Туризм
Наші новини

Розмова з дружиною найвидатнішого мукачівського письменника Юрія Мейгеша

Чомусь цiнити людину у нас починають пiсля смертi. Можливо, тому, що вона вже переступила межу вiчностi i нiкому посеред дороги не стане. Мукачево мало єдиного письменника, який сягнув всеукраїнське визнання. Юрiй Мейгеш — один з трьох закарпатських прозаїкiв (поруч з Iваном Чендеєм та Михайлом Томчанiєм), чия творчiсть вивчається у курсi української лiтератури другої половини ХХ столiття. Про його твори захоплено вiдгукувалися такi корифеї, як Павло Загребельний, Юрiй Мушкетик, Володимир Яворiвський. А вiн жив своїм тихим, малопомiтним життям у провiнцiйному Мукачевi, де почувався не зовсiм затишно, i писав книжки — фiлософськi за змiстом, новаторськi за формою. Чи вiддасть колись мiсто борг людинi, яка прописала Мукачево на лiтературнiй мапi України?

— Панi Марiє, ваш чоловiк мав специфiчнi стосунки з Мукачевом.

— Вiн не любив це мiсто, бо воно дуже зрусифiковане. Це його весь час пекло. А Юрко був свiдомим українцем. Нiколи нi з ким не хотiв говорити не iнакше, як по-українськи. Навiть у Москвi так розмовляв. Його хотiли обрати головою Руху чи кандидатом у народнi депутати Верховної Ради, але вiн не погоджувався. Йому був ближчий Ужгород. Там вiн учився в учительськiй семiнарiї, в унiверситетi, мав широке коло знайомих.

“Чому Мукачево? Бо обласнi чиновники порахували, що в Ужгородi й без мене тiсно. Працюючи вчителем у Зняцевi, почував себе вiдiрваним вiд свiту, в якому жили люди, що могли б менi щось пiдказати. Та в Мукачевi, на жаль, я не знайшов те сприятливе середовище, яке шукав. Бiдне все-таки наше мiсто на лiтераторiв. Тим бiльше на маститих”.

— Чому ж ви не переїхали до обласного центру?

— Я була проти. Iльницький (перший секретар обкому— авт.) дуже хотiв, аби Юрко перебрався до Ужгорода. Казав: “Невже дружина боїться, що ми тут їй не знайдемо роботу?” А я просто не любила Ужгород. У Мукачевi я вчилася, стiльки рокiв уже прожили. Менi вже тут краще, нiж у рiдному селi.

Питає Iльницький: “А як ви живете?” А чоловiк йому розповiдає, що дiлиться зi мною одним столом, бо квартира маленька. То опiсля видiлили ось це помешкання.

— Пан Юрiй був конфлiктною людиною?

— Нi, нiколи. Вiн завжди уникав конфлiкти. Навiть дозволяв себе у тi часи принизити, але все носив у собi. Скiльки разiв приходив з роботи знервованим! Несправедливу критику дуже важко переживав. Не мiг нi спати, нi робити.

— Пригадуєте ситуацiю, коли “зарiзали” вже готову його книжку “Марш людей”?

— Вiн дуже тiшився, що роман уже на виходi. У нього навiть залишився один сигнальний примiрник без оправи. Ужгородський цензор заявив, що таке випускати не можна. I весь готовий тираж пустили пiд нiж. Юрко прийшов додому чорний. На цю книжку вiн покладав великi надiї. А потiм “Комунiст України” розгромив його повiсть “Сьогоднi i завжди”, яку, наприклад, дуже високо оцiнив Павло Загребельний, а закарпатськi колеги висунули її на здобуття Шевченкiвської премiї. I раптом партiйний iдеолог М.Шамота камiнь на каменi вiд неї не залишив.

— Як пан Юрiй це перенiс?

— Цiлий рiк абсолютно нiчого не писав. Та ще й бiдкався. А я кажу: “Та хто тобi не дає працювати? Пиши!” Менi здається, що i моє слово часто було для нього розрадою.

— А як ви ставилися до його творчостi?

— Я читала його твори ще вiд першої сторiнки рукопису. Скiльки вiн написав за день, стiльки я й прочитала. Потiм вiн почав ховати сторiнки. Але я все одно знайшла i прочитала (смiється).

Проте я не любила вмiшуватися в його задум. I вiн це цiнував.

— I поради не давали?

— Давала, але вiн вiдказував, що я не розумiюся. Мовляв, вiн творить для людей розумних. Але чи всi тi, що читають, розумнi? Кажу: “Ти пиши для масового читача, а не для вибраних, якi тобi будуть рецензiю готувати. Пиши, щоб простiй людинi лежало до душi. Чому є такi книжки, що ними зачитуються i старi, й молодi?” Вiн тiльки махне рукою, але я вiдчувала, що iнколи на мою думку зважає.

А коли прочитала повнiстю “Стихiю”, то кажу йому: “Юрку, не знаю, чи спiвпадуть мої враження з поглядами великих людей, але це твоя найкраща книжка”. У видавництвi її вiдразу взяли до друку i незабаром визнали найкращим українським романом 1985 року. Потiм говорю чоловiковi: “Бачиш, я все-таки не будь-який читач, а знаючий”.

