Так все таки, чим пан Дядченко влаштовував вищестояще начальство, якщо до сьогодні зберіг свою посаду? Крім названих “позитивних якостей” у Віктора Олександровича є ще одна - “замилювати очі”. У випадку, коли економіка, сільське господарство і освіта району у катастрофічному стані - “замилювати очі” дуже важко. Але “талант першого фальсифікатора району” переміг і в цьому випадку. Визначаються два-три контрольних показники, за якими найбільше оцінюють і “б’ють” район, і стараються будь-якими способами їх виконати.

Можна виступати по обласному телебаченню і переконливо брехати, як йому, тобто пану Дядченку, вдалося “знести” 27 млн. штук яєць, незважаючи на те, що єдина птахофабрика в районі – Макарівська – повністю знищена. Можна вихвалятися іншими досягненнями в сільському господарстві, не зважаючи на те, що майже 60 відсотків всієї продукції району дає одне СТОВ “Завидівське”.

Але головний наш герой ніде не розповідає, як за рахунок скромної зарплати голови райдержадміністрації йому вдалось побудувати особняк на 1000 квадратних метрів і цегельну огорожу висотою 2 метри та довжиною 0,5 кілометра. І як завдяки виборцям з угорських сіл Мукачівщини пану Дядченку вдалось в 1994 році стати головою Мукачівської районної ради.

“Золотий вік” для багатьох “істинних комуністів” розпочався майже зразу після відомих серпневих подій 1991 року, коли була заборонена Компартія Радянського Союзу. За декілька місяців “зникли” майже всі фінансові та майнові надбання партії. Як гриби після теплого літнього дощу почали виростати просторні котеджі, виникати солідні приватні фірми, банки, біржі. Кожен, хто зберіг своє місце при державній “кормушці”, почав її інтенсивно “об’їдати”, мало думаючи про те, чи буде що-небудь у цій “кормушці” завтра. Не минула “зла доля сія” і Мукачівський район.Розпочав шалену активність і голова Мукачівської районної ради, а потім і Представник Президента Віктор Дядченко. Терміново, за чисто символічну ціну, Віктор Олександрович викупає автомобіль ГАЗ-24 “Волга”, яким ще зовсім недавно користувався перший секретар райкому партії Юрій Гомба. Таких “дрібниць” з процесу “ліквідації” компартії України можна назвати багато. Кожен з “істинних комуністів” ліквідовував її по-своєму. Правда, “ліквідація” в стилі пана Дядченка мала досить своєрідний характер. Але на автомобіль – це ще не реальні готівкові гроші. Для їх отримання розробляються багато різних варіантів, наприклад повеневий або ковбасний. На жаль, Закарпаття топило не тільки в 1998 та 2001 роках, але і в жовтні 1992 року. Облдержадміністрація для ліквідації наслідків стихії виділяє 500 млн. купоно-карбованців Мукачівському району, які терміново за розпорядженням пана Дядченка переводяться невеликій приватній комерційній структурі “Едельвейс”, якої зараз природі вже не існує. (Не плутати з поважною загальновідомою мукачівською фірмою, якою керує Петро Басараб). Як кажуть - “кінці в воду”. Цікаво, для чого офіційно була використана названа сума? Правохоронні органи так і не змогли дати відповідь на це питання. Про районне споживче товариство та Товариство мисливців та рибалок при Мукачівському гарнізоні теж не забув наш Віктор Олександрович. Правда, сума тут скромніша - лише 3 та 5 млн. карбованців.

Але “недруги” теж не сплять. Після серії публікацій в місцевій та республіканській пресі про “фінансову діяльність” першої особи району в 1996 та 1997 роках компетентні органи зацікавились і паном Дядченком. Добре зацікавились. Довелось відповідати. Пишуться пояснювальні записки, наприклад, такого змісту: “Внаслідок стихійного лиха в 1993 році при повені було зруйновано дамбу на озері мисливського господарства в районі урочища “Полігон”. В результаті під загрозою затоплення виявилося село Ліскове (Форнош) і навколишні угіддя. Розпорядженням районної адміністрації була виділена допомога в розмірі 5 млн. карбованців”. Отже, питання будівництва дамб Віктора Олександровича “цікавили” ще в 1993 році. Але названу суму жителі Форноша бачили так, як власні вуха.

