Туризм
Наші новини
villeroy & boch sr-line sr251 бассейн spa прямо из Европы.

Розкрадачі гробниць

Таємниці гробниць
Смерть - це завжди таємниця, яку не варто розгадувати. Це, мабуть, головний парадокс нашого існування: страх смерті викликає жагу до життя. Адже навіть важко уявити собі, що накоїли б живі на землі, якби знали, що їх очікує там - за БАР’ЄРОМ?.. Отже смерть - це таємниця завжди і навіки. Таємниця, яку не варто розгадувати…

Але щоразу, коли смерть з’являється передчасно і нагло забирає від нас рідних та близьких людей, мимоволі виникає питання: «Чому?!..». Коли ж раптово гине видатна і популярна особа, то це питання хвилює тисячі, а то й мільйони людей: «Чому помер Тутанхамон? Хто вбив Джона Кеннеді? За що загинув Георгій Гонгадзе?..» І з глибини одвічної таємниці виринають нові загадки: «ЧОМУ? ЯК? ЗА ЩО? ХТО ВИНУВАТИЙ?».

Пошуки відповідей на ці болючі запитання інколи тривають роками. І не завжди знаходяться… Але щоразу будь-яка нерозгадана таємниця смерті видатної людини народжує силу-силенну чуток, пліток і неймовірних здогадок. Батальйони казенних та добровільних дослідників розгрібають, немов розкрадачі древніх гробниць, все колишнє життя передчасно померлого, витягаючи на світ божий навіть такі таємниці, які сам небіжчик ретельно приховував. І то ще добре, якщо копирсання в чужому, передчасно згаслому житті здійснюється заради встановлення істини. Адже часто-густо все відбувається саме у зворотному напрямку: істину та винуватців загибелі ніхто й не гадає шукати, а натомість свідомо накопичують цілі стоси вигадок та пліток, аби будь-якої миті скинути їх на голови ні в чому не винуватих людей. І тоді одна трагедія породжує десятки, а то й сотні, тисячі нових. Яскравим прикладом такої «лавини» є трагічна загибель одного із видатних більшовицьких лідерів Сергія Кірова у 30-х рр.. минулого століття, а у наші часи – загибель українського журналіста Гонгадзе. Ось, що пише з цього приводу журналіст Ігор Лєсєв:

* * *

«Восени 1934 року в одному з найдовших коридорів Смольного було вбито Кірова. Його вбивство стало приводом до найжорстокішого «червоного терору», суть якого банально звелася до повного фізичного знищення хоч якоїсь опозиції.

Згодом персону Кірова настільки міфологізували, що яке-небудь негативне висловлювання про нього сприймалося як плювок убік добра й справедливості…

…Георгій Гонгадзе — це наш Кіров ХХІ століття. Всім так само, як в історії з Кіровим, глибоко плювати, що з себе представляла ця людина (легенда не може бути порочною), навколо сама лише спекуляція на його імені. Для Сталіна було «справою честі» розкрити вбивство Кірова. В Страсбурзі Ющенко сказав те саме, при цьому загнав себе ще й у часові рамки: один-два місяці й убивці будуть знайдені…

…Фактично «справа Гонгадзе» може бути запущена у «вільний динамічний процес розкриття» з наступним тиском на політичних опонентів».

(Сайт аналітичної публіцистики « Lenta- Ua»; 03 березня 2005 року; Ігор Лосєв, «Справа Гонгадзе: живе й перемагає»)

* * *

Що ж… Дуже прикро, звичайно, що у сучасній європейській демократичній (як то проголошено, принаймні) країні ще й понині використовуються такі механізми репресій, які були характерними для диктатур минулого часу. Але жертвами відвертих репресій стають лише десятки, можливо, сотні людей. А жертвами ідеологічного та психологічного терору стають мільйони довірливих громадян – цілі народи! Адже брехня, що стала «переконанням», вбиває душі не лише того покоління, в якому ця брехня народилася, але й переходить до нащадків, спотворюючи суспільну свідомість. Отже, жертвою підступної вигадки може стати МАЙБУТНЄ цілого народу, якщо не знайти зерна істини вчасно.

Саме тому нам видається вкрай небезпечною та очевидна тенденція, яка останнім часом стає все виразнішою в журналістиці України: під виглядом «журналістських розслідувань» виголошувати свої власні «вироки», привселюдно звинувачуючи у «злочинах» своїх же співгромадян, ґрунтуючись при цьому не на фактах чи документах, а виключно на своїх власних вигодах та симпатіях (антипатіях). Це, до речі, також – спадщина сталінізму, коли газетярі «ставили до стінки» людей задовго до того, як їм виносили вироки «трійки» та трибунали. І нічого спільного зі свободою слова така практика роботи мас-медіа просто не має!

Яскравий приклад такої досить брудної ролі наших колег в організації масових політичних та ідеологічних репресій демонструють протягом останнього року ті українські журналісти та ЗМІ, які на свій власний розсуд «розслідували» трагічну загибель ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки. Щойно, до речі стало відомо, що одне з таких „розслідувань”, автором якого є ужгородський журналіст Володимир Мартин (псевдонім кореспондента газети «Факты и комментарии» Ярослава Галаса, який регулярно з’являється і на сторінках „Дзеркала тижня” ), отримало третє місце у номінації „журналістське розслідування року”.