“Вростав у мукачiвську атмосферу важкувато, як саджанець у кам’яницю, та якось прижився, хоч Ужгород, де вчився, й досi ближчий. Тепер уже й самота не так дошкуляє. Звик до того, що вийду на вулицю, обiйду центр, так нiкого не зустрiвши, з ким вiдвести душу, повертаюся до газет, журналiв, книг. Живе людське спiлкування повнiстю замiнює голос радiоприй-мача, телевiзора”.

— Чи вважаєте, що Юрiй Мейгеш був належно поцiнований у Мукачевi?

— Менi здається, що вiн мiг i бiльшого заслужити. Юрко багато робив, але тихо, без зайвого галасу. А в нас — хто бiльше галасує, той i на поверхнi. Коли його висунули на здобуття Шевченкiвської премiї, вiн одразу сказав, що iнших кандидатiв бiльше знають, i з ними йому змагатися буде важко.

Знаєте, чимало залежить вiд влади, її ставлення до творчих людей. Добре, якщо вона розумiє, що такi люди формують iм’я, обличчя мiста. А коли ми приїхали до Мукачева, то трапилася така iсторiя. Два роки ми микалися по чужих кутках, а обiцяного житла все нема. При тому, що я отримувала на роботi 310 карбованцiв, а за квартиру ми платили 350. Це для нас було дуже дорого.

Пiшов Юрко до секретаря мiськкому партiї Кравцова. А той питає: “А хто ви такий?” — “Письменник”. — “Я щось про такого не чув”. А чоловiк йому каже: “Та досить шкода, що на такiй посадi ви не знаєте єдиного мукачiвського письменника”. Бо тодi ще й Луку Дем’яна у Спiлку не прийняли.

— Як пан Юрiй потрапив до Америки?

— Вiн очолював закарпатську органiзацiю СПУ, мав дружнi вiдносини з Юрiєм Мушкетиком, Володимиром Яворiвським, Павлом Загребельним. Останнiй керував спiлкою письменникiв, цiнував творчiсть чоловiка, то й запропонував його кандидатуру для тримiсячної поїздки в Нью-Йорк на сесiю Генеральної Асамблеї ООН.

Але як вiн не хотiв їхати! В останню хвилину хотiв вiдмовитися. Знайома лiкарка каже: “Добре, я вам напишу такий дiагноз, що ви не поїдете”. Ми всi його вмовляємо: “То ж шаленi грошi коштує лише один квиток туди й назад. А тобi все обiйдеться задармо, за державнi кошти”. Друзi його переконують: “Юрку, та iз закарпатцiв лише один Iван Туряниця був на першiй сесiї Генасамблеї ООН. Ти будеш другий — вже на 36-й”. Тепер минула 51-ша сесiя, а бiльше нiкого не було.

— З якими враженнями приїхав?

— Тодi не дуже хотiв говорити, бо ще був СРСР. Боявся, що можу десь проговоритися. Казав, що якщо хочемо бути цивiлiзованим народом, то треба працювати. Його пучило, коли бачив, що людина за холодну воду не береться, а все вимагає вiд iнших. Таким треба в нетрях жити.

Увесь час слiдкував за нашим двором, хоча у будинку шість квартир. Не ганьбився прибирати, з ножем викорчовувати бур’яни.

— Як вiн вiдпочивав?

Був дуже домашнiм. Купимо путiвку в санаторiй, приїде, два днi побуде i рветься назад. Любив повторювати, що бiльшого раю нема, як удома. Вiдпочинком для нього було читання. Був начитаною людиною, хоч себе таким не визнавав. Тут для нього недосяжним авторитетом височiв Павло Загребельний, який володiє винятковою ерудицiєю.

“Чекаю весну. В прямому i переносному значеннi: теплу весну вистражданої вiками долi українського народу i реальну весну, щоб впрягтися в селянськi турботи на клаптику землi, яку для солiдностi називаю дачею. Селянин я до самих кiсток: радiю, коли бачу гарнi плоди своєї працi-вiдпочинку. Зриваєш дорiдне гроно, яблуко чи якийсь запашний овоч i переживаєш таку насолоду, немов береш у руки свiжий вiдтиск оповiдання”.

— Чим жив в останнi роки?

— Дачею. Вiн отримував велику насолоду вiд роботи на нiй. Я тепер читала його щоденники, то вiн кожну дрiбничку описує. Пише, що, мабуть, мав бути селянином. Бо все-таки любить землю, годувальницю нашу. У нас була дуже гарна дача, оброблена. Здавалося, що вона вся потопає у квiтках — ромашки, троянди, мальви, хризантеми, айстри, гвоздики, гладiолуси. Дачники коли йшли поруч, то заходили подивитися.

А тепер йдуть, питаються: “Що з цими людьми? Чи не повмирали?” Запустiла наша дача. Як захворiв, так ми i перестали їздити.

Панi Марiя витирає сльозу. А ми ще довго розглядаємо фотографiї, i перед нами знову стелиться життя цiєї незвичайної пари — учительки й письменника, Iнтелiгентiв з великої букви.

Редакцiя “Старого Замку” вiтає Марiю Юрiївну Мейгеш

з 75-рiччям i бажає їй довголiття та здійснення всiх мрiй!

Олександр ГАВРОШ, Ужгородське бюро “Старого Замку”

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com