Туризм
Наші новини

Закарпатець, який заснував у Чикаго музей

Василь Качуровський — людина-загадка

Iм’я цiєї людини нiчого не скаже широкому загалу. Прожив вiн тихе i скромне життя. Але на таких людях i три мається свiт. Бо за зовнiшньою непоказнiстю ховалися тонка i чутлива душа, вiддане серце, гострий розум. Василь Качуровський був серед тих, хто у 1939 роцi пiдставив своє плече юнiй Карпатськiй Українi. Вимушений емiгрувати до США, вiн i там не зрадив своїй дiяльнiй натурi, заснувавши Український iнститут модерного мистецтва.

Олександр ГАВРОШ,
Ужгородське бюро “Старого Замку”

Вiдомостi про його життя доволi скупi, бо сам Василь Качуровський не любив про себе розповiдати. Народився вiн 13 березня 1904 року, як це не дивно, в Америцi, в родинi закарпатських заробiтчан. Заробивши грошей, батьки повернулися в рiдне Нове Давидково, де i розпочалося свiдоме життя пана Василя. Пiсля закiнчення народної школи вступив до Мукачiвської торгiвельної академiї. Тут вiн пройшов нацiональний гарт, залучаючись до “Пласту”, самоосвiтнiх об’єднань, хорового та драматичного гуртків.

Пiд час навчання у Вищiй торгiвельнiй школi у Празi захоплюється рiзними видами мистецтва, вiдвiдує рiзноманiтнi мистецькi акцiї та подiї. Пiсля повернення додому працює в ужгородськiй фiлiї мiської ощадкаси Праги. Приятель та цiнитель творчостi багатьох закарпатських художникiв.

У 1938-1939 роках вiдряджений урядом Августина Волошина радником у представництво Карпатської України у Празi. Вiкентiй Шандор, голова представництва, згадує про iнженера Качуровського у своїх спогадах 20 разiв. Вiн переважно вiв переговори з празькими чиновниками про фiнансово-господарське життя Карпатської України. Йому також було доручено справу надзвичайної важливостi — створення Крайового банку (доти на Закарпаттi були лишень фiлiї чеських та словацьких установ).

Таких квалiфiкованих експертiв було дуже мало серед українцiв Закарпаття. Тому кожен із них був на вагу золота для молодої автономiї. Адже, крiм високого професiоналiзму, цi люди ще й були сповненi почуттям патрiотизму та любовi до Срiбної Землi.

Окрiм того, Василь Качуровський виконував й iншi важливi доручення Представництва Карпатської України у Празi. Наприклад, неодноразово з таємними дорученнями їздив до Августина Волошина в Хуст.

По закiнченнi Другої свiтової вiйни, знаючи, що його чекає в СРСР, емiгрував до США. (Двоюрiднi брати i сестри були репресованi комунiстичним режимом). До виходу на пенсiю працював на вiдповiдальнiй посадi в чиказькому банку. Очолював “Карпатський Союз” (закарпатське земляцтво) у Чикаго. В 1971 роцi разом з однодумцями заснував Український iнститут модерного мистецтва, що покликаний пропагувати Україну у свiтi.

Iнститут став центром українського культурного життя в Чикаго. Тут проводяться виставки митцiв української дiаспори, музичнi фестивалi, лiтнi школи дитячого мистецтва, концерти сучасної камерної музики, лiтературнi вечори та лекцiї з мистецтвознавства. Дiє школа вiльного танцю. Проводиться й наукова робота, зокрема, видаються монографiї.

Український iнститут-музей за тридцять рокiв отримав таке визнання, що нинi твердо стоїть на ногах, а влада Чикаго вважає за доцiльне його фiнансово пiдтримувати.

Василь Качуровський також займався живописом та скульптурою. Його роботи є i в колекцiї музею. З метою культурного самозбагачення об’їздив галереї Європи та Японiї. Мав свою оригiнальну життєву фiлософiю. Здiйснив багато пожертвувань, в тому числi i на пам’ятник Тарасовi Шевченку в Ужгородi.

В останнiй раз вiдвiдав Закарпаття в серединi вiсiмдесятих. У свої поважнi роки видерся на Невицький замок, вiдвiдав Ужгородську картинну галерею, музей Ф.Манайла тощо.

Цьогорiч з Чикаго надiйшла сумна звiстка, що 4 травня на 97-му роцi життя Василь Качуровський вiдiйшов у вiчнiсть. За тиждень до смертi багато згадував рiдне Закарпаття, Нове Давидково та молодi роки. “Повiдомте землякiв, що старий Василь Качуровський прощається з ними. Ми стрiнемося на долинi святого Йосафата”, — просив знайомих.

Тож виконуємо волю невтомного подвижника української справи i прощаємося з ним вiд рiдної землi. Був вiн один iз тисяч закарпатцiв, розсiяних пiсля вiйни по чужинах. Але таки прийшов додому у пам’ятi вдячних нащадкiв. Бо життя — коротке, а мистецтво — вiчне.