Нагадаємо суть цієї трагічної справи 24 травня минулого року дружина професора Володимира Сливки, повернувшись додому, знайшла свого чоловіка непритомним у ванній кімнаті. З тіла професора стримів довгий кухонний ніж, застромлений в серце ректора майже по самісіньке руків’я. Окрім цієї страшної рани, що й стала смертельною, на тілі ректора було ще кілька порізів, перерізано було також вени на руках та ногах. Ось, як малює цю жахливу картину в своїй публікації журналіст Володимир Мартин:

* * *

«В понедельник (24. 05. 2004 р.) В. Сливка, как обычно, собрался на работу, но выглядел таким усталым (последнюю ночь спал не более двух часов), что жена убедила его остаться дома. В полвосьмого В. Сливка позвонил в ректорат, сообщил, что чувствует себя плохо и попросил провести производственное совещание без него. Еще через несколько минут жена В. Сливки, как всегда в это время, отправилась на работу. А вернувшись около одиннадцати часов, к своему ужасу обнаружила супруга в ванной с кухонным ножом в груди и порезанными рукой и ногой. У ректора еще прощупывался нитевидный пульс, и вызванная «скорая» (которая довольно долго не приезжала) доставила его в реанимацию областной больницы. Здесь врачи вскоре и констатировали смерть.

(«Зеркало недели». № 26 (501), 3-9 июля 2004 г.; В. Мартин, «Смерть ректора УжНУ – вопросы без ответов»)

* * *

Так, смерть – дійсно жахлива. І покійний Володимир Юлійович Сливка, людина – напрочуд м’яка, інтелігентна і чуйна, аж ніяк не заслужив такого страшного фіналу свого славного життєвого шляху. Отож, сам по собі факт такої страшної загибелі людини, широко відомої в області і глибоко шанованої найрізноманітнішими верствами закарпатців, негайно збурив справжній вир людських пристрастей: від простої цікавості – до справедливого гніву. Закарпатці вимагали від влади та правоохоронних структур НЕГАЙНО ЗНАЙТИ І ПОКАРАТИ винуватців загибелі відомого науковця. НЕ-ГАЙ-НО!!! Будь-яких виправдань слідчих органів, будь-яких посилань на таємницю слідства, на брак доказів, на досить дивні обставини смерті та інші «об’єктивні причини» народ просто не сприймав: «Ні хрена не можуть! Ці «менти» лише з біднотою хоробрі, а до мафії у них – руки короткі!»

Можливо, саме тому, аби хоч якось заспокоїти громадськість та зняти напругу, прокуратура Закарпатської області поквапилась оголосити свій висновок: «Самогубство!». Саме таку версію причин загибелі професора Сливки і було оголошено на прес-конференції в ОДА. Ніхто не повірив…

Негайно в області почали ширитися чутки, що ректора «звели зі світу» вищі чини Закарпатської ОДА, аби посадити у спорожніле ректорське крісло… професора Василя Різака, брата колишнього голови ОДА. Цю, вибачте, «версію» вельми активно поширювали серед населення області ті засоби масової інформації, які традиційно обслуговували інтереси двох найпотужніших бізнес-політичних кланів Закарпатської області: ужгородського клану народного депутата Сергія Ратушняка та мукачівського клану народних депутатів В.Балоги та І.Іванчо, які, власне, і є «Нашою Україною» на Закарпатті.

Уже через кілька годин після смерті Володимира Сливки, а ще точніше – 24 травня 2004 року, о 15-ій годині з хвилинами, на сторінках Інтернет-видання «Українська правда» з’являється інформація про загибель ректора УжНУ. Зауважимо, що на той час ще не було ЖОДНОГО ОФІЦІЙНОГО ПОВІДОМЛЕННЯ слідчих органів про причини та обставини смерті. ЖОДНОГО!!!

Але «Українська правда», посилаючись на прес-службу «Нашої України» уже категорично звинувачує в загибелі ректора екс-губернатора області Івана Різака та народного депутата України, тоді ще члена СДПУ (о) Іштвана Гайдоша. Тіло ректора ще не встигло навіть захолонути, ще й акт судово-медичної експертизи не було навіть підписано, а добровільні «слідчі» з «Нашої України» вже точно знали і про те, що ректор покінчив життя самогубством (це ДО офіційних висновків слідства!!!), і про те, хто саме довів його до фатального кроку. Чудеса! Неймовірна проникливість! Чи, може, в штабі «Нашої України» заздалегідь знали, що того весняного ранку ректор Сливка піде з життя?.. До речі, дуже скоро ця інформація щезла з офіційного сайту «Нашої України». Чому? Замітали сліди, як і годиться в подібних випадках? Можливо… Але «замітали», до речі, погано, бо в архіві «Української правди» цю інформацію від 24 травня 2004 року все ж було збережено.

Забули прибрати і повідомлення, що з’явилося на сторінках інформаційного сайту « ProUa» також 24 травня минулого року, але навіть раніше за повідомлення «Української правди» (о 14-ій годині 17 хвилин):

* * *

«Загинув ректор Ужгородського національного університету.

В реанімації Закарпатської обласної клінічної лікарні помер ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка, повідомляють «Українські новини».

…Попередньо міліція розглядає версію самогубства. В той же час до редакції « ProUa» надійшла заява представництва блоку «НАША Україна» в Закарпатті, в якій йдеться про сумнівність офіційної версії правоохоронців про самогубство ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки. «Останнім часом проти Володимира Юлійовича велась активна медійна атака про есдеківських ЗМІ. Та й сам Сливка не раз звертав увагу своїх близьких та друзів на тиск, який чиниться на нього з боку обласної влади.

