Туризм
Наші новини

Дурості особливо великих розмірів

“Проколи в бізнесі” - книга з такою назвою вийшла в Лондоні. У ній зібрані історії про те, як вигідні на перший погляд угоди оберталися крахом. З безлічі помилок і прорахунків ми вибрали ті, які сталі можливі виключно через людську дурість.

Щоденники Гітлера

6 січня 1980 року колекціонер нацистської атрибутики часів Третього рейха Фріц Штайфель показав фоторепортерові журналу Stern Герду Хайдеманну 100-сторінковий зошит фашистського партійного щоденника з ініціалами “А.Н.” на обкладинці, наполовину пописаній тремтячим почерком, - поперемінно то олівцем, то чорнилом. Датувалися записи січнем-червнем 1935 року. Штайфель сказав репортерові, що автором щоденника є Адольф Гітлер, а в людини, якій належить цей раритет, є ще третій том Mein Kampf. Всі ці цінності, за словами Штайфеля, перебували в розпорядженні якогось генерала із НДР, а посередником в угоді виступав брат цього генерала.

Хайдеманн особисто зустрівся з “братом генерала” Конрадом Куйау й доповів керівництву Stern, що 27 зошитів щоденника Гітлера генерал продасть по 85 тисяч німецьких марок за штуку, а третій том Меin Каmрf - за 200 тисяч німецьких марок.

Здавалося б, неможливо повірити, що десь у Східній Німеччині 35 років перебував невідомий особистий архів Гітлера. Але повірити дуже хотілося: сенсація ж бо колосальна. Керівництво Stern дало добро, і Куйау (зрозуміло, ніякого брата в нього не було в спомині) сів писати щоденники за покійного фюрера, одержуючи гонорари негайно й по твердій ставці. Як потім з’ясувалося, Хайдеманн із кожних 85 тисяч клав собі в кишеню по 30 тисяч німецьких марок.

Писав Куйау довго, майже три роки, і набив собі на цьому руку. У всякому разі, два експерти-історики, Х’ю Тревор-Роупер і Девід Ірвинг, підтвердили справжність щоденників. І хоча було добре відомо, що через цілий букет нервових патологій Гітлер, починаючи з 30-х років, практично нічого не писав власноруч, після висновків авторитетних фахівців перестав вагатися навіть Руперт Мердок, з яким уже велися переговори про англійську версію публікації.

Грім гримнув буквально напередодні початку публікацій “щоденника Гітлера”. 22 квітня 1983 року експерти відкликали свої висновки про справжність щоденників. Мердок, який, у принципі, нічого не втрачав, дав команду друкувати. У Stern теж почали публікацію.

А паралельно вибухнув грандіозний скандал. 6 травня були отримані остаточні висновки незалежних експертів-криміналістів про підробку почерку Гітлера й про те, що папір “щоденників” містить відбілювач, якого до війни не існувало в природі. У 1984 році Куйау й Хайдеманна судили. Першому дали чотири з половиною роки, а другому - чотири роки вісім місяців в’язниці. За пред’явленим їм позовам - у цілому на шість мільйонів німецьких марок - можна оцінити втрати Stern. Хоча злі язики говорили тоді й продовжують стверджувати дотепер, що насправді Куйау покарав Stern більш ніж на 19 млн. німецьких марок.

Ейфелева вежа на злом

У березні 1925 року міжнародний авантюрист богемського походження Віктор Лустіг прочитав в одній з паризьких газет замітку про те, що Ейфелева вежа перебуває в жахливому стані й міська влада подумує про її демонтаж.

Лустіг відразу зняв номер “люкс” в отелі Crillon і запросив туди п’ятьох великих торговців металобрухтом. Представився він їм заступником міністра пошт і телеграфів, а те, що приймає їх не в міністерстві, пояснив суворою таємністю предмета обговорення. Лустіг запропонував їм закритий тендер на демонтаж Ейфелевої вежі. Своєю жертвою він намітив єдиного серед запрошених дільця із провінції Андре Пуассона. Під час другої зустрічі в отелі - уже тет-а-тет - Лустіг натякнув Пуассону щодо хабара. Запевнений довірою чиновника, Пуассон виписав чек. Лустіг, вибачившись, вийшов на хвилинку - і зник разом з казковими планами обігу Ейфелевої вежі в гору металобрухту. Найцікавіше, що Пуассон нікому не поскаржився на шахрая: йому було соромно.

Алмази у Вайомінгу

В один з літніх днів 1872 року в Bank оf California у Сан-Франциско зайшли два чоловіки. Один назвався Філіпом Арнольдом, інший - Джоном Слеком. Вони вручили касирові сумку із проханням потримати її трохи, поки вони сходять чого-небудь випити. Коли обшарпанці вийшли з банку, касир заглянув усередину - і кинувся до свого боса Вільяма Ральстона. У сумці лежали необроблені алмази.

Коли агенти Ральстона, обшаривши всі питні заклади Сан-Франциско, нарешті знайшли друзів-старателів, з’ясувалося, що Арнольд і Слек відкрили алмазне родовище “більше, ніж Кімберлі”. До речі, вони були не проти продати його кожному, у кого вистачить грошей. Ральстон, природно, не повірив їм на слово й послав з ними до “нового Кімберлі” свого гірського інженера Девіда Колстона. Єдиною умовою Арнольда й Слека було те, що інженера вони довезуть до місця із зав’язаними очами.

Через три тижні Колстон повернувся із пригорщею справжніх алмазів. Отут уже Ральстон проковтнув наживку й почав діяти. Він видав старателям 50 тисяч доларів готівкою, поклав на їхнє ім’я ще 350 тисяч і пообіцяв частку в прибутках, як тільки почнеться промисловий видобуток алмазів. У частку із власниками “нового Кімберлі у Вайомінгу” побажали ввійти барон Ентоні Ротшильд, герой громадянської війни генерал Джордж Макклеллан і ювелір Чарлз Льюїс Тіффані.

У Вайомінг відправилася нова партія інспекторів із зав’язаними очами. Коли Арнольд і Слек зняли з них пов’язки, ті ледь не осліпли від блиску алмазів, які встеляли все навколо. Серед алмазів, як краплі крові, полум’яніли рубіни.

Ральстон збожеволів від жадібності й запропонував першовідкривачам 700 тисяч доларів відступного за права на землю. В іншому випадку він погрожував почати тривалий позов у суді й розорити їх. Арнольд і Слек, важко зітхнувши, погодилися прийняти гроші.

Друзі недарма відвідали якийсь час назад Європу, де вбухали всі зібрані ними 35 тисяч доларів у дорогоцінне каміння. Потім вони акуратно розклали алмази на купинах у вайомингському степу, де, як багато разів говорили Ральстону геологи, немає й бути не може ніяких ознак залягання кімберлітових трубок.

Слек зі своєю часткою кудись зник, Арнольд пішов по стопах Ральстона й заснував свій власний банк у Кентуккі. Що ж стосується Ральстона, то він втратив довіру серйозних кредиторів, і в 1875 році його Bank of California лопнув.

Рубрика: Бізнес, Культура
Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
    Пишіть на andsale@hotmail.com