Минув рік із того часу, як “Старий Замок” востаннє друкував інтерв’ю з народним артистом України Петром Матієм. На обласному фестивалі-конкурсі сучасної пісні й танцю “Кришталеві грона” наш виноградівський кореспондент Василь Кіш знову зустрівся з метром, аби дізнатися про головні події з творчого життя співака за цей період. Петро Матій розповів:

- У грудні я відпрацював авторський сольний концерт, який називався “Христос прийшов до нас”. Звучали написані мною духовні слова Товтина, Шипа, Скунця та інших закарпатських поетів. Це одна така важлива для мене подія. Крім того, були дві поїздки до Києва з виступами у палаці “Україна”, де звітувала наша область. Перша була приурочена черговій річниці возз’єднання Закарпаття з Україною, а друга – 10-й річниці Незалежності нашої держави. Обидва концерти транслювалися телебаченням, їх мали змогу бачити глядачі. Подієвим для мене є й те, що наймолодша моя внучка, якій немає ще й семи років, щойно стала лауреатом фестивалю сучасної пісні й танцю “Кришталеві грона”. Вона виконала дві мої пісні: про букварик і про рідні карпатські гори. Ще одна подія відбудеться наприкінці жовтня. До того планую провести в обласній філармонії свій сольний концерт під назвою “Мій рідний край”. Хотілося б думати, що з цим усе буде нормально, якщо тільки не трапляться якісь зриви зі здоров’ям чи інші небажані трафунки.

- Цінителі музики знають Вас, передусім, як виконавця народних і класичних пісенних творів. Якою Ви бачите перспективу цих жанрів у нашому краї?

- Народна пісня живе в крові у закарпатців, вона ніколи не вмре. Йдучи за модою, теперішні молоді виконавці намагаються її стилізувати, аранжувати на сучасний лад. Не бачу в цьому великої біди. Головне – щоб народна пісня звучала. На жаль, в останній час розвелося дуже багато дешевих пісень-одноденок. Та, думаю, що якраз такі фестивалі, як “Кришталеві грона” у Виноградові, імені Машкіна в Іршаві та ще деякі повинні відбирати усе краще, що є в творчості нашого народу.

- Скажіть, котрий із концертів найбільше запам’ятався Вам або ж приніс купу грошей?

- Про гроші нема що й говорити, від концертів одні розтрати. Скажімо, щоб організувати свій сольний концерт у філармонії, я сам мушу знайти спонсорів, аби виготовити афіші, запрошення, заплатити оркестрантам, музикантам, які зі мною працюють. Я радий, коли від такої організації мені залишаються бодай копійки. Про великі гроші й мови не може бути.

- І все ж, були концерти, які чимось врізалися в пам’ять…

- Кілька років підряд на запрошення італійських менеджерів я працював в Італії. Удвох із Степаном Гігою ми співали класичні оперні арії на італійській мові. Тамтешня публіка дуже добре розуміє високе мистецтво. Нас надзвичайно тепло сприймали. Це запам’яталося. Шкода, але в нас співакам того типу платять зовсім мало. Сподіватися про серйозні заробітки не доводиться.

- Де Вам краще співається: у філармонії, на полонині чи в амфітеатрі?

- Всюди – і у філармонії, і на полонині. А співати зараз на фестивалі перед моїми земляками у Виноградові взагалі чудово.

- До речі, Ви були з “Кришталевими гронами” від початку цього конкурсу. Яким бачите його майбутнє?

- Фестивалю всього три роки, а він уже став обласним. Радує велика кількість його учасників, хоча зараз ще не всі райони області мали тут своїх представників. Можливо, не встигли відібрати найкраще. Та я чомусь сьогодні маю впевненість, і так думають усі члени журі фестивалю, що через кілька років “Кришталеві грона” можуть стати всеукраїнським і навіть міжнародним конкурсом. Лиш би при цьому не довелося вирубувати дерева у чудовому парку Перені. Адже він і зараз ледь вміщує усіх бажаючих.

- Дякую за інтерв’ю.