Все робилося для того, аби усунути з посади відносно незалежного від обласної влади ректора і всадити в крісло рідного брата губернатора Закарпаття, голову обласного осередку СДПУ(о) – Василя»,- йдеться в заяві».

(Інтенет-видання « ProUa», 24 травня 2005 року, 14:17)

* * *

Як бачимо, закарпатський штаб «Нашої України» під керівництвом народного депутата і «двічі губернатора» Закарпатської області В. Балоги хизувався своїм дивним всезнайством на сторінках багатьох віртуальних та друкованих ЗМІ. Так, наприклад, в Інтернет-виданні «Обком» якийсь пан Царегородцев навіть стверджував, що професор В. Різак уже став проректором УжНУ. І хоча професор Василь Різак ніколи навіть не претендував на будь-яку адміністративну посаду в УжНУ, заглибившись у «чисту» науку, ця пропагандистська афера все ж зіграла певну підступну роль: частина населення все ж повірила, що такий задум дійсно міг існувати, але від нього, мовляв, відмовились, злякавшись громадського осуду.

І все ж карта «брата губернатора» була аж занадто непевною. Адже наукова громада Закарпатської області чудово знала, що ні Василь Різак, ні його брат Іван, екс-губернатор області, ніколи навіть не претендували на ректорську мантію. Отож, особливого виграшу ця «карта» не обіцяла. Тим паче, що виконуючим обов’язки ректора УжНУ було призначено колишнього декана медичного факультету, доктора медичних наук, професора Василя Русина.

Професор Русин жодних родинних зв’язків з сім’єю Різаків, звісно, не мав, і ніколи не був навіть членом СДПУ(о). Цей факт, можливо, підказав «розкрадачам гробниць» іншу «версію», помітно підступнішу: професора Сливку, мовляв, «прибрали» лідери місцевої організації СДПУ(о), аби напередодні виборів Президента підкорити своїм інтересам величезний колектив УжНУ. Саме таку «фішку» устами та пером журналіста Володимира Мартина (Яр. Галаса) підкинуло українцям і багатотиражне видання «Дзеркало тижня»:

* * *

«Именно здесь и следует искать причины давления на ректора, которое дало основание народным депутатам от Закарпатья опосредственно или прямо ОБВИНИТЬ В СМЕРТИ В. СЛИВКИ ПРАВЯЩУЮ В ОБЛАСТИ СДПУ (о)…»

(«Зеркало недели», № 26 (501), 3-9 июля 2004 г.; «Смерть ректора УжНУ – вопросы без ответов»)

* * *

Отже, одна з найсолідніших українських газет без жодних коливань дозволяє собі ЗВИНУВАЧУВАТИ У СМЕРТІ людини одну з найавторитетніших партій держави. Та що там «без жодних коливань»?! Це тяжке звинувачення оприлюднено «Дзеркалом» навіть БЕЗ ЖОДНИХ ДОКАЗІВ! Так, немов в Україні вже скасовано і презумпцію невинуватості, і навіть Конституцію держави, де написано чорним по білому те, що ніхто не може бути оголошений «злочинцем», доки провину не довели слідство і суд. НІХТО! Але пан Мартин-Галас і «Дзеркало тижня» все ж висувають таке звинувачення, чудово знаючи про те, що ні слідства, ні суду ще ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО.

Ні, я не збираюся заперечувати права журналіста на власну версію і власне припущення. Але ж це має бути саме ПРИПУЩЕННЯ, а не впевнене СТВЕРДЖЕННЯ, яке навіть не припускає будь-яких варіантів. Подібна позиція – це вже не «журналістське розслідування», а «вирок» без права оскарження. І дуже дивно, що одна із найсолідніших українських газет тиражує цей «вирок», створюючи серед широких мас українців досить спотворене враження про Закарпаття.

Хоча… Можливо, така позиція газети і журналіста булла зовсім не «дивною» і не випадковою. Ця позиція цілком відповідає основним принципам тактики «промивання мізків», застосованих лідерами «помаранчевої революції». Безапеляційні звинувачення в «бандитизмі», в «організації вбивств» і «політичних розправ», у «зрощенні криміналу і влади» минулого року настирливо лунали з усіх політичних трибун: від Верховної Ради і до мітингів в студентських гуртожитках. Сьогодні такі звинувачення лунають уже з вуст таких високих державців, від яких навіть просити дати будь-які докази ніхто не наважиться. Результат відомий – декілька гучних самогубств. Звели рахунки з життям люди, чия суспільна «вага» була куди більшою, аніж авторитет ректора ужгородського «універа». І, що характерно, ні прокуратура держави, ні будь яка інша правоохоронна структура знову не поспішає зі слідством. Самогубство – і край! Тобто, картина в Україні нині точно така, якою вона була і в Ужгороді після загадкової смерті професора Сливки. Але ніхто не поспішає звинувачувати ні керівників нинішньої державної влади, ні їхню «правлячу партію», ні засоби масової інформації, які так щедро навішували ярлики «злочинців» на вчорашніх міністрів, а нинішніх… самогубць. Чому? Адже у випадку з покійним ректором Сливкою, чию смерть дехто ставить навіть в один ряд з убивством журналіста Гонгадзе, «народно-помаранчева» преса щедро мастила дьогтем всіх, хто заважав

«помаранчам». Людям вперто доводили те, що «бандитська Влада» чи то довела ректора до самогубства, чи то просто вбила його.