Зовсім недавно Мукачівська райдержадміністрація зареєструвала дві приватні бізнесові структури: ПП “Ленар” та ТзОВ “Форум”. Два скромні малі підприємства, що в них може бути цікаве? Їх вже в районі зареєстровано кілька сотень. Але в даному випадку ми маємо декілька особливих прикмет. Якщо переглянути список засновників “Форума”, то можемо зустріти ряд близьких пану Дядченку прізвищ. З першого погляду особливого нічого нема. Адже це загально прийнята практика в нашій державі. Але є одна цікава особливість – підрядилось мале підприємство “Форум” постачати продукти харчування ще в деякі діючі в районі дитячі садки. Коли подивишся на ціни в накладних, наприклад, на ковбасу, то очі на лоб ледь не вилазять. Таку дорогу ковбасу можна зустріти хіба що в найшикарніших ресторанах. Правда, якість цієї ковбаси близька до якості “собачої радості”.

“Злі” язики розповідають, що Віктор Олександрович регулярно організовує для себе і собі потрібних людей безплатні бенкети в кафе “В саді” (с. Ключарки), господарем якого є власник ПП “Ленар” пан Л. Невже господар кафе такий щедрий? Звичайно, ні. Просто, ПП “Ленар” підрядилось забезпечувати за рахунок держаних коштів вугіллям школи району.

Куди дивиться контрольно-ревізійний відділ райдержадміністрації і відповідні структури облдержадміністрації? Зрештою, правоохоронні органи? Чому, як того вимагає законодавство, не проведено тендер?

Як бачимо, за останні роки переведення грошей з місцевого бюджету у власну кишеню удосконалились.

На селян було накладено продподаток зерном, молоком і м’ясом, який не знімався аж до створення колгоспів. За невиконання штрафували. Скільки ж сімей залишилось без хліба! Так і угорські фашисти не поводились з закарпатцями. В 1947 році в селі розпочалася колективізація. В 1948 році навесні у Великих Лучках було створено 5 колгоспів: Леніна, Сталіна, Хрущова, Ілліча та Шевченка.

- Дитячі і юнацькі серця сприймали післявоєнні події більш гостріше, ніж дорослі? І це, мабуть, і призвело до особистої трагедії?
- Так. Добре пам’ятаю, у Великолучківській сільраді завжди сиділи військові, які пильно стежили, щоб навантажені мішки з зерном відправлялися на Мукачівський вокзал. До 1950 року у Великих Лучках арештували 25 “ворогів народу”. Учителів Петра Януту та Михайла Габовду розстріляли. У багатьох моїх однокласників, а я тоді вчився в дев’ятому класі, зародилась ненависть до сталінського режиму. Створюємо молодіжну організацію. На жаль, іуди знайшлись і в нашому середовищі. 25 травня 1948 року, одразу ж після випускного вечора, було арештовано 8 випускників школи. 14 липня заарештували і мене, позбавили волі на 25 років. 4 грудня 1954 року я був звільнений достроково, а в березні 1955 року – реабілітований. У 25 років у мене почався наступний розділ життя.

НА ВОЛІ

- Ви майже сім років поневірялись сталінськими таборами. Як зустріло Вас село після довгих років розлучення?

- По всякому. Приїхав я зі своїм побратимом Іваном Лукечою додому 15 грудня 1955 року. Нас ніхто не зустрічав. Коли підходив до Великих Лучок зі сторони Страбичова, то звернув увагу: вздовж вулиці Широкої хліви напіврозібрані, або зовсім немає. Питаю в одного лучанина: “А де хліви? Що, селяни розібрали на паливо?” У відповідь чую: “Хліви?.. Та якщо б тільки! Тут забрали все – землю, худобу, ще й налякали, що коли не вступимо в колгосп, то будемо там, де й ти був”. Вдома батько лежав у ліжку хворий. Вся рідня зустріла мене дуже радо. А у Великолучківській сільраді нічого не змінилось. Сиділи при владі ті, хто вважав нас ворогами народу. Були терміново скликані партійні збори, на яких було винесено рішення: за кожним колишнім зеком закріпити члена партії і стежити за кожним його кроком.

- Тим не менше Ви закінчили середню школу, а потім і Київський державний університет.

