15 та 17 лютого 2002 року о 18.00 у Закарпатському державному російському драматичному театрі відбудеться прем’єра рок-драми “СОБАКИ”, за п’єсою К. Сергієнка, Л. і А.Чутко. “…Що таке Людина? Це ти, я, вони. Людина - це… велично! У цьому - всі початки і кінці. Усе - в Людині. Все для Людини! Існує тільки Людина, все ж решта - діло його рук і його мозку.”

Лю-ди-на! Це звучить… гордо! Лю-ди-на! Треба поважати Людину. Не жаліти… не принижувати її жалістю, поважати треба! (З монологу пса Головастого).

Десь біля останньої автобусної зупинки, у ярку, мешкає зграя кинутих собак. У кожного з них колись була своя людина. У кожного пса - своя історія любові і зради, розкрита у гіркій сповіді про минуле, коли вони були комусь відданими і потрібними. Тут всі вони - нічиї, і тому вони - такі, і тому люди для них - вороги. І все, що вони мають, - це вожак Чорний, нездійснена мрія про заповітні дверцята, за якими “так добре собаки живуть”, та ярок, який не сьогодні - завтра засипають під будівництво нового мікрорайону. Чим більше підростають білі будівлі, тим менше життєвого простору залишається у собак і тим більше зростає неспокій в очкуванні того, що повинно статися.

У простій історії про братів наших менших ми побачили трагедію людської самоти, довічний конфлікт любові та ненависті, добра і зла, благородства та підлості, гордості та приниження. І не про самотність милих та сердитих обідраних істот іде мова, хоча і про їх самотність також, а саме про людську самотність.

Головною нам здалася драма людей, яких ніхто не любить. Наша вистава про покинутих, і це ми - люди, їх кинули… як собак! Рок-драма “СОБАКИ” - це пошук нових виражальних засобів нашого театру, які б впливали на аудиторію націлено. Ми спробували знайти саме ту мову, якою повинен володіти театр, якщо хоче бути почутим і збагненим своїм глядачем.

Усі наші зусилля спрямовані на створення незвичного сценічного світу. Гадаємо, що “СОБАКИ” це той світ, який запам’ятається надовго.

“Коли я зустрічаю дійсно гарну жінку, - писав Казанова, - то забуваю всі свої захоплення, живу та кохаю тільки її одну… ”

На XX міжрегіональний ювілейний конкурс краси “Карпатська легенда”, який днями пройшов в Мукачеві, з’їхалося 14 учасниць з Берегова, Мукачева, Виноградова, Вінниці та Києва. Всі вони винесли на осуд вимогливого журі свою красу. Протягом чотирьох етапів конкурсантки з ніжних україночок, циганочок, росіянок перетворювалися на турецьких бранок, гордих амазонок, чарівних фей у весільних сукнях. А щоб глядачі не сумували в перервах їх розважали танцями, піснями, показами мод, веселими гуморесками.

Та кожен конкурс має свій фінал з врученням призів, сльозами, квітами оплесками. Так, “Міс Едельвейс - Лего 2002″ стала Зоя Шпеник з Мукачева, “Міс Глядацьких симпатій” та “Міс Преса” повезла в Берегово Наталія Борисевич, “Міс Фотомодель” - Олена Прищепа з Києва, “Міс Топ-модель” - Людмила Кохан з Мукачева, “Міс Чарівність” - Вікторія Мороз з Вінниці. Першою “Віце-міс Карпат” стала Вікторія Лелич з Мукачева, а “Міс Карпат 2002″ - Кристина Герасим’юк з Виноградова, також вона була нагороджена титулом “Міс Віжибу”. Крім того, трьох конкурсанток - Кристину Герасим’юк, Вікторію Лелич та Анастасію Машіку запросили на конкурс “Міс Карпат 2002 “.

Свято стало можливим завдяки підтримці спонсорів: Василя Петьовки (ТОВ “Барва”), Олега Іщенка (Спілка підприємців Мукачівщини), Юрія Гецка (фірма “Віжибу”), а також фірм “Радіоконтакт”, СП “Фокус”, ТОВ “Едельвейс - Лего”, ТОВ “Котнар”, весільного салону “Герміна”,. ТОВ “ЗакарпатЕвро - Транс”, ТОВ “Нумінатор”, Мукачівської швейної фабрики та підприємців Олександра Перести і Олександра Немйо.