Перша версія («доведення до самогубства») є навіть зручнішою для «дьогтьового піару», оскільки жодних конкретних доказів (зброї, відбитків пальців, крові під нігтями тощо) не потребує. Все будується на припущеннях і здогадках. А тому в хід пішли всі можливі і неможливі плітки:

* * *

«Уже несколько месяцев подряд ректорат «трясли» тотальные проверки силовиков. Источник одной из контролирующих структур утверждает, что рядовым сотрудникам, которые никак не могли выявить существенных нарушений в работе ректората, начальство по несколько раз отдавало приказ: «Искать еще»…

…Ко всему этому, в некоторых областных средствах массовой информации началась целая кампания по дискредитации УжНУ.

…Даже поверхностного взгляда достаточно, чтобы понять – проверка силовиков и кампания в СМИ проводились не без ведома областных властей».

(Владимир Мартин (Ярослав Галас) «Смерть ректора УжНУ – вопросы без ответов»)

* * *

Ну, що ж… «Поверхового погляду», мабуть, дійсно цілком достатньо для того, аби зробити такі ж «поверхові» висновки, а вже на цьому грунті побудувати «багатоповерхове» звинувачення цілій політичній структурі та її лідерам. Але давайте подивимося на події в УжНУ минулого року поглядом не «поверховим», а просто уважним.

По-перше, «тотальні перевірки» силовиків аж ніяк не були пов’язані ні з колишньою владою, ні з соціал-демократами, ні з виборами Президента держави. Хоча з Президентом ці «тотальні перевірки» все ж були пов’язані. Ще точніше, з Указом Президента України Леоніда Кучми про посилення боротьби з корупцією та хабарництвом у навчальних закладах України. Саме навесні минулого року цей Указ і вийшов у світ. А після такої вказівки із самого вершечка київської Гори чиновна челядь, як водиться, щосили заметушилась, аби догодити вищому панству. Так у нас, на жаль, заведено споконвіку, і так, мабуть, буде ще дуже довго. Хтось хоче довести свою кмітливість і професійну придатність, хтось хоче не «довести», а просто звести особисті рахунки, скориставшись зручним політичним моментом, а хтось просто думати ніколи не вмів, а тому й сліпо виконує те, що написано на «верховній бумазі». І всі прагнуть ВИСЛУЖИТИСЬ! Зауважте, не «служити», а «вислужитись»… І це також було споконвіку. Саме тому подібні «кампанії» завжди нищили сотні людей, інтелігенцію – найперше й найбільше.

До речі, точнісінько таке саме прагнення «вислужитись за будь-яку ціну» ми спостерігаємо і тепер, коли ті ж таки силові структури, які вчора «пресували» ректора Сливку нібито за «наказом СДПУ(о)», несамовито «пресують» всіх, хто лише причетний до цієї «партії вчорашньої влади». Професора Сливку, до речі, ніхто на допити не тягав, не заарештовував «за наказом екс-губернатора Різака» і до тюремної камери не кидав. А ось самого Івана Різака ті самі «силовики» таки засадили за грати, ледь помінялися «хазяї» на Олімпі… Яскравий приклад того, що нашим «охоронцям закону» на цей закон – плювати з високої бані. Головне – ДОГОДИТИ ВЛАДІ!

А тому не варто пов’язувати це віковічне холуйство наших чиновників (в погонах та без них) з будь-якими потаємними, цілеспрямованими «інтригами влади» проти ректора Володимира Сливки. Такі самісінькі «указні зачистки» здійснювались торік в усіх ВУЗах держави.

Та й не було підстав у покійного ректора Сливки аж занадто болісно хвилюватись за наслідки цих перевірок. Чому? Та хоча би тому, що з керівниками закарпатських правоохоронних структур професор Сливка мав дуже гарні, майже дружні стосунки. І чудово знав, що навіть у тому випадку, якщо контролери дійсно знайдуть щось «печене», керівники силових структур самі ж допоможуть йому усунути негатив. І це не просто моє власне припущення, а висновок, що ґрунтується на конкретних прикладах, мало кому відомих.

Так, наприклад, перевірки, проведені співробітниками УСБУ у 2003 році виявили, що на протязі кількох останніх років наукові експедиції УжНУ здійснювали археологічні розкопки на території Закарпаття, не маючи на то відповідних дозволів і ліцензій. Досить серйозне порушення, за яке міг постраждати не лише ректор УжНУ, але й весь навчальний заклад в цілому. Двічі керівництво УСБУ офіційно інформувало губернатора області Івана Різака про свої наміри дати хід цій справі і притягти керівництво університету до передбаченої законом відповідальності. І якби Іван Різак дійсно хотів «усунути» ректора Сливку, то кращої нагоди у нього, мабуть, просто не було. Реальне порушення, реальна провина і, відповідно, цілком виправдане покарання… Але ж сталося все навпаки: за достовірною інформацією компетентних людей, губернатор зробив все можливе, аби «безпека» не робила проблем ні покійному ректору, ні колективу УжНУ. Як наслідок, справі не тільки не дали хід, але й про виявлене грубе порушення діючого законодавства ніхто в області навіть не дізнався. Це також вияв «тиску» на покійного ректора? І ще один приклад.