- Допоміг мені тоді завідуючий райвно Балецький. У 25 років я продовжив навчання у 10 класі. Мені поталанило, познайомився з дівчиною, яка вчителювала в Новолучківській семирічній школі, Крамничкою Марією. Під час навчання в 10-у класі, в листопаді 1955 року, ми з нею розписалися. Це був найщасливіший день у моєму житті… Вона не подивилась, що я був політв’язнем, пішла на ризик, хоча мала хлопців з вищою освітою, членів партії. Виростили і виховали двох дочок – Тетяну, яка зараз працює доцентом в Ужгородському університеті, і Валерію, яка працює директором Великолучківської ЗОШ І-ІІ ступенів, маємо прекрасних зятів і онуків. Дякуючи моїй порадниці і опорі в житті, Марії Василівні, я зумів закінчити історико-філософський факультет Київського університету. Я все це детально описав у книзі “Опалені долі”, яка вийшла з друку в 2000 році у видавництві “Патент” при фінансовому сприянні Християнсько - Народної Спілки Закарпаття (Віктор Бедь).

ВЧИТЕЛЬ, ІСТОРИК, ЕТНОГРАФ, ФІЛОСОФ

- Коли Ви почали писати свої книги?

- Писати я почав одразу після звільнення. Напишу учнівський зошит і сховаю на горищі. Надіявся, що колись зможу розповісти всю правду про нашу історію, про сталінські табори.

- У Вас, я бачу свій погляд на історію нашого краю?

- “Моя історія”, якщо її можна так назвати – це історія, яка пройшла через моє серце. Це гіркі спогади репресованих у 30-ті та 50-ті роки як закарпатців, так і вихідців інших місць Західної України, які нині проживають на Закарпатті. З історії відомо, що на Закарпатті в березні 1939 року Карпатська Україна була потоплена в крові угорськими гонведами. Карпатських січовиків не брали в полон, а масово розстрілювали, топили в Тисі. Закарпатський народ віками страждав під ярмом чужоземців і бачив свій порятунок тільки у возз’єднанні Закарпаття з Радянською Україною. Після визволення рідного Закарпаття Червоною Армією, НКВС продовжили справу угорських гонведів – полювання на січовиків Карпатської України. І знову тисячі патріотів були розстріляні та кинуті в сталінські табори.

- Хто зібрав плоди боротьби 1939-1991 років за незалежність України в Закарпатті?

- Як говорив на урочистому зібранні в Ужгороді в 1996 році з нагоди Дня Незалежності України Микола Бандюсяк, колишній політв’язень, “до влади прийшли комуністичні вишколованці, а справжніх борців “викинули на смітник”. Колишні політв’язні після дострокового звільнення не зраджували своїй державі, не фарбувались у червоний колір, а після 1991 року – у жовто-блакитний, під яким стали одержувати високі державні нагороди, проводити урочисті зібрання”. Дійсно, як у відомій політичній говірці: “Зміни задумують ідеалісти, здійснюють герої, а плоди цих змін дуже часто пожинають непорядні люди”. Після невдалого державного перевороту в 1991 році порядні комуністи зазнали гоніння,… а “непотопляємі” компартадміністратори знайшли надійний дах іншої партії, яка хоче бути “керуючою і направляючою” не тільки в нашій області, але і у всій Україні. Не хочу щоб історія повторилась, хоч і під іншою вивіскою.

- Ваше важке, складне і суперечливе життя виробило у Вас, на мою думку, і певну життєву філософію?

- В таборі я ніколи не думав про щось краще. Коли несподівано прийшла воля, про неї я вже перестав думати. Пригадую один випадок з табірного життя. Нас, новоприбулих, розмістили в одному з бараків, який напередодні підготували. Швидко знайшов місце на нижніх нарах. Під голову поклав дерев’яну валізу, на яку прилаштував фуфайку, і ліг відпочити. Незабаром заходить Юрко Варга, мій земляк, однокласник, з яким ми були засуджені за однією справою. Він подав мені руку, і ми сіли напроти моїх нар на сусідні. Не встигли ми й слова сказати, як тут верхні нари разом з людьми провалюються на мою валізу з такою силою, що мою б голову розтрощило б на шматки. Ми з Юрком перезирнулись. Так що це - доля? Що тобі суджено, того не минути.

- Коли зародилась у Вас думка зайнятись історико-етнографічним дослідженням рідного села і, частково, деяких інших населених пунктів області?

- Ще коли навчався в школі. Однак по-справжньому взявся за цю справу в 1959 році, коли став студентом Київського університету. Великі Лучки - чи не найбільше село на Закарпатті. За часів Австро-Угорщини його навіть називали мезевварошом (польовим містом). Вивчав архівні, писемні документи, розпитував бувалих односельчан, старожилів про житлові, господарські споруди, техніку будівництва, фольклор, одяг, звичаї… Свої дослідження частково публікував в газетах та журналах. Під час перепису населення в кінці 50-тих років їздив Рахівщиною, вивчав весільні обряди. З часом мої дослідження ми разом з донькою Валерією підготували до друку, і дякуючи активній і спонсорській допомозі деяких патріотів нашого краю, видали історико-етнографічне дослідження “Великі Лучки”.