Iз листів Василя Качуровського

Листи адресованi Василеві Герзаничу, вiдомому в областi освiтянину, який завiдував облвно та ужгородським мiськвно. Родовiд пана Василя сягає просвiтянської родини Лацаничiв, вiдомих дiячiв Карпатської України. Iз паном Качуровським перебуває у родинних стосунках. Наведенi уривки взятi iз приватних листiв, люб’язно наданих для друку “Старому Замку”.

В. Качуровський.

30.1.91

“…Я радiю з кожного наступного дня. Перетворюю звичайнi буднi на святочнi, щоби життя було радiснiшим i величнiшим. Читаю досить багато, а для забави подеколи дещо малюю. Живу собi тихенько i тiшуся деякими подiями в Українi. Процес повного вiдродження потриває ще досить довго, але все йде до кращого”.

17.7.92

“…Про обставини в Українi ми тут досить добре знаємо. Поки що є там великi труднощi. Україна дуже зрусифiкована. Тиск з Москви не перестає, а наростає. Росiянам важко погодитись, що вони вже не пани в Українi пiсля стiлькох вiкiв панування. З Україною вони втрачають не тiльки територiю, але й присвоєнi собi кiлька столiть нашої iсторiї. Бо iсторiя ясно показує, хто властиво є старшим братом. А це їх дуже болить.

У нас на Закарпаттi поки що вiльно буяють вороги нашого народу. Але на мою думку, це перехiднi речi. Головне для нас, що дiється в Києвi. А ось такi периферiйнi справи залагодяться пiзнiше. Попри всi труднощi, не треба втрачати надiї. Поволi, поволi, на цей раз вiдновлення нашої самостiйностi таки завершиться успiхом”.

4.4.95

“…За Горбачова я був коротенько в Києвi i бачився з директором Музею українського мистецтва М.Романишином. Тодi я не знав, що вiн наш земляк. Я оглянув деякi виставки, що проходили в той час у Києвi, але менi не дозволили навiдати митцiв в їхнiх робiтнях. Хоч я про це всюди клопотав.

Я знав особисто тих учителiв Романишина, про яких ти згадуєш. Пригадую, що Ерделi намалював був дуже гарний портрет Августина Волошина, розмiрiв десь 120 см на 150 см в синявих кольорах. Не знаю, що потiм сталося з тим портретом, бо нiякої згадки про нього нiде не знаходив. Вiд Бокшая я мав невелику картину гуцула, яку залишив в Ужгородi разом з деякими iншими працями, коли евакуював перед приходом мадярiв.

Федiр Манайло був моїм добрим приятелем. Вiн студiював у Празi. Потiм ми зналися десь пiвтора року в Ужгородi у 1937-38 роках. Манайло був тихою, лагiдною людиною. З наплечником сходив декiлька разiв усю нашу Верховину. Пiзнiше я довiдався, що виставка Манайла в Києвi була поштовхом для створення славного фiльму “Тiнi забутих предкiв”.

З Федором Манайлом ми планували поставити десь на околицi Ужгорода гуцульську хату, причому все мало бути в чистому, оригiнальному гуцульському стилi. Деякi частини меблiв я дав виготовити пiсля його рисункiв. Досить простi, тяжкi дубовi меблi, одекорованi гуцульською рiзьбою.

Дуже тобi дякую за твою пропозицiю написати дещо про мене. Але про мене нема що писати. Я завжди жив тихим життям, досить вiдокремлено. Постiйно цiкавився мистецтвом. Адже це збагачує життя людини.

З музичною та образотворчою культурою я познайомився ближче пiд час тривалого життя в Празi. Iз Закарпаття я виїхав по закiнченню середньої школи, i окрiм короткого побуту в 1937-38 роках, я там не жив. З теперiшньої генерацiї мене там нiхто не знає.

Мiй приятель Вiкентiй Шандор докучав менi на 80-рiччя та 85-рiччя, аби я розповiв дещо з мойого життя. Але я не люблю, щоби про мене писали”.

17.10.95

“Як працює пошта у вас, видно з того, що лист до тебе йшов 10 днiв, а вiд вас — 5 тижнiв. I на жаль, так є з усiм господарським життям. I потриває це ще довгенько, поки наведеться якийсь порядок. На чiльних мiсцях всюди залишилися переважно старi люди, яким добре жилося при комунiстах, i вони не зацiкавленi щось мiняти. А хоч би й була добра воля, то бракує знань для нового господарського укладу.

Iсторiя створила парадокс, що на початку постала вiльна держава Україна, а тепер йдуть пошуки українцiв. Це наслiдок тристалiтнього московщення України.