Навесні минулого року, незадовго до загибелі ректора Сливки, до прокуратури області надійшов досить брудний донос на самого ректора, його заступників та деяких інших керівників ужгородського ВУЗу. Судячи з усього, автором доносу був хтось із вельми компетентних співробітників УжНУ. І якби прокуратура дійсно була налаштована «угробити» професора Сливку, то кращої підстави для того, аби влаштувати у ректораті УжНУ таку собі «маленьку Чечню» годі було й шукати. Але все сталося з точністю до навпаки! Прокурор області Володимир Лемак сам ознайомив і ректора, і одного з проректорів з текстом того брудного доносу. Обуренню двох поважних професорів, кажуть, межі не було! А ПРОКУРОРУ ВОНИ ЩИРО ПОДЯКУВАЛИ ЗА ТЕ, ЩО НАКЛЕПАМ НЕ ПОВІРИВ!

І все ж є певна провина і прокуратури, і всіх інших правоохоронних структур у тому, що смерть професора Сливки стала предметом брудних політичних інтриг. Як ми вже казали, прокуратура аж занадто поквапилась заспокоїти громадськість однозначним висновком «Самогубство». Ні до причин, ні до можливих винуватців цієї трагедії докопуватись не вважали потрібним? Чому? Скоріше за все, не хотіли травмувати рідних та близьких покійного ректора. Чи не хотіли, аби слідство висвітлило деякі «темні плями», пов’язані не з політикою, а з оточенням професора Сливки?

Можливо, звичайно. Але подібна «позиція страуса» викликала лише негативну реакцію у суспільстві і відкрила шлюзи перед бурхливим потоком нових інсинуацій, наклепів та інтриг.

І, зрештою, якби влітку минулого року слідство знайшло б конкретні причини смерті ректора Сливки і, можливо, встановило б винуватців цієї трагедії, то сьогодні не було б відвертих спроб шантажу та політичних репресій під виглядом «слідства». А жаль, про слідство доводиться писати в «лапках». Адже нинішнє «слідство», здається, аж ніяк не прагне встановити справжню причину загибелі ректора. Натомість, очевидним є прагнення за будь-яку ціну «призначити» винуватців і покласти весь тягар відповідальності за смерть видатної людини на плечі «ворогів» нинішнього режиму.

Чому можна зробити такий гіркий висновок? А тому, що навіть у тому випадку, якщо слідство твердо переконане у самогубстві покійного ректора, то чому воно навіть не намагається встановити авторів тих самих доносів, про які ми щойно розповідали. Адже ті анонімки так і лежать в архівах правоохоронних структур. До речі, доноси як практика боротьби за ректорське крісло є досить усталеною практикою в стінах УжНУ. Свого часу саме доносами вкоротили життя колишньому ректору Дмитру Чепуру. Доносами, наклепами та нашіптуванням вижили з ВУЗу молодого ректора Шульгу, відібрали рештки здоров’я у ректора Лендєла. Про кількість деканів, завідуючих кафедрами та інших керівників університетських підрозділів не варто і говорити: «Ім’я їм – легіон!».

Але навіть сьогодні, коли скандал, викликаний смертю ректора Сливки, розлетівся по всій Україні, слідчі органи навіть не намагаються знайти любителів цього «анонімного жанру». Чому? Бо донощики, скоріше за все, виявляться не з оточення колишньої влади і не з партійних лав СДПУ(о), а із середовища самого ж університетського панства? Мабуть, що так… Але прокуратурі нинішнього зразка це уже не потрібно. Нова влада вимагає інших «жертвоприношень»…

В числі цих «новопризначених жертв» — журналісти колишніх «провладних» видань та телепрограм. Їх нині настирливо допитують про те, хто саме «замовив» журналістам ректора Сливку? Яка підстава для подібних підозр? Та жодної! Всі минулорічні «провладні» газети надрукували на своїх сторінках всього лише два-три критичні матеріали про вияви корупції в УжНУ. Випусків телепрограм з цієї тематики було не більше. Та й приклади в цих програмах і публікаціях наводились давно вже відомі, офіційно зафіксовані правоохоронними органами. Для покійного ректора всі ці факти були вже давно пережитим і переболілим минулим. Та й про самого професора Сливку ні у газетних, ні у телевізійних виступах журналістів не говорилось ні слова. Ніхто й не думав звинувачувати покійного ректора у всіх смертних гріхах.

Але все ж була на Закарпатті газета, яка наполегливо, не шкодуючи газетної площі, щотижня публікувала цілі сторінки «компромату» на університетські порядки. Але цю газету «провладною» просто неможливо назвати. Це ужгородський щотижневик «Правозахист», заснований і редагований відставним підполковником СБУ паном Михайлом Тємновим. Кадровий чекіст, пан Тємнов не може розпрощатися з усталеною професійною звичкою збирати «компру» на всіх, хто має нещастя жити з ним в одному місті чи області. А публікація зібраної «чорнухи» приносить, мабуть, йому чи то моральне, чи то більш реальне задоволення. Так чи інакше, але «право захист» відомий в області саме тим, що регулярно публікує найбрутальніші плітки, чутки, вигадки та відверті наклепи на людей, які бодай трошки височіють над натовпом. І пов’язана ця «оригінальна» газета аж ніяк не з партією соціал-демократів і не з колишньою владою, але саме з тією партією, яка підтримала «Нашу Україну» на виборах, за що й отримала нині невеличкий шматочок «владного пирога». Ця ж партія, власне, і є «хрещеною матір’ю» всеукраїнського громадського об’єднання «Правозахист». Та й сам пан Тємнов довгий час був головним редактором партійної обласної газети «Ехо Карпат». До цього можна додати ще одну пікантну деталь, яку сам пан Тємнов ретельно приховує: газета «Правозахист» фактично, хоча і потай, обслуговує інтереси клану нардепа Сергія Ратушняка, який свого часу був пов’язаний і з паном Олександром Морозом, і з колишнім прем’єр-міністром Павлом Лазаренком, але аж ніяк не з Віктром Медведчуком або Іваном Різаком. На Закарпатті це відомо навіть дітям у школах. Чому ми згадали про особу пана Ратушняка? А тому, що до таємниці останніх днів ректора Сливки пан Ратушняк має безпосередній стосунок. Але про це трохи згодом…