ПІСЛЯМОВА

Закінчилась наша розмова з шанованою людиною у Великих Лучках, людиною, яку не зламали важки роки життєвих випробувань, а навпаки, зробили її мудрішою, добрішою, - з Федором Рубішом. Не нажив він багато матеріальних благ. Найбільше його багатство - це любляча і дружня сім’я. І зараз, у свої сімдесят років, Федір Федорович повний творчих планів і замислів. Готує до друку історичне дослідження “Мараморош-Сиґетський процес (відродження православ’я)”, разом з донькою Тетяною, кандидатом біологічних наук – книгу “Лікарські рослини навколо нас”. А ще скільки задумів у голові! Побажаємо нашому шанованому земляку творчого оптимізму на довгі роки життя.

В наш час всюди чуємо одне і те саме – біднота, безгрошів’я, безробіття, безлад в державі, всі злодії, повна недовіра до владних структур і так далі. А на питання, як ці негаразди подолати, чуєш стереотипну відповідь: “А що я, рядовий громадянин, можу зробити?” І на цьому закінчуються всі сподівання на краще. Це повна капітуляція перед самим собою. Ми вже до того зневірилися у своїх громадянських моливостях здійснити зміни на краще, що це межує з повною деградацією людської свідомості. Причиною такого стану, на мою думку, є недостатння національно-політична свідомість, або і повна її відсутність, нерозвинуте почуття гордості за свою націю, за свою Батьківщину. У багатьох із нас ще все живе раб, який готовий служити хоч якому чужинцеві-зайді. До того ще треба додати морально-духовну деформацію, виховану роками московсько-більшовицького пануваннями. Не цінуємо свою рідну мову і з легкої руки переходимо на “общепонятний язик” співрозмовника.

Ми готові виїджати в закордони за шматком хліба, але не ставимо питання в категоричній формі, щоб мати роботу і достойну оплату за неї вдома. Можна продовжити перелік наших бід, та одне можна сказати ствердно – ніхто нам не допоможе, крім нас самих.

Тепер ми стоїмо перед історичною можливістю конституційним шляхом змінити все на краще. Це вибори 31 березня, які стануть вирішальним для кожного із нас і України в цілому. Добре треба подумати, за кого віддати свій голос. Ми вже пережили не одні вибори, коли виборців задобряли принизливими подачками, дешевими поросятами та пустопорожніми безвідповідальними обіцянками. Потрібно обрати депутатів до всіх рівнів Рад, а особливо - до Верховної Ради - патріотів, професіоналів, людей чесних, які вже в минулому за короткий час довели свою здатність міняти ситуацію на краще.

Велику помилку роблять ті виборці, які не хочуть зовсім голосувати, виявляючи тим уявний протест. Навпаки, треба голосувати, щоб порядні депутати були в більшості у Верховній Раді і вже приступили до наведення порядку у державі.

Люди чесні, не пропустіть шанс поліпшити своє життя. Наші нащадки оцінять це належно.

Сільські підприємці спільно відновлюють дорогу до міста

Село Барбово, або Бородівка, нині знаходиться далеченько від Мукачева. Треба прохати трасою до Залужжя, і аж через Макарово можна потрапити в Барбово. Усього близько 25 кілометрів набігає. Таким маршрутом їздить і рейсовий автобус з села до райцентру. Але кожен барбівчанин знає, що до Мукачева відстань можна скоротити удвічі.

До війни і навіть до 1968 року Барбово було з’єднане з містом прямою дорогою з твердим покриттям. Довжина її навіть не сягала 10 кілометрів, але чеські дорожні служби закріпили за нею двох працівників. Однак наприкінці 60-х цей шлях сильно зруйнували танки, військові тут мали свій полігон, тому його закрили для проїзду. Коли почали будувати Пістрялівську РЛС, більшу частину дороги відновили “бетонкою”, сполучивши “монстр” із Шипкою. До Барбова залишалось якихось 4 кілометри.

