Уф… Слава всім сорока святим, літо нарешті перевалило за екватор і взялося досить активно котитися до заходу. От якби ще не це жахливе сонце! Відкриваєш очі — а воно вже тут. Мерзенна розпечена куля нахабно заглядає у вікно, безсоромно сліпить яскравими променями, змушуючи покірно мружитися й заважаючи насолоджуватися першими подихами свіжого молодого ранку.
Поніжитися під ковдрою не виходить. Спекотно. Сьома ранку, а вже спекота! Підскакую з ліжка, як з розпеченої сковороди, з розмаху вляпуючись у новий день.
Вулиця. ВОНО знову тут! Посміхаючись, дивиться з неба, і все піддає й піддає жару. Просочуюся в маршрутку. Це — не маршрутка. Це іспанська камера тортур! Духота. Майка прикипіла до тіла. Доторкнувшись до сусіда, різко відсмикую руку. І як він живе з такою температурою тіла? Мізки плавно закипають. Пасажири з виразом всесвітньої муки на обличчях методично обмахуються газетами…
Випадаю з маршрутки. До роботи довгих 500 метрів. Ноги потопають в асфальті… Ну нарешті, офіс! Довго стою під кондиціонером. Робота? Яка робота в таку спеку?! Графіки? Які графіки?! Приходьте восени.
Холодний чай. Кайф! Температура тіла поступово знижується до безпечного рівня. Включаю комп’ютер. Глючить. Йому, бідолазі, теж не позаздриш. Спека-а-а! Упорався. Заклично заморгали вікна «аськи». Тягну час. Ворушитися лінь. Спілкуватися — тим більше. Слухати радісні вигуки друзів на тему, що нарешті настало літо? Це вище моїх сил… Уважно вивчаю карту світу. Особливо ту частину, де Скандинавія. Везунчики! А може, попросити погодного притулку в Лондоні?
Обід. Вийти на вулицю? Ну ні! Краще помру від голоду, ніж покину охолоджену милим буркітливим кондиціонером кімнату.
Пропонують сходити на каву. З глузду з’їхали! Заливати в себе в таку спеку цю розпечену рідину?! Ну ні! Краще вже заснути прямо на роботі. Нехай звільняють… Запрошують на пиво. Холодне. Увечері, у темний прохолодний підвал. Інша справа!
Пізній вечір. Будинок. Холодний душ. Ти — мій друг, о брате офісного кондиціонера! Дивлюся в ніч, яка щедро обдаровує вологою прохолодою. Добре! Але вже через кілька годин знову прокинеться ВОНО… Настрій ні до чорта… Спати? Ризикнемо. Духота… Комарі…
Включаю комп’ютер. О, натхнення! Привіт, заходь. Де ж ти вдень валандалося? Спекотно вдень, кажеш? Розумію, розумію…
Хто взагалі сказав, що ТРЕБА любити літо? Спітнілих чоловіків, тепле пиво й це брудне замучене місто. Невже не можна зробити так, щоб за весною, цією передвісницею спеки, ЙОГО покоївкою, відразу йшла осінь? Мила, ласкава, сира осінь… А після неї чудова, нехай навіть трохи сльотава, зима.
Радіо бурмоче, що завтра обіцяють бурю й проливні дощі! Йес! ВОНО переможене! Зловтішно посміхнувшись небу, мирно засинаю.
Ранок. Нескінченно приємний ранок! У вікна стукає синій дощ. Виходить, не обдурили синоптики!
Прихоплюю парасольку. Перестрибуючи через калюжі, поспішаю до маршрутки. Посміхається перехожий. У мене є однодумці!
Офіс. Комп’ютер. «Аська». Здрастуйте, рідні! Попрацювати? Без проблем! Що, це все? Давайте ще, не соромтеся!
Ну коли там уже обід? Сходити на каву? Звичайно! Тільки не в підвал, а під парасольки улюбленої відкритої кафешки.
Вогкувате, чудесне повітря. Умите місто. Я люблю його таким. Із блискучими сірими дахами й віддзеркаленнями симпатичних, злегка хмурих будинків у чорних калюжах. Свинцевими хмарами, які пливуть над метушливим мегаполісом. Із проливним дощем. З вітром, що задерикувато куйовдить волосся.
Гм… На завтра знову обіцяють сонце. Що ж. Нехай трошечки побуде літо, потерпимо. Тим більше порадує дощовий вересень, який вже замаячів на обрії. Тримайтеся, однодумці! У місті буде осінь!