Якщо ви уважно прочитали цю коротку характеристику дивної ужгородської газети з претензійною назвою «Правозахист», то легко здогадаєтесь, мабуть, що така газета стала друкованим органом тієї касти людців, які звикли до анонімок, доносів та наклепів як до способу самоствердження у житті. І, що характерно, саме така газета починає ще з кінця 2003 року публікувати цілі сторінки «компромату» на університетські порядки. З багатьох деталей, які можуть бути відомими лише співробітникам адміністрації цього ВУЗу, легко здогадатись про те, що справжніми авторами друкованих «анонімок» були не працівники редакції «Правозахисту» і навіть не «студенти УжНУ», як то було підписано під матеріалами, а вельми компетентні особи з адміністративно-викладацького складу УжНУ. Для чого потрібні були ці пасквілі «невідомим героям»? А для того, мабуть, аби примусити професора Сливку піти нарешті на пенсію. Адже недаремно злива злих публікацій з’являється саме тоді, коли Володимиру Сливці виповнилося 60 років. Отож він мав повне право на заслужений відпочинок, про що і сам ректор говорив досить відверто. Але все ж на пенсію Володимир Юлійович не пішов. Ось тоді і почалося цькування…

І навіть це можна було б визнати за випадковий збіг, якби не ще одна цікава деталь. У «Правозахисті» з’являються публікації, які, з першого погляду, нічого спільного ні з університетом, ні з ректором просто не мають. Але це – лише з першого погляду. Адже мовилося в цих публікаціях про «злочинну діяльність» приватних медичних фірм «Анна» та «Асклепій». А ці фірми фактично належали членам родини покійного ректора. І в університеті цей факт був чудово відомий, що й викликало неминучу хвилю пліток, чуток та побрехеньок щодо «сімейного бізнесу» покійного ректора. Можна лише здогадуватися тепер, як болісно це вдарило по психіці покійного ректора, який ніколи не був фанатом «золотого тільця».

Крім того, «Асклепій» та «Анна» були тісно пов’язані з фармацетивчними структурами мукачівського комерційного монстру «Барва», який фактично був фінансовою та організаційною базою «Нашої України» на Закарпатті. Саме зі складів одного з підрозділів «Барви» одержували медикаменти «Асклепій» та «Анна». І ще ніхто не спробував з’ясувати, якого роду медикаменти брали ці фірми на «Барві». Адже люди, знайомі з роботою «ректорських» фірм, розповідали, що на фармацевтичні склади до Мукачева машини з «Асклепія» й «Анни» їздили чомусь лише пізнього вечора. А темрява, як відомо, добрих справ не приховує… Чи знав щось покійний ректор про ці дивні зв’язки? Напевно ж, що знав. І тим болючішою мала бути для нього «публіцистична атака» зі сторінок «Правозахисту». Так це було, чи не так? Чи дійсно під дахом медичних фірм та під прикриттям бездоганної репутації ректора творилися якісь приховані й непевні діла? Чи, можливо, родина покійного ректора потрапила у якусь залежність від своїх бізнес-партнерів з табору колишньої опозиції? Можливо, але… невідомо.

Проте з’ясувати всі ці «пікантні» деталі мало би професійно проведене слідство, а не аматорське «журналістське розслідування», яке більше схоже на звичайнісіньке збирання пліток. Принаймні, слідству необхідно було б з’ясувати, хто саме надавав інформацію «Правозахисту» про діяльність медичних фірм родичів покійного ректора. Адже інформація подібного роду не могла надходити до газети пана Тємнова з кабінетів колишньої ОДА або офісу СДПУ(о). Там її просто не знали. Та й дуже важко повірити в те, що керівник ОДА Іван Різак звернувся б по допомогу до редактора саме тієї газети, яка напередодні президентських виборів 2004 року виборів щедро поливала брудом владу, самого екс-губернатора і партію соціал-демократів. До речі, „чорнуха” про університет публікується у „Правозахисті„ і нині, хоча Іван Різак уже кілька місяців не є губернатором Закарпаття. То хто ж справжній замовник компромату у „Правозахисті”?

Натомість, про діяльність медичних фірм ректорської родини чудово знали їхні бізнес-партнери з Мукачева. Однак, на цю обставину також не звернули увагу офіційні органи слідства… Керівник слідчого відділу прокуратури міста Ужгорода пан Михайло Данча чомусь цілком задовольнився «поясненням» пана Тємнова, що «наїзд» на керівництво УжНУ йому нібито «замовив» екс-губернатор області Іван Різак. А сьогодні той же пан Тємнов публікує вже нові «звинувачення»: ректора довели до самогубства… співробітники СБУ, які нібито організували таємне стеження за професором. Але про колишні «медичні дослідження» своєї газети пан Тємнов і цього разу мовчить, як партизан на ворожому допиті.