Протягом цього десятиліття ні у кого з районного начальства “не доходили руки” на відновлення цієї дороги. Барбівчани пригадують, як обіцяли посприяти у її відновленні Медведчук і Суркіс, але обіцянка залишилась обіцянкою. Барбівчани оббивали пороги РДА, але марно, доки не взялися за це самі. Взимку цього року близько десяти місцевих фермерів на чолі з Йосипом Калоєм приступили до розчистки шляху. Ці чотири кілометри так заросли деревами та кущами, що вантажівці довелось шість разів за ними повертатись. Допоміг фермерам пальним місцевий німецький пастор Бурхард Ноґа.

“Зараз ми забираємо решту зарослей і засипаємо ями будівельним сміттям, - розповідає Йосип Калой. - Треба відновити мостки через дорогу, бо талі й дощові води її підмивають. Шукаємо екскаватор, щоб прочистити близько двох кілометрів сильно замулених рвів, і грейдер для вирівнювання дороги. А далі треба буде щебню, щебню і щебню. А там, може, і асфальтове покриття сплануємо”.

Фермер багато разів навідувався у райдержадміністрацію, щоб бодай випросити щебню на будівництво. Перед виборами ніхто не наважився йому відмовити, але й позитивної відповіді ніхто не дав. Попросили написати якесь відношення, і чекати. Але чекати, як відомо, ділові люди не люблять. Тому Йосип Калой сподівається, що у будівництві української дороги йому допоможуть… німці. “Я сподіваюся на допомогу одеського фонду “Розвиток”, який фінансується міністерством закордонних справ Німеччини. Можливо, залучимо місцеве СТОВ “Колос”, яке має техніку”, - з оптимізмом додає пан Калой.

Якщо план барбівських фермерів здійсниться, від центру села до центру Мукачева відстань становитиме лише 11 кілометрів. Єдине, що насторожує їх – що військову “бетонку”, яка не використовується, поступово розбирають. Раніше на ній було три ряди бетону, залишилось лише два, та й ті - під загрозою розбирання. То, може, районна влада подбає про збереження хоча б того, що їй дісталось від військових, якщо не спроможна вирішити питання барбівської дороги?

На СП “Фішер-Мукачево” люди одержують квартири за “дякую”, а обід вартує чашки кави

Чи багато зараз знайдеться в Україні спільних підприємств, які б вели- житлове будівництво й забезпечували за “дякую” своїх людей квартирами? Але Генеральний директор “Фішера” Антон Тефінталер перед створенням СП прийняв умови керівництва Мукачівської лижної фабрики і вклав у розвиток виробництва 5 мільйонів 500 тисяч доларів США. За останні роки вже третій 35-квартирний будинок здано в експлуатацію, і для робітників “Лижки” практично знято проблему житла. На СП “Фішер” звичайний робітник може отримати від 700 до 1000 гривень, а наприкінці року отримати ще й 120 гривень тільки за те, що не був на лікарняному, тобто беріг протягом року своє здоров’я. Минулого року підприємство придбало санаторно-курортних путівок на 30 тисяч гривень, щоб оздоровити тих, хто цього потребує. Тому грипують тут одиниці. На випадок епідемій підприємство для свого медичного закладу постійно закуповує антигрипозні препарати. Він оснащений найсучаснішим медичним обладнанням, лікувально-діагностичною апаратурою. Тут діє свій стоматологічний кабінет, а пломби виготовляються фотополімерним способом і не коштують робітникам жодної копійки. Як і транспорт, котрим довозять людей на роботу й додому. Обід у їдальні “Фішера”, як у старі часи, коштує 60-70 копійок. Крім того, кожний робітник безкоштовно отримує молоко. Сьогодні стільки коштує горнятко кави. Вже п’ятий рік робітники, які виготовляють знані у всьому світі лижі і ключки, не знають затримки з виплатою заробітної плати. До речі, вона у серпні 2000 року була підвищена на 20%.

На СП “Фішер-Мукачево” інвестування у робітника, його здоров’я, побут і умови праці є першочерговим завданням керівництва. Від цього залежить кінцевий результат роботи – якість продукції світової марки “Фішер”. Свої замовлення вже почали розміщувати тут інші відомі виробники лиж, як “Росіньйол”, “Саломон”, “Нордіка”.

Велика заслуга у цих, без перебільшення, вагомих результатах роботи підприємства Генерального директора СП “Фішер-Мукачево” Василя Рябича, який очолює фабрику з 1995 року. За трудові досягнення підприємства, на якому він працює вже 25 років, позаминулого літа Василь Андрійович був нагороджений орденом “За заслуги”.