На зміну ранньофеодальним державам в Центральній Європі приходили різні форми монархій. Вони змінювалися потім незалежними республіками. І впродовж усіх цих століть Мукачівський замок, як і все Закарпаття та народи, що населяють цей регіон, зберегли найголовніше - почуття добросусідства, взаємоповаги і допомоги.

Наприкінці січня у Мукачівському замку відбулася міжнародна наукова конференція “Мукачівський замок в історії народів Карпатського Єврореґіону”, метою якої стали питання збереження духовної та матеріальної культури і поширення знань про минуле серед широких верст населення.

З привітаннями до учасників цього поважного зібрання виступили голова Закарпатської обласної ради Іван Іванчо, мер міста-побратима Мукачева Матесалки др. Дейнеш Сіладі та міський голова Мукачева Йосип Кулл. Останній, зокрема, сказав: “Від кожного з нас залежить збереження спадщини наших батьків і дідів. Минулого року Мукачівський замок відвідало біля 100 тисяч туристів. Тому приємно бачити на конференції представників туристичних фірм, які доклали до цього чимало зусиль. Багато заходів проводилося в замку для того, щоб він став справжньою перлиною і про нього знало якомога більше людей в Україні та за її межами. Є в історичному музеї замку книга відгуків, де можна прочитати враження відвідувачів. Та записані відомі для всіх нас прізвищами. Депутатський корпус та виконавчий комітет Мукачівської міськради робив і робитиме усе можливе, щоб наш замок був одним з най красивіших туристичних об’єктів Європи”.
Конференція розпочалася з огляду експозицій музеїв та картинних галерей замку, який провів директор Мукачівського істричного музею “Паланок”, заслужений працівник культури Василь Цигак. Представник Благодійного фонду Карпатського Єврорегіону Тетяна Пащенко відзначила, що ґрант Мукачівському замку наданий фондом не випадково. Проект реставрації замку має майбутнє, тому фонд сприятиме приверненню туристів в Мукачево, а це, у свою чергу, заохотить інвестиції у розвиток економіки міста.

Начальник управління з туризму та курортів ОДА Петро Хомик охарактеризував стан розвитку туристичної галузі Закарпаття, розповів про потенційні можливості музейних закладів та історичних пам’яток нашої області. А ставлення до середньовічних замків, на його думку, є візитною карткою кожної держави і міста, де вони знаходяться.

Члени угорської делегації, заступник регіональної комісії з туризму в м. Ніредьхаза др. Арпад Ганус та директор Сотмарського музею в Матесалці др. Ласло Черев’як зазначили, що Мукачівський замок займає важливе місце в історії Угорщини, тому збереження найтісніших туристичних контактів східних комітатів Угорщини із Закарпаттям має важливе значення для ділових і партнерських стосунків між державами-сусідками. Сьогодні угорська сторона пропонує турфірмам Закарпаття різні форми співпраці щодо задоволення рекреаційних запитів туристів з різних країн світу.

Тому виступи науковців американських університетів Андріани Гебі та Марти Бойко, які займаються розвитком туристичного бізнесу в Україні, викликали жваве обговорення представниками турфірм Мукачева і Ужгорода. Свої зусилля щодо просування Закарпаття як справжнього туристичного краю об’єднали такі туристичні фірми, як “Тиса”, “Екскурсія”, “Меридіан”, “Турне”, “Латориця”, “Камелія-тур” і усім відомий “Закарпаттурист”. Вони разом із міськрадою випустили туристичний путівник-довідник про Мукачево. Свою лепту у поширення інформації про туристичні можливості Мукачева і Закарпаття зробила форма “ПроКК”, яка відкрила у мережі Інтернету спеціальну веб-сторінку: www.zamokpalanok.mk.uz.ua.

Учасники конференції оглянули готельно-ресторанний комплекс “Зірка”, міські кав’ярні “Білий папуга”, “Трактир”, а також зробили екскурсію по Мукачеву і околицях.

Як зберегти дух старого міста?

Неповторна атмосфера Львова. Скiльки вже говорено i написано на цю тему, а все одно її важко збагнути. Хто не був у цьому мiстi, той нiколи не зрозумiє його чару.