Однак це не єдина «зона мовчання» у справі розкриття таємниці загибелі ужгородського ректора. Цілковитою мовчанкою колишні опозиційні, а нині провладні газети з табору «народно-помаранчевої демократії» обходять і тему кількох останніх візитів до покійного ректора деяких «вождів» нещодавньої «революції». Про те, що за кілька днів до трагедії ректор мав зустріч з колишнім «есдеком», народним депутатом Іштваном Гайдошем голосно кричали всі «помаранчеві» видання. Згадав про цю зустріч і журналіст В. Мартин (Я. Галас) у своєму «розслідуванні». Згадав він і про те, що до ректорату якось навідувався ще й один із заступників губернатора області. Хоча нічого дивного чи підозрілого в тому, що представники офіційних органів влади зустрічаються з керівником найбільшого в області колективу, начебто і немає, але пан Мартин-Галас робить із цього несподіваний висновок: ці зустрічі – доказ «тиску» влади на покійного ректора. Довели, мовляв, до самогубства.

І знову парадокс: варто було лишень народному депутату Іштвану Гайдошу оголосити про свій вихід з СДПУ(о) та вступ до фракції О.Мороза, як про всі звинувачення та підозри на його адресу «шукачі правди і справедливості» раптом негайно забули. Виходить, що головним «злочином» Гайдоша було членство в СДПУ(о), а зовсім не ота зустріч з покійним ректором Сливкою? Виходить, що так… Адже нині ніхто не викликає пана Іштвана Гайдоша на допити, не вимагає від нього жодних пояснень, не згадує в пресі. Цікаво, а якби Іван Різак взяв та й вийшов з лав партії соціал-демократів, що було б? Точніше, чого не було б? А не було б, мабуть, ні абсурдних підозр, ні брудних звинувачень, ні допитів, ні арешту…Нічого цього просто не було б!

І можливо, лише тоді слідчі нарешті згадали б, що саме напередодні трагедії професора Сливку настирливо шукав у ректораті… народний депутат Ратушняк. Як розповідали співробітники ректорату журналістам деяких закарпатських газет, пан Ратушняк декілька разів навідувався до УжНУ, шукаючи ректора. Навіщо? Невідомо нікому, бо причин своїх пошуків пан Ратушняк не пояснював.

Але газети розповідали про те, що саме напередодні трагедії, у неділю, Володимиру Сливці зателефонував лідер обласного підрозділу «Нашої України», народний депутат України і нинішній губернатор Закарпатської області пан Віктор Балога. Пан Віктор попросив покійного ректора зустрітись із Сергієм Ратушняком. Навіщо? Це також невідомо. Але цілком можливо, що панове нардепи намагались переконати ректора стати на бік «Нашої України». Не виключено, що для тиску на ректора застосовувалися і оті вірогідні бізнес-зв’язки його родичів з комерційно-політичним кланом пана Балоги.

Звісно, ми не знаємо, що відповів їм ректор, якщо така бесіда дійсно відбувалася того травневого вечора, але, як розповідає пан Володимир Мартин (Яр.Галас) ректор тієї ночі майже не спав. А наступного ранку його знаходять з ножем, застромленим в груди. Результат цієї трагедії виявився негайно: розгніваний колектив Ужгородського національного університету майже одностайно став під помаранчеві прапори опозиції. А якби не сталося тієї загадкової смерті? Якби професор Сливка залишився живий і здоровий? Що ж… Скоріше за все, професор Сливка не допустив би перетворення свого колективу у «бойовий загін революції».

Отже, виходить, що несподівана і загадкова смерть ректора Сливки була ВИГІДНОЮ виключно «помаранчевим бунтарям», а не команді колишньої влади. Це уже доконаний факт. Але нікого з офіційних та добровільних «дослідників» трагедії професора Сливки чомусь не цікавить ота таємнича зустріч в будинку покійного ректора. Мовчать про неї і панове Балога з Ратушняком, хоча журналісти, дізнавшись від деяких співробітників правоохоронних структур про зустріч напередодні трагедії, ще минулого літа вимагали від нардепів пояснень. Пояснень досі немає. Та й ніхто вже цих пояснень не просить. Навіть прокуратура, яка нібито розслідує причини таємничого «самогубства».

Але не варто, мабуть, обмежувати життя такої людини, як Сливка, рамками самих лише політичних чи університетських інтриг. Так, доктор Сливка був видатним науковцем і успішним керівником університетського колективу. Так, він був депутатом Закарпатської обласної ради на протязі багатьох останніх років. І в цій раді, до речі, пан Володимир Сливка був лідером не опозиції, а саме ПРОПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ більшості (мова, звісно, про часи Президента Кучми). Але доктор, професор, ректор, депутат і громадський діяч Володимир Юлієвич Сливка мав ще й приватне життя, про яке нині чомусь навіть не згадують професійні слідчі та самодіяльні «дослідники». І як у будь-якої людини, це приватне життя покійного ректора складалося і з приємних, і з неприємних, болісних смуг. Ми не хочемо пхати носа до родинних таємниць покійного ректора, але деякі обставини його смерті викликають, щонайменше, подив і певну розгубленість. Ще більший подив викликає той факт, що ці дивні обставини пройшли повз увагу слідства як минулого року, так і тепер. Про які обставини йдеться? А ось про такі.