Чи здолають його Україна і Словаччина?
Українцi i словаки – два народи, якi тисячолiття живуть поруч. Народи близькi мовно, культурно, ментально. Народи зi схожою iсторичною долею: власну державу вибороли аж наприкiнцi ХХ-го столiття. Народи, мiж якими нiколи не було глобальних конфлiктiв. Проте стiна вiдчуження мiж українцями i словаками не зменшується, а зростає.

Минулого тижня в Ужгородi вiдбулась знакова подiя. Вперше за тривалий час в Українi зiбралася мiжнародна конференцiя “Українсько-словацькi взаємини в галузi мови, лiтератури та iсторiї”. Те, що не вдається полiтикам — зменшити недовiр’я мiж двома народами, спробували вирiшити науковцi. Серед майже п’ятидесяти виголошених доповiдей пiвтора десятка були представленi словацькими вченими. Говорилося про рiзнi питання нашого спiльного спiвжиття.

Академiк із Пряшева Микола Мушинка зауважив, що ця конференцiя вперше вiдбувається у дуже складних умовах, коли мiж двома країнами введено вiзовий режим. (Через це дехто навiть не зумiв потрапити до Ужгорода). Новi реалiї надзвичайно утруднили науковi зв’язки мiж українцями i словаками.

За радянських часiв конференцiї на тему українсько-чехословацьких взаємин зводилися фактично до українсько-чеських дослiджень. Словаччина нiби залишалася десь збоку. Щоправда, чехи й зробили для України незрiвнянно бiльше. Прага була центром української мiжвоєнної емiграцiї, тут працювали українськi вищi навчальнi заклади, культурнi установи, виходило понад сотні українських часописiв.

Коли Україна i Словаччина постали як незалежнi держави, виникла потреба глибше пiзнати один одного. Конференцiя в Ужгородi якраз i була покликана пiдсумувати вже зроблене. Ясна рiч, що iснують питання, на якi обидвi сторони мають рiзний погляд. На науковому форумi про них не йшлося, але вони незримо були присутнi. Це словацько-український кордон, який був встановлений без урахування позицiї Пiдкарпатської Русi та Закарпатської України; це невпинна асимiляцiя українського населення Чехословаччини; це розкол української меншини на два етнiчнi напрямки, який вiдбувається не без допомоги словацького уряду.

Цi гострi питання пов’язанi з тим, що на теренах Словаччини опинилася значна частина українцiв-автохтонiв. Водночас не можна добрим словом згадати й про те, що українська меншина в соцiалiстичнiй Чехословаччинi мала сприятливi умови для свого розвитку. Завдяки цьому українцi розбудували потужну культурну iнфраструктуру. Iснувало не тiльки власне шкiльництво, ЗМI, художнi колективи, але й театр i навiть спiлка українських письменникiв Словаччини. За останнi десять рокiв вiд цього залишилася хiба тiнь.

Але що найбiльше вражає — це недоброзичливе ставлення до нас словацького суспiльства. У 90-х роках у пресi розгорнулася справжня антиукраїнська кампанiя. Газети ряснiють повiдомленнями на кшталт “Знайшли труп невiдомого. Мабуть, українець” чи “Застрелено бiзнесмена. Є пiдстави вважати, що до цього причетна українська мафiя”. Упереджене ставлення часто базується на незнаннi чи вiдсутностi будь-якої iнформацiї про Україну.

Iрина Фiлик, яка викладала українську мову в унiверситетi в Банськiй-Бистрицi розповiдає, що словаки мають доволi туманне уявлення про нас. На вступних iспитах половина абiтурiєнтiв не знає, чи межує Словаччина з Україною. А гуманiтарiї з вищою освiтою почувши, що з Ужгорода до Києва треба їхати 18 годин поїздом, не ймуть вiри, що Україна така велика. Дiзнавшись про 50 мiльйонiв населення, взагалi роблять круглi очi.

Любиця Бабота, завiдувач кафедрою української мови i лiтератури Пряшiвського унiверситету, зауважує, що останнiм часом антиукраїнський пафос у ЗМI стає не таким видимим. Замiсть “української” мафiї починають писати неозначене — “схiдна”. З’являються об’єктивнi публiкацiї, пов’язанi з тим, що словацькi часописи знаходять кореспондентiв уже й у самiй Українi. Проте все, що й далi надходить через Москву, залишається упередженим.