Треба прогулятися вузенькими вуличками та збити ноги об старезну брукiвку, вiдчути подих давнiх кам’яниць, якi ще пам’ятають iталiйських, вiрменських та гебрейських купцiв. Треба постояти у нiмiй тишi серед польського костьолу чи послухати щебетання птаства на Личакiвському кладовищi. Попити кави у славнозвiсних львiвських кав’ярнях та насолоджуватися галицькою галантнiстю з її безчисленними “перепрошую” та “прошу пана”.

Львiв завжди був особливим мiстом. За Австрiї це була столиця коронної землi Галичини. У мiжвоєннiй Польщi вiн став центром богемного i культурного життя. Тут мешкали найцiкавiшi артисти, митцi, лiтератори. Втрата Львова для Польщi стала великим ударом. За Радянського Союзу у цьому мiстi знiмалися “Три мушкетери” та “Овiд”, бо за духом вiн найближчий захiднiй цивiлiзацiї. В незалежнiй Українi Львiв є центром модерної української культури.

Але дух мiста — це не тiльки сива минувшина, але й сучаснiсть. I якби львiв’яни не плекали мiф про своє мiсто, вiн, либонь, уже б розвiявся. Але його мешканцi мають дивовижний патрiотизм. I не тiльки умiють гучно захоплюватися, але й чорно працювати, аби Львiв мав неповторний шарм.

“ДЗИГА”

Серед тих, хто створює незабутню атмосферу цього мiста в останнi роки, особливо видiляється мистецьке об’єднання “Дзига”. У липнi 1993 року пiсля закiнчення усiляких революцiй Студентське братство Львова разом із вiдомими львiвськими митцями вирiшило взятися за культуру. Але не за масову, так звану “попсу” — спрощений та спримiтизований варiант музики, лiтератури чи кiно, а навпаки — утверджувати високе й передове мистецтво. Творити те, що називають витонченим смаком i стилем.

На початку їх було пiвтора десятка художникiв, письменникiв, музикантiв та й просто творчих людей. Очолив це “полiтбюро” органiзатор студентської голодовки у Києвi Маркiян Iващишин. Його кремезна статура, борода та розкуйовджена шевелюра вiдома, певно, усiм учасникам боротьби за незалежнiсть початку 90-х. Вiн i став директором мистецького об’єднання, подiбного якому нема в цiлiй Українi.

Нинi “Дзига” — це три клуби-кав’ярнi, салон-магазин, центр моди, виставковий i концертний зали, театр-студiя, радiо “Iнiцiатива”, Iнтернет-студiя тощо. “Дзига” — це книжки, каталоги, касети, компакт-диски, ефiр i сайт. Це членство в Європейськiй мережi культурних центрiв, розташованих в iсторико-архiтектурних пам’ятках. 8 рокiв iснування — це постiйний рух угору. I все без державної копiйки, на свiй страх i ризик.

Без “Дзиги” сьогоднi не можна уявити культурне життя Львова. За цей час проведено сотнi виставок, концертiв, презентацiй книжок та музичних вечорiв, фестивалiв, перформенсiв, театральних експериментiв та ще бозна-чого, що не вписується нi в якi жанри та напрямки. Iноземцi не вiрять, що таку силу-силенну акцiй можуть органiзувати i провести усього кiлька десяткiв чоловiк.

Назвемо тiльки деякi проекти. На акцiю “Нашi в мiстi” з’їхалося 42 поети, i Львiв став на два днi столицею європейської поезiї. “Вогнi великого мiста” — це альбом вiршiв Кiплiнга, Гарсiа Лорки та Поля Елюара пiд оригiнальну музику львiвських музикантiв. “Ковальська iмпреза” — це гул молотiв у центрi княжого мiста, вiдродження ковальського мистецтва, про яке нинi нагадують хiба витонченi залiзнi брами. “Гранди опери, балету та мистецтва” — це гастролi та майстер-класи для львiвських студентiв найiменитiших свiтових зiрок. (В Ужгородi — Таня Буланова, у Львовi — Гiдон Кремер, Володимир Крайнєв, Роман Вiктюк чи Володимир Гришко. Вiдчуваєте рiзницю?).