Пригадайте слова В. Мартина (Галаса), що ми їх цитували на початку нашої розповіді: дружина покійного ректора вранці пішла на роботу, залишивши вдома хворого чоловіка. Але чи так це було? Адже навіть у закарпатських газетах минулого травня з’явилися свідчення очевидців про те, що того трагічного ранку ректор Сливка БУВ НА РОБОТІ, а додому повернувся лише через кілька годин.

Сталося так, що того трагічного ранку ректора шукала співробітниця однієї із закарпатських газет, яка заочно вчиться в УжНУ. Але у приймальні вона зустріла одного з проректорів, який повідомив дівчині, що професору Сливці щойно подзвонили з дому, і він поїхав туди. Зауважте, ця розмова відбулася ще ДО ТОГО, як стало відомо про трагедію в помешканні професора Сливки. Отже, говорити неправду чи щось приховувати від студентки проректору просто не було потреби.

Таким чином є певні підстави вважати розповідь про те, що ректор того ранку залишився вдома на самоті, віч-на-віч з хворобою та пригніченим настроєм, є, м’яко кажучи, неправдивою. Ректор був на роботі, а додому повернувся лише тому, що хтось викликав його туди телефонним дзвінком. Хто і навіщо? НЕ – ВІ – ДО – МО!!! Бо слідство нааіть не намагалось з’ясувати цей факт, який повністю заперечує версію «самогубства». Не міг покінчити самогубством життя чоловік, який щойно був на роботі, роздавав вказівки підлеглим, щось планував на майбутнє.

До речі, навіть народний депутат України, досвідчений лікар-психіатр Сергій Шевчук стверджує, що ВРАНЦІ самогубств практично не буває ніколи. Паро це доктор Шевчук докладно розповідає у мережі Інтернету. Хто бажає, може перевірити сам. Але ж смерть Володимира Сливки сталася саме вранці!

Незрозумілим залишається і той дивний факт, що Володимиру Сливці зателефонували саме з його ж домівки. Адже, якщо вірити розповіді дружини покійного, яку навів у своєму дослідженні пан Мартин-Галас, нікого у помешканні ректора в той час просто не могло бути. Пані Наталя Сливка була на роботі, а ректор, виявляється, в ректораті. А хто ж телефонував покійному ректору? Собака?.. Адже пан Галас, посилаючись на розповідь вдови, стверджує, що пані Сливка знайшла свого чоловіка у ванній кімнаті, коли ПОВЕРНУЛАСЬ додому з роботи. Окрім непритомного ректора в особняку НІКОГО не було. Чи все ж був хтось такий, про якого родичі пана Сливки просто не хочуть ні згадувати, ні розповідати слідчим та журналістам? Щось є незрозуміле і таємниче в цих різних версіях подій того трагічного ранку. Але з’ясовувати цю таємничість повинні не журналісти…

Інша незрозуміла деталь, про яку всі свідки чомусь вперто мовчать, незрозуміла поведінка родичів загиблого ректора. Так, наприклад, пан Мартин-Галас пише, посилаючись на слова родичів ректора, що першу допомогу покійному намагалися надати члени його родини, а «швидка», мовляв, приїхала вже запізно: «Скорая» (которая довольно долго не приезжала) доставила его в реанимацию областной больниц ы».

Але це також, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Як розповідали лікарі «швидкої допомоги», вони прибули негайно, як лише одержали виклик з помешкання покійного ректора. А прибувши до будинку небіжчика, лікарі побачили, що навколо непритомного ректора метушаться члени його родини – також досвідчені лікарі. Чоловік сестри пані Сливки, який також намагався надати ректору допомогу, — один з найдосвідченіших лікарів-реаніматорів області. Словом, біля помираючого професора знаходились далеко не дилетанти, а досвідчені лікарі, професіонали, які просто ПОВИННІ були розуміти всю небезпеку ситуації, що складалася. І тут відбувається щось НЕЙМОВІРНЕ! Родичі Володимира Сливки, досвідчені медики, протягом досить довгого часу просто НЕ ПІДПУСКАЮТЬ ДО ПОМИРАЮЧОГО ПРОФЕСОРА ЛІКАРІВ «ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ». Про це згодом лікарі «швидкої» з обуренням розповідали журналістам однієї із закарпатських газет. Та й до обласної лікарні непритомного ректора доправили не на машині «швидкої», як пише пан Мартин-Галас, а на автівці родича-реаніматора.

До речі, міліцію, СБУ чи прокуратуру повідомили про жахливу трагедію лише медики обласної лікарні, куди привезли вже майже мертвого ректора. Але НІХТО З РОДИЧІВ, які знайшли пораненого в будинку і тривалий час були біля нього, навіть не подумав зателефонувати в міліцію. Чому? Шок, викликаний страшною трагедією? Можливо…

Але цілком можливо і те, що родичі покійного ректора з якоїсь причини просто приховують реальні обставини загибелі професора Володимира Сливки. Чому? Що приховують ці свідки від слідства та громадськості уже навіть не Закарпаття, а України? Чого або кого боїться поважна родина?

Відповіді на всі ці запитання може дати лише кваліфіковане слідство. Але в такому слідстві нині, здається, не зацікавлений вже ніхто із «нових можновладців» держави. Їх цілком влаштовує версія «самогубства» відомого науковця, нібито «доведеного» до відчаю колишньою «бандитською владою». Слідство ця «версія» також, здається, влаштовує Адже не треба шукати гіркої і непростої правди, досить «призначити вбивцями» тих, на кого тицьне пальцем нинішня «помаранчева влада»…

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com