У цьому зв’язку важливою є поява фундаментальної монографiї “Ukrajina a Slovensko” (“Україна i Словаччина”), яка вийшла торiк у видавництвi Словацької академiї наук. Її автор, Олександр Дулеба, закiнчував Київський унiверситет, тож добре знає Україну особисто. Понад 400-сторiнкова праця з рiзними фактографiчними таблицями i картами є найповнiшою спробою в Словаччинi представити i осмислити свого схiдного сусiда. I хоча не з усiма оцiнками науковця можна погодитися, сам факт появи такої книжки свiдчить про чимало.

“Пiсля розпаду СРСР Україна стала визначною фiгурою на мiжнароднiй сценi, — пише автор. — Вiд її подальшого внутрiполiтичного й господарського розвитку, як i вiд мiжнародного становища, буде великою мiрою залежати майбутня європейська архiтектура безпеки й економiки. Зважаючи на те, що Україна є новим i найбiльшим сусiдом Словаччини, дослiдження факторiв, що впливають на її внутрiшнiй розвиток та мiжнародну полiтику, є надзвичайно актуальними”.

У висновках до своєї фундаментальної працi Олександр Дулеба зазначає: “Очевидно одне, що найближчим часом визначне становище в словацькiй закордоннiй полiтицi займе наш безпосереднiй схiдний сусiд — Україна. В новiй ситуацiї Словаччина не дозволить собi те, що робила дотепер — iґнорувати Україну, чиє стратегiчне значення в мiжнародних стосунках далеко не окреслюється лише центральноєвропейськии вимiром. Словацький шлях “на Захiд” не зможе обiйти Україну. Уже це є достатнiм аргументом для того, аби словацька громадськiсть почала придiляти Українi набагато бiльше уваги, нiж до цього часу”.

Українсько-словацька конференцiя з пошукiв спiльних точок дотику в iсторiї, мовi та лiтературi є тiльки маленьким кроком на довгому шляху порозумiння. Невипадковим стало рiшення проводити такi форуми щорiчно — почергово в Пряшевi та Ужгородi. Завiдувач кафедри словацької фiлологiї Ужгородського нацiонального унiверситету Свiтлана Медвiдь-Пахомова вiдзначає велику кiлькiсть молодих науковцiв, що взяли участь в роботi конференцiї. А це значить, що вивчення сусiдами одне одного буде тiльки набирати обертiв.

А працювати справдi є над чим. До цього часу не маємо конче необхiдного словацько-українського та українсько-словацького словника. Не видано “Iсторiї Словаччини” в Українi та “Iсторiї України” в Словаччинi. Себто, немає навiть фундаменту, з якого би пересiчний українець чи словак мiг довiдатися про свого сусiда. Чи варто тодi дивуватися упередженостi? Адже будь-яка упередженiсть йде вiд незнання, вiдсутностi дiалогу.

Професор Павло Чучка з кафедри словацької фiлологiї УжНУ сформулював це надзвичайно точно: “Вони не знають про нас, а ми — про них. У цьому й полягає найбiльша бiда. Поки що словацько-українськi науковi взаємини тримаються на рiвнi особистих контактiв мiж ученими. А потрiбен кардинальний злам у взаємних зацiкавленнях на державному чи громадському рiвнi”.

Поки словацька невiстка шукає своє щастя на Заходi i кпилить губи на сусiдського парубка у верховинському кептарi, дiалогу мiж ними не буде. От тiльки, як би не залишитись у пристаркуватих дiвицях, коли й захiднi джентльмени оберуть багатших вiдданиць, й український легiнь знайде собi iншу пару?