Славнозвiсна галерея “Дзиги” розташована у тупику вулицi Вiрменської, в примiщеннi колишнього Домiнiканського монастиря. Це мiсце резиденцiї останнього ката середньовiчного Львова. Кажуть, вiн постив та молився протягом 15 дiб за кожного грiшника, якого мав страчувати. Навiть тепер, хто засиджується тут допiзна, часом чує дрiбнi кроки та схлипування. А то ще й дверi самi зачиняються.

У радянськi часи це примiщення було складом, тому “дзигiвцям” довелося звiдси вивезти кiлька вантажiвок смiття. У ХХ столiттi його не ремонтували, а вже у 1997 роцi це мiсце було визнано найкращою галереєю Львова. Виставки змiнюються кожнi два тижнi. Плату не беруть нi з вiдвiдувачiв, нi з митцiв, якi виставляються. “Дзига” виконує надзвичайно важливу й рiдкiсну в нас роль продюсера — посередника мiж митцем i публiкою. Для того, кого затискує офiцiйне мистецтво чи хто гибiє у безвiсти, тут завжди є можливiсть самовиразитися, показати власне бачення прекрасного. Тому “Дзига” — дуже рiзностороння галерея.

Вiдкриття виставок перетворюються в мистецьку акцiю. Часто галерея перевтiлюється у концертний зал. I тодi пiд високе склепiння б’ється така ж химерна музика, як i довколишня атмосфера. Уявiть собi, наприклад, концерт групи “Вино i Сажа”. Усю галерею було загаптовано металiчними шнурiвками, помережавши їх неначе струнами. Цi струни група використала як музичний iнструмент. Чоловiк грав на них какофонiю супермелодiй, а дружина читала поезiю. Це суто “дзигiвська” атмосфера.

“ЛЯЛЬКА” “ПIД КЛЕПСИДРОЮ”

Нинi мистецький центр має кiлька клубiв-кав’ ярень, якi є культовими у Львовi. Це мiсце, де збирається переважно мистецький люд, де не зустрiнеш випадкових. Це притулок львiвської богеми, андерґраунда, “золотої молодi”, втраченого i не втраченого поколiнь. Таким є клуб “Лялька”, розташований у пивницi Львiвського обласного театру ляльок. Тут можна перекусити, випити, побалакати. Але щовечора тут вiдбувається яка-небудь акцiя: концерти, виставки, презентацiї, перформенси, гепенiнги, сейшени i тому подiбне. Програма подiй у “Ляльцi” повiдомляється на тиждень наперед у пресi та на радiо. Часто потрапити сюди нелегко: за запрошеннями або й за високу плату.

Розповiдати, кого представляла “Лялька”, – це називати найгучнiших письменникiв (Андрухович, Покальчук, Цибулько, Подерв’янський, Медвiдь тощо), телезiрок (Вересень, Роднянський, Полховський), футболiстiв (Шевченко, Лужний), театралiв (Проскурня, Роговцева), книгоманiв (Родик), практично всi українськi сучаснi гурти, якi тяжiють до концептуальностi. Ну i, звичайно, iмена, якi зроблять честь будь-якому закладу: Сергiй Стадлер, Гiдон Кремер, Вадим Писарєв, Володимир Крайнєв. Усiх вище згаданих осiб та їм подiбних ви якось ненароком можете побачити за сусiднiм столиком. Для “Ляльки” — це не винятки, а буднi.

У цьому клубi навiть виробленi правила пове-дiнки. Категорично заборонена агресивнiсть та її прояви у будь-якiй формi. Якщо бармен чи дi-джей не може задовiльнити вашi музичнi смаки, можна скористуватися аудiо-плеєром i вибрати собi улюблену музику. Якщо вам нудно, до ваших послуг маленька бiблiотека творiв письменникiв, якi побували в “Ляльцi”. За згодою адмiнiстрацiї ви можете втрутитися в iнтер’єр: налiпити фото, улюблений плакат, написати послання нащадкам. За iдеї, якi будуть в клубi реалiзованi, для автора передбачена нагорода.

На всю Україну “Лялька” прославилася своєю фiрмовою стравою “Сало в шоколадi”, яка багатьом до вподоби. Тут вважають, що це приклад того, що нiчого неможливого не iснує. Будь-яка мрiя, а особливо українська, може бути реалiзована. Головне – мрiяти, бажати, могти.