…Однi iмена авторiв картин, якi ви бачили в Українському iнститутi модерного мистецтва чи в мене в хатi, нiчого вам не дадуть. Треба знати дещо про iншi їхнi працi. Усi вони є українцями чи хоча б українського роду. Серед них такi, як П.Колiсник, Р.Костинюк, Ж.Гнiздовський, В.Коломiєць, О.Коверко, скульптор Михайло Урбан.

Якщо я подеколи бавлюся i малюю, то не даю нiякої назви тим малюнкам чи скульптурам. Я не маю жодних претензiй бути митцем, але бавитись можна. Кожна людина має свої зацiкавлення. Мене цiкавить мистецтво. Але для заробiткiв я студiював економiку й банкiвство. I в цiй галузi працював, як у Празi, так i тут, в Чикаго. Але своїх грошей нiколи не мав багато. Зате збагатив своє життя, присвячуючи увагу мистецтву — лiтературi, музицi та малярству.

На старi роки й сам зачав розтирати барви на полотнi чи паперi. Проте багатство музики для мене перевершує всi iншi форми мистецької творчостi. Вона промовляє безпосередньо, просто i сильно до душi людини.

Ще одна рiч, яка мене цiкавить, це релiгiя. До цього мене пiдштовхнули самi попи. Українськi священики разом з українськими євреями нiколи не заступалися за iнтереси нашого народу, а завжди пiдтримували пануючий державний режим. На Закарпаттi вони були i досi залишилися мадяронами, а на Українi — росiянами.

Маю багату лiтературу на тему релiгiї — про iндуїзм, буддизм, коран та християнство. Але не так легко не пiдкорюватись авторитетовi жоднiй свiтовiй релiгiї i шукати свою власну дорiжку до Бога. Проте вже самi цi пошуки вельми збагачують душевне людське життя. Людина стає дуже покiрною перед мiстеричнiстю Всесвiту.

5.12.95

“…Бiля мене нiбито все в порядку. Значить, ще на ногах i поволi ходжу по свiту. А як людина не квапиться, то бiльше всього бачить. Проїжджаючи великими дорогами швидким автом, мало що можна побачити.

Переважно сиджу вдома. Читаю, слухаю добру музику, займаюся господарством. Але це не якесь монаше життя, бо завжди є контакти з рiзними людьми. Приїжджають з України рiзнi митцi та мистецтвознавцi. Привозять деяку нову лiтературу про образотворче мистецтво. Розповiдають, що там дiється в Києвi у мистецькому свiтi”.

Липень, 96

“…Земляк Iван Сарвадiй, повернувшись iз Закарпаття, принiс менi листи вiд знайомих, рiзнi журнали та газету “Карпатський голос” за травень-червень 1995 року. Спочатку я старався залагодити справу з листами, тож вiдклав усе iнше. Потiм почав поволi розглядати дуже дрiбно друковану пресу. Трудно для мене читати такий дрiбний друк. А цим тепер грiшить переважна бiльшiсть видань в Українi. Читаючи тiльки бiльшими буквами заголовки статей, я помiтив рисунок з мене, зроблений Юрiєм Скорупським на скору руку. Тодi вже присiв i поволеньки-поволеньки перечитав твоє звеличування мене.

Видно, дало тобi немало труду позбирати звiдкiлясь рiзнi iнформацiї з мого життя. Бо коли б ти звернувся до мене, то я би тобi вiдмовив. Я й досi є того погляду, що час присипає усе попелом забуття, i нам треба змиритися з цим фактом. Тим паче все скоренько затихає довкола пересiчної людини, що пройшла життя хоч чесно, але тихо i непомiтно.

Мене дуже цiкавить, де i як ти зiбрав усе те, що написав. Дорогий приятелю, сядь i прозрадь менi дещо з тайн твоїх розшукiв”.

20.4.99

“…Микола Бандусяк звертався до мене двiчi, аби я подав свiй життєпис, але я керувався словами Євгена Плужника:

“Благоговiй. Сядь нишком — i сиди.

Бо зайвий звук, найменший кожен порух

Змете усi твої слiди

Легкi, немов тисячолiтнiй порох”.

Тож, я нiчого Бандусяковi про себе не вислав.

Назагал в людинi панує бажання пережити в деякiй формi свою смерть. Але й могутнi єгипетськi пiрамiди поволi розвалюються. То все є марним. Наше життя на землi, як частина вiчно рухливого космосу, скороминуче i ледве помiтне, як зблиски на хвилях рiчки. Тiльки якоюсь творчiстю фiлософа чи митця людина переживає смерть.

Знав я тут, в Чикаго, одну дуже розумну людину — лiкар, полiтик, публiцист. Але минуло вiд його смертi щойно 15 лiт, i вже мало хто його пам’ятає…”

Про Закарпаття
Міста та селища
© Рідне Закарпаття: Ужгород, Мукачево, Хуст
Пишіть на andsale@hotmail.com