Туризм
Наші новини

І одна на всіх Перемога

“А нам нужна всего одна Победа. Одна на всех, мы за ценой не постоим…” Вони за нею й не постояли, за ціною, що зростає з кожним роком от уже 60 років. А чи зростає вона, ціна Перемоги, про яку зараз можуть розповісти одиниці очевидців і тисячі теоретиків? Так вже ми влаштовані, що зараз ми про неї знаємо краще, ніж вони, що нюхали запах пороху й бачили агонію друзів.

Ще б, адже ми - діти кінця ХХ століття - надивилися нетлінних американських блокбастеров про те, як було там, під Сталінградом. Або під Києвом. Американці знають все, вони бачили на власні очі, який він, ворог у воріт. Вони рік у рік рятують своїх рядових Райанів і вчать нас любити життя, тому що воно - прекрасне. Прекраснеа завдяки їм, які, звичайно ж, виграли Другу світову…

Ще ми читали дивні викривальні документи, знайдені тими, хто в архівах поховав здоров’я, щоб викрити тих, хто на фронті поховав себе.

Ми знаємо, які вони - ці штрафбати, і який була дідовщина тоді - у далекому 1943-му. Ми знаємо, які були недбайливі полководці в нас і який договір уклав Сталін з Гітлером. Знаємо ми й те, що війну ту можна було виграти зовсім малою кров’ю, та й фашисти - вони адже теж люди, і насправді треба було з ними не воювати, а мирно здатися, щоб жили ми зараз добре, сито, як нормальні капіталісти, а не комуністи, що не відбулися.

Знаємо, тому що нам так зручно знати. Тому що не ми там були й не ми захищали свою Батьківщину. Знаємо, тому що так зручно для своєї совісті - раз у рік відзначити свято, випити й поговорити про те, як було 60 років тому, а потім забути ще на один рік.

А от вони, ті, які насправді знають не з американських фільмів і емігрантських пасквілів, які насправді боролися не за гроші й не на чужій території, а за Батьківщину й за свою, справжню свободу, вони воліють не згадувати. І на питання: «Розповідайте, як там було», з посмішкою відповідають: «Краще тобі не знати…»

Щороку вони з гордістю дістають свої медалі, з любов’ю начищають їх і виходять у люди. Ті, які можуть виходити…

Нерідко їм пропонують продати бойові нагороди, адже пенсії ледь вистачає на хліб і молоко, але ж потрібні ще ліки й іноді щось більше, ніж просто хліб. Але вони скоріше вмруть із голоду (в окопах це доводилося робити не раз), ніж продадуть Орден Слави або Бойового Червоного Прапора.

Вони знають, що потім, коли вже не зможуть побачити черговий День Перемоги на землі, їхні нагороди однаково продадуть. Але це буде потім, а зараз ордена й медалі ще послужать. Послужать нагадуванням про те, що колись їхня кров і подвиг оцінювалися не в гривнях або доларах…

Зараз вони радісно зрушені, адже про них знову згадали. Держава, що переглядає їхній подвиг, переписує історію заново, все-таки згадала. Вони чекають додаткових 100 - 200 гривень, на які зможуть накрити стіл і запросити гостей. Вони чекають параду, щоб нехай і в телевізора, але взяти участь у святі, такому важливому.

Вони радіють запрошенням у ресторан на вшановування, адже вони зможуть надягти свої бойові ордени й знову відчути себе переможцями. Через 60 років.

Вони, як діти, радіють безкоштовним хвилинам, які вони зможуть витратити на те, щоб подзвонити в чужу вже країну й почути голос товариша, з яким боролися за волю держави, якої вже немає.

День Перемоги для них - ще один день народження. Для тих, хто дожив. Адже тоді вони народилися заново, тоді вони отримали право жити, а не право вмирати за те, щоб ми зараз жили. У вільній країні.

60 років достатньо, щоб виросло не одне покоління й щоб загубилася не одна могила невідомого солдата. Але 60 років - це занадто мало для того, щоб забути подвиг. Найпростіший людський подвиг, аналогів якому складно знайти… Та й чи потрібно?

Рубрика: Культура
Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com