Мешканець села Бовтрадь Іштван Горват вирішив озброїтись серйозно, бо коли в його помешканні правоохоронці вчинили трус, то в різних місцях було знайдено цілий арсенал зброї. Навіть родичі не могли ніяк уторопати, навіщо стільки заліза в одній окремо взятій сільській хаті? Чи то у похід або в розбої збирався тридцятидвохрічний чоловік, чи готувався оборонятися від ймовірних ганґстерів, наразі сказати важко, тим паче, що бовтрадьчанин мовчить, немов риба у воді. Серед знайденого під час обшуку бойового арсеналу – карабін іноземного виробництва “СТЕРВ” за номером 1632, ціла стрічка патронів (36 штук) калібру 7,62 мм, магазин до автомату Калашнікова з вісьмома патронами, саморобний глушник, а також оптичний приціл, ствол, затвор до карабіну. Не виключено, що зброя вже й випробувалася, адже у сховку лежало 10 гільз від 7,62 мм патронів, а також дві касети, у кожній з яких також виявлено по 5 патронів.

З приводу такої солідної колекції припасів, що аж ніяк не відповідає гуманним завданням людини, на непрості запитання слідчих доведеться відповісти молодому чоловікові. Зокрема, звідки зброя, для яких цілей вона у нього збереглася, хто займався виготовленням саморобного глушника тощо. До слова, саме в Бовтраді кілька тижнів тому було вчинено розбійницький напад на одну з родин, а бандитів міліція шукає і дотепер.

З початку року у Виноградівському районі поменшало селянських фермерських господарств. Понад п’ятдесят господарів, так званих одногектарників, котрі тимчасово користувалися землями сільських рад, наразі вирішили відмовитись від модного статусу фермера. До таких рішень селян змусив новий земельний кодекс, який не передбачає тимчасових землекористувань, а прикріплює площі за приватними або ж юридичними особами. Проте частина малоземельних фермерів вирішила, що такі якості їм ні до чого. Адже при цьому доведеться офіційно зареєструватись, сплачувати відповідні податки і втратити право на субсидію тощо.

А що ж із відмовною землею? Чи не залишиться вона пустувати? Нічого подібного. Як пояснили в управлінні сільського господарства, колишні фермери й надалі користуватимуться нею, але тепер уже на правах оренди або ж приєднають її до присадибних ділянок. По великому рахунку змінилося хіба те, що земля матиме конкретних власників. А що фермерів поменшало, то кому від того гірше?

У Виноградові скоєно третій резонансний злочин

Жорстоке за своїм характером убивство днями було скоєно у Виноградові. 21 лютого в обідню пору, зайшовши у батьківський будинок на вул. Вайди, мешканець міста Ярослав Гаснюк знайшов убитою свою матір Марію Григорівну. Руки потерпілої 57-річної жінки були зав’язані за спиною мотузкою, ноги обвиті чорним ременем, шия стиснута матерчатим поясом. Експертиза засвідчила, що смерть настала через задушення. Рани на колінах і на тімені – ознаки тортур, які застосовували злочинці до жертви. Правоохоронці припускають, що такими нелюдськими методами убивці намагалися вивідати в господарки дому, де заховані цінності. Але це тільки одна із численних версій убивства, яка до того ж не позбавлена протиріч. Із зниклих з дому речей у протоколі значаться тільки відеомагнітофон “Панасонік”, два комплекти столових наборів ложок і вилок, фотоапарат і кілька пляшок спиртних напоїв. На місці залишилися золоті вироби, 42 тисячі форинтів, близько 100 доларів та 600 гривень. То що ж шукали убивці?

На розкриття цього резонансного злочину, окрім виноградівських правоохоронців, залучені значні сили обласної прокуратури й управління карного розшуку. Заїжджих до Виноградова гастролерів проробляє загін “Беркута”. Незважаючи на всі вжиті заходи, станом на першу половину вівторка убивці ще не були знайдені.

У день трагедії 37-річна Марія Григорівна Гаснюк, яка працювала викладачем у кооперативному фінансово-комерційному технікумі, мала відгул і залишилася вдома. Чи знали про це злочинці, котрі позбавили її життя? Відповіді на це та інші запитання карної справи шукають правоохоронці.

До слова, це вже третій резонансний злочин з початку року у Виноградові. Два попередні були розкриті по гарячих слідах.