До речi, усi “дзигiвськi” мiсця вiдрiзняє те, що тут назагал практично не чути росiйської мови. I не тому, що хтось забороняє. Просто мистецьке об’єднання спрямоване на пiдтримку глибоконацiонального мистецтва. Тут збираються не “новиє рускiє”, а люди, яких цiкавить щось бiльше, нiж власний шлунок.

Якщо “Лялька” має молодiжно-демократичну спрямованiсть, то “Пiд Клепсидрою” — це зовсiм iнший свiт. (Клепсидра — це водяний годинник). Назвали так цей заклад на честь повiстi модерного галицького письменника тридцятих рокiв Бруна Шульца “Санаторiй Пiд Клепсидрою”. Польськомовний єврей, який загинув пiд час вiйни у Дрогобичi, писав витончено химернi оповiдi. Так i ця кав’ярня вiдображає химерну атмосферу австро-угорського модерну початку столiття. Як символ, у кутку кав’ярнi стоїть величезна клепсидра, у верхнiй частинi якої зробили акварiум, а в нижнiй — лежить засушена тараня. Така собi алегорiя життя i смертi.

“Пiд Клепсидрою” — це своєрiдна туга за старим Львовом. Це не стилiзацiя, а стиль. Не бутафорська, а справжня Галичина, пропахла цинамоном, кавою, настоянками, солодощами, декадансом, а також добрим старим мiщанством. Старовиннi столи i крiсла, куделя, креденс, картини, якими завiшенi усi стiни. Великий годинник, як в англiйських фiльмах, аристократично вибиває години. У клiтцi розговорився папуга.

На столиках пiд склом – фотографiї давнього Львова. I ви п’єте терпкий чай з пелюсток троянд чи зелене молоко, розглядаючи пiд свою фiлiжанкою здивованi обличчя людей початку двадцятого столiття. Ненав’язливо долинають французькi шансони. Навiть офiцiантки витримують стиль: вони вбранi пiд моду “золотого вiку” небiжки Австрiйської iмперiї. Тут можете купити любе: стiльчик, горнятко, ложечку, картину. Адже все є антикварiатом, окрiм вас. Не вiдчути цiєї дивовижної атмосфери не можна.

ЗАКАРПАТСЬКI ПАРАЛЕЛI

Можемо пишатися тим, що двi чiльнi постатi мистецького об’єднання “Дзига” — Маркiян Iващишин та його сестра Леся Антонович, яка є директором культурно-мистецького центру, мають закарпатське корiння. Їхня мати Марiя Гав’юк — рахiв’янка. У Раховi ще живе їхня 90-рiчна бабця Олена та чотири тiтки. Раз на рiк засновники “Дзиги” обов’язково бувають у “гуцульському Парижi”. Рахiв для них — щось глибинне i суттєве. Себе, до речi, вони вважають гуцулами.

Ми розмовляємо з Лесею Антонович, яка в 1997 роцi була визнана у Львовi “людиною року” в культурi, в її “дзигiвських” апартаментах. Вся в чорному, з масивними срiбними прикрасами, вона справляє враження фатальної жiнки. Затягуючись цигаркою, вона дивиться на вас великими темними очима. “Те, що ми робимо, називаться фiксацiєю”, — пояснює вона. — “Ми фiксуємо все, що вiдбуваться. Або iншими словами — iнiцiативне мистецтво. Для чого? Аби стати хорошим перегноєм для наступних. Зараз ми тiльки пiзнаємо себе, пiзнаємо iнший свiт i стараємося щось робити”.

“Чи не пробували розпочати щось у Києвi?” — запитую я. — “У Києвi набагато легше знайти грошi. Але якби Київ знаходився у Львовi…”, — загадково посмiхається вона. “Ви — унiкальне явище в Українi”, — ставлю я не то запитання, не то комплiмент. — “Ми — хороше явище”, — вдруге посмiхається Леся Антонович.

Контакти iз Закарпаттям у “Дзиги” не такi плiднi, як би можна було сподiватися. У Раховi вiдбувся семiнар-пленер українських художникiв “Центр Європи”. Виставлялися у галереї ужгородськi художники Надiя Пономаренко, Людмила Корж-Радько, Iгор Панейко, Богдан Корж. Читали свої поезiї у “Ляльцi” Петро Мiдянка та Павло Чучка-молодший. До масштабнiших акцiй поки що, на жаль, не дiйшло.

