть усіх, і аж тоді заспокоїлися. Я, звісно, дістав від батька заслужених стусанів а мої підопічні знову були відправлені до лісу.

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com