Дивився я на дiяльнiсть львiв’ян i думав: а чи зберiгаємо ми дух наших старих мiст? Що можемо показати людям, якi би захотiли поцiкавитися нашою сутнiстю? “Армагеддон”, “Рускiє горкi”, “Екiпаж”, Кактус”? Видав, окрiм “Деци у нотаря”, ми на нiчого оригiнального бiльше не спромоглися. Усе скопiйовано або з Заходу, або зi Сходу. Та й корчма-музей пана Чучки радше стилiзацiя, а не стиль. Не дотягує вона поки що до середовища тусiвки, iнтелектуального клубу, який би мiг продукувати iдеї. Хоча першi кроки в цьому напрямку почали робитися.

Кажуть, загуменковiсть — не географiчне поняття, а стан душi. Чи будуть нас сприймати за глибоку провiнцiю, залежить у першу чергу вiд нас самих. Нашi союзники — яскравiсть i оригiнальнiсть, нашi вороги — сiрiсть i бажання бути “як всi”. Не втрачаймо шанс зберегти неповторний дух старого мiста!

У селі Шенборн, неподалік від Мукачева, восени 1989 році вперше відбувся фестиваль німецької культури. Ось і тепер, через 12 років, свято “кірбах” повернулося у це ошатне село, яке було засноване 30-ма сім’ями німецьких переселенців-колоністів із землі Обер-Франкен у 1732 році. На гірські схили Карпатських гір німці принесли свою культуру і духовність, які проявлялися в їхніх традиціях і ремеслах.

Перший на Закарпатті німецький ансамбль пісні й танцю був створений саме у Шенборні. Він радував своїми виступами глядачів не тільки Закарпаття, а й Австрії, Німеччини, Києва і Москви.

На запрошення духовного отця – патера Буркарда, який користується особливою повагою у жителів Шенборна та його околиць, ставши для багатьох із них опорою та надією, представники різних німецьких громад Закарпаття зібралися після обідньої служби на подвір’ї дому св. Стефана. На свято приїхали гості із Києва, угорської Матесалки, Румунії, а також із Німеччини.

Урочисте відкриття “дейчесфесту” зробив голова оргкомітету, начальник облуправління культури, заслужений діяч мистецтв України Петро Рак. А патер Буркард із вдячністю відмітив, що молитви людей були почуті Богом і він подарував усім учасникам свята суху і теплу погоду. Першим із фестивального майданчика перед глядачами, які вщент заповнили подвір’я будинку священика, виступив церковний хор села Шенборн.

А потім протягом чотирьох годин лунали німецькі, українські та угорські пісні у виконанні вихованців школи-садка села Шенборн, самодіяльних артистів Сваляви, Матесалки, сіл Павшино, Нижня Грабівниця, Усть-Чорна, Барбово.

Особливо вагоме місце у концертній програмі зайняли музиканти і артисти із Мукачева. А хто з глядачів не аплодував народному цирку “Дружба” під керівництвом Рудольфа Лаутнера? Чимало вокальних та інструментальних номерів підготували учні та викладачі ДШМ №1 ім. С. Мартона. А зовсім юні вихованці паланківського дитсадка №25 зі своїми оригінальними німецькими народними танцями були в центрі уваги не тільки усіх гостей і учасників фестивалю, а й відеокамер різних телестудій Закарпаття і України. Музичні й вокальні колективи, які виконують твори німецьких авторів, працюють також у Центрі німецької культури “Паланок”, ЗОШ № 7, міському Будинку культури.

Організатори свята, якими були управління культури і відділ у справах національностей та міграцій ОДА, Мукачівський міськвиконком, Мукачівська райдержадміністрація, сільська рада села Шенборн і обласне товариство німців “Відродження”, зробили усе, щоб традиційний фестиваль відбувся на високому культурному рівні і запам’ятався усім, хто брав у ньому участь. Чимала роль у цьому голови Мукачівського товариства німців Магдалини Гудак і художнього керівника міського Будинку культури Галини Пенської. Внесок багатьох наших співгромадян німецької національності у розвиток культурних традицій Закарпаття був відзначений владою почесними грамотами та щирими аплодисментами вдячних